статтях, присвячених Кобзареві. Бачимо їх у Горькоґо, у численних виступах Рильського. Є це в Гончара, зокре­ма в його блискучих «Письменницьких роздумах», є і в інших письменників, критиків. Принцип партійності в та­кому разі втілюється у створений автором публіцистич­ний тип, він розкривається як носій характерних рис за­галу, без тієї індивідуалізації, що притаманна творам власне красного письменства. Тому Павличків Малишко в поданому уривкові — це репрезентатор і своїх харак­терних соціологічних рис, і тих ідейно-політичних рис характеру, що суголосні багатьом радянським письмен­никам, які у вирі битв із фашистом кували своє слово-меч, слово-заклик до відплати, до перемоги. Про поезію Малишка тут закономірно мовиться як про пісню-взі-рець, слово — приклад у оспівуванні і возвеличенні на­шої ратної слави.

У постанові ЦК КПРС «Про літературно-художню критику» сказано, що слід посилити активність критики «в проведенні лінії партії в галузі художньої творчості». Вирішальним критерієм тут служить участь особи у все­народній справі будівництва комунізму. Критик, що пе­ребуває на партійних позиціях і зіставляє явища літера­тури з життям, зобов'язаний насамперед показати, як ви­конує письменник це своє найголовніше завдання. Тому свідома партійна позиція критика невідривна від його активної участі у ідеологічній боротьбі свого часу.

Зброєю критика є ті вихідні теоретичні положення, що дістали завершене мотивування в ленінській праці «Пар­тійна організація і партійна література», знаходять даль­ший розвиток в рішеннях партії, історичних постановах

XXV та XXVI з'їздів КПРС.

Комуністична партія закликає критиків вигострюва­ти свою професійну майстерність, рішуче давати відсіч будь-яким відступам від нашої ідеології.

Партія закликає наших митців, наших літературних критиків жити інтересами народу, утверджувати правду життя. А це, сказано у Звітній доповіді ЦК КПРС

XXVI з'їзду партії, і є справжня народність, справжня партійність мистецтва. За таку високу народність, кому- ністичну партійність радянської художньої літератури й покликана боротись критика — наш ударний передовий загін літературного фронту.

Жанри літературно-художньої критики

Поняття жанру як літературознавчого терміну виник­ло у Франції у XVI ст. для визначення літературних ро­дів та видів (від франц. ganre — рід, вид), наукове уяв­лення про які вперше почало формуватися ще в поетиці Арістотеля. В процесі історичного розвитку літературо­знавства у XVII—XVIII ст. з позицій класицизму трак­тували це поняття Буало, Готшед, Сумароков; пізніше у своїй системі естетичних понять вмотивував його Ге-гель. Революційно-демократична вітчизняна критика, на­самперед В. Бєлінський, запропонувала досить струнку, таку, що не втратила свого значення й сьогодні, систему жанрових класифікацій красного письменства. Наукові розвідки деяких питань теорії жанрів належать також Г. Плеханову.

Далеко менше пощастило літературній критиці, тео­рія жанрів якої по суті ще не розроблена. Те, що проб­лема жанрів літературної критики ще чекає свого вирі­шення, пояснюється насамперед відносною молодістю цієї науки. І хоча як одна із форм суспільної свідомості рухома естетика існує давно, хоча її джерела вбачаємо ще у трактатах Арістотеля, а від часів Еллади до нас дійшли легендарні відомості про нетерпимо упередже­ного літературного критика Зоїла,— все ж як особливий вид літературної творчості, знаний і відомий широким читацьким масам, як самостійна наука літературна кри­тика цілком належить новим часам. Не старогрецька бо­гиня чуток та поголосу Фама, по сучасному кажучи — богиня інформації, а всюдисущий видавець-журналіст стоїть біля колиски літературної критики. З розвитком журналістики, видавничої справи розвивалося й рецен­зування, почалося критичне осмислення різноманітної друкованої продукції, причому ці аналітичні судження з самого початку мали рухомі форми і дедалі ставали гнучкішими, різноманітнішими, цікавішими.

У процесі історичного розвитку літератури, відповід­но до запитів, потреб життя, виникали, розвивались і змі­нювались жанри літературної критики. Ці критичні су­дження, особливо з утвердженням і потужним розвитком критичного реалізму, цілий ряд видатних представників якого в нашому мистецтві вийшли на світові, рубежі, стали такими різносторонніми тому, що їхня гнучка фор­ма цілком відповідала гуманному напрямку літератури, тому революційному змістові, який вкладали у свої кри­тичні розробки Бєлінський, Чернишевський, Добролю-бов, Франко, Леся Українка, Коцюбинський.

Марксистська літературна критика, основи якої за­кладали К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін, у нас харак­теризується іменами цілого ряду видатних діячів, насам­перед іменами першопроходців В. Воровського, М. Оль-мінського, А. Луначарського, які надзвичайно багато зробили і для розвитку формотворчих начал рухомої есте­тики.

Ці традиції підхоплює і розвиває сучасна радян­ська критика, зокрема наша українська: О. Білецький і М. Рильський, П. Тичина й М. Бажай, Л. Новиченко й О. Гончар, С. Крижанівський і Д. Павличко. Згадані й незгадані тут письменники, критики, літературознавці багато зробили для розвитку жанрів рухомої естетики.

Рухаються вперед, розвиваються жанри, більшість з яких по суті виробила ще класична критика. Ось її ам­плітуда жанрових коливань: від невеличкої анотації — до філософськи заглибленого есеїстського виступу, від лаконічного відгуку —до розгорнутої проблемної рецен­зії. А ще ж були статті, цикли оглядів, серії літературних портретів, розгалужених монографічних праць!

Все це жанрове багатство потребувало осмислення, систематизації, щоб рухати вперед науку про літерату­ру, виробляти нові духовні набутки сучасності. Але якраз саме цього і бракує нашому літературознавству. «Сло-варь литературоведческих терминов» редакторів-укла-дачів Л. І. Тимофєєва та С. В. Тураєва зведеної системи розвитку жанрів літературної критики не дає, а зазна­чає, що рухому естетику характеризує «різноманітність її жанрів — від короткої рецензії-відгуку на щойно ви­пущений твір до монументальних оглядів, які розгляда­ють розвиток літератури за той чи інший період часу (річні огляди Бєлінського), або ті, що охоплюють твори, пов'язані спільною проблематикою (тематичні огляди, на значенні яких наголошував М. Горький), чи ті, що зіштовхуються з тими чи іншими суперечливими питання­ми часу і т. д. Розгляду в К. л. може бути піддана і твор­чість письменника в цілому, і доля того чи іншого жан­ру. Так, гострі проблеми європейської драматургії стали предметом розмислів в «Гамбурзькій драматургії» Лес-сінга. При цьому мовиться не стільки про об'ємність різних жанрів К. л., скільки про їх відмінність один від одного і за тональністю, аж до звертань до художньо-публіцистичних форм викладу і т. д. (Лист Бєлінського до Гоголя, «Романтична школа» Гейне)»¹.

У підручнику М. Сікорського й С. Брейтбургд «Тео­рия и практика редактирования» (1964) у розділі «Ре­цензування», який, з огляду на його зміст, треба було назвати «Видавниче рецензування», мовиться про типи й різновиди видавничих рецензій. На наш погляд, за­пропонована там класифікація і дані визначення дещо застарілі й потребують поправок. У посібнику М. Сі­корського «Теория и практика редактирования» (1971) розділу рецензування нема.

Щоправда, д окремих публікаціях, скажімо, у Л. Но-виченка, М. Шамоти, С. Крижанівського можна знайти цікаві спостереження щодо особливостей розвитку кри­тичних жанрів.

Варті пильної уваги відповідні статті «Краткой ли­тературной энциклопедии», де в ґрунтовній статті про літературну критику знаходимо досить цікаві відомості й про її жанри. Так, у статті «Літературна критика» автор вступної частини цієї праці В. Я. Лакшин звер­тає нашу увагу на характерні формотворчі процеси ру­хомої естетики, називає деякі її жанри: «В сучасній лі­тературній критиці, — пише він, — культивуються такі жанри, як стаття, рецензія, огляд, есе, літературний портрет, полемічна репліка, бібліографічна замітка»².

А у статті «Рецензія» пропонується і дрібніше чле­нування — виділення різновидів цього одного із осно§-них жанрів критики: