В загальнонауковому розумінні система - це сукупність елементів певного матеріального об'єкта, які взаємопов'язані між собою, розміщені в належному порядку та утворюють певну цілісність. До системних утворень належать складні об'єкти, які характеризуються численністю, різноманітністю та різнотипністю тих елементів, які їх утворюють. Крім цілісності кожна система характеризується впорядкованістю, стійкістю зв'язків і залежностей між її елементами, саморухом та наявністю загальної мети.

Щодо змісту поняття "економічна система", то серед науковців відсутня єдність поглядів. Останнє зумовлене тим, що зазначене поняття є складним за структурою, має велику кількість характеристик, які якісно відрізняються одна від одної. Тому в навчальній та науковій літературі існують різні визначення економічної системи. Серед них привертають увагу такі:–об'єктивна єдність закономірно пов'язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя;–сфера функціонування продуктивних сил і економічних виробничих відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності;–сукупність взаємопов'язаних і відповідно впорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства.

На нашу думку, економічна система — це форма конкретизації історично визначеної сукупності взаємопов 'язаних елементів економіки, які мають ознаки цілісності, інтегративних властивостей і відносної замкнутості.

Кожна економічна система розвивається та функціонує на основі певної сукупності елементів, які и складають та утворюють єдине ціле. На кожному історичному етапі розвитку людського суспільства вона складається з декількох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин та господарського механізму.

Продуктивні сили як конкретна визначеність сукупності засобів і предметів праці, що складають матеріальну основу суспільного виробництва, працівників з притаманними їм фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом. Продуктивні сили виражають активне, творче ставлення людей до навколишньої об'єктивної реальності, яке полягає в її матеріальному і духовному засвоєнні, видозміні й розвитку. Тому в процесі історичного розвитку вони та їх складові постійно оновлюються, якісно вдосконалюються, одночасно перебуваючи в діалектичній єдності та взаємозалежності.

Продуктивні сили як найважливіший і основоположний елемент економічної системи визначають рівень її розвитку та науково-технічного прогресу, продуктивності суспільної праці.

Економічні відносини - це відносини, які виникають між членами суспільства у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і нематеріальних благ. Вони належать до суттєвих елементів економічної системи, які функціонують і розвиваються відповідно до дії економічних законів.

У свою чергу економічні відносини поділяються на техніко-економічні, організаційно-економічні та соціально-економічні відносини.

Техніко-економічні відносини виникають між членами суспільства щодо створення та використання ними знарядь і предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких здійснюється вплив на природу та виробляються матеріальні і нематеріальні блага. Вони формують матеріально-речовий зміст суспільного виробництва і втілюються в певних технологіях. У складі економічних відносин існує і розвивається розгалужена сукупність організаційно-економічних відносин" Вони виникають між людьми щодо організації виробництва як такого і охоплюють відносини поділу, кооперації, спеціалізації, інтеграції та комбінування виробництва, його структури. Організаційно-економічні відносини відіграють важливу роль в суспільному виробництві, а рівень їх розвитку значною мірою впливає на продуктивність суспільної праці.

Найважливіші специфічні характеристики економічної системи визначає розподіл засобів виробництва і предметів споживання у суспільстві, які утворюють соціально-економічні відносини. Це відносини власності на засоби виробництва і продукти праці, які складають суть і основу цих відносин. Останнє визначається тим, що відносини власності характеризують суспільний спосіб з'єднання працівника із засобами виробництва, відповідні до них відносини між людьми щодо привласнення засобів і результатів виробництва й ті, що формуються на їх основі (розпорядження і використання факторів виробництва). Відносини власності визначають особливості економічної системи на кожному історичному етапі її розвитку, її соціальну структуру, систему влади. Це свідчить про те, що соціально-економічні відносини, які грунтуються на відносинах власності, відіграють визначальну роль у структурі економічних відносин , та в економічній системі загалом. Виконуючи в ній системоутворювальну функцію, вони надають суспільству і суспільним відносинам певної історичної визначеності і соціальної якості.

Необхідним елементом економічної системи є господарський механізм, який є собою сукупністю конкретних економічних форм, методів та важелів регулювання економічної діяльності суспільства. Ґрунтуючись на економічних відносинах і дії економічних законів, він охоплює підсистеми управління, стимулювання, фінансування, кредитні важелі, правові норми та відповідні інститути. Кожна з цих складових забезпечує реалізацію об'єктивного змісту відповідних економічних відносин і економічних законів, метою якої є ефективний розвиток суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією.

Отже, економічна система є складним утворенням, всі елементи якого перебувають у взаємозв'язку і взаємозалежності.

Класифікація економічних систем та її критерії. Класифікація економічних систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить від різних критеріїв.

Так, типологія економічних систем може ґрунтуватися на загальній теорії систем і застосуванні відповідних принципів господарських процесів (наприклад за Я. Корнаї). З позиції цього підходу економічна система розглядається як загальна система функцій, тобто як сукупність функціональних зв’язків у економіці, що відображують у межах певного “організаційного механізму” діяльність з використання обмежених ресурсів з метою максимального задоволення матеріальних потреб людей. При цьому існування економічної системи можливе лише за наявності зв’язку між її базисними елементами, потоками і формами продуктообміну.

Можливий ще один підхід до системно-теоретичних уявлень, згідно з яким виокремлюється поняття господарської організації або господарського порядку відповідної економічної системи (наприклад за В. Ойкеном). Критеріями класифікації різних типів такого порядку є форми планування та управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів тощо. Кожна із цих організаційних форм, що становлять у сукупності господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, ресурси можуть перебувати в будь-якій формі власності, а обмін товарів може здійснюватися на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому ринку тощо. Конкретна в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в законах і нормативних актах, державних адміністративних настановах. До них належать також норми, яким підпорядковується підприємницька діяльність. Загалом усе це в зарубіжній літературі дістало назву господарської конституції. Що ж до економічної системи, то вона тлумачиться як сукупність трьох складових: 1) відносин між господарюючими суб’єктами, котрі забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); 2) системи координації їх взаємодії; 3) системи мотивації і контролю.

На підставі господарського порядку можна доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, що характерні для даної економічної системи.

Таким чином, об’єктивна різноманітність якостей економічних систем та їх властивостей обумовлює наявність багатокритеріального поділу в типології систем. В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об’ємні і динамічні. За структуроутворюючими критеріями економічні системи класифікуються на основі структурних елементів, що становлять предмет політекономії. За соціально-економічними — на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, що обумовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем індустріального та економічного розвитку). Класифікація за об’єктами і динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад, однорідні чи різнорідні системи, динамічні системи).

3.1. Власність, її сутність і місце в екрномічній системі.

Власність є складною і багатогранною категорією, яка виражає всю сукупність економічних, соціальних, політичних, національних, морально-етичних, релігійних відносин. Вона займає основне, центральне місце в економічній системі, поскільки визначає суспільний спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва, специфіку дії економічних законів, цілі та мотиви виробництва, характер розподілу і використання створеного продукту, класову і соціальну структуру суспільства, панівну систему політичної та економічної влади тощо.

Ми вже відмічали, що власність багатогранна категорія, тому головною характеристикою власності є не річ і не відношення людей до речі, а те, як і ким привласнюється дана річ і як це впливає на інтереси Інших людей. Певна річ є власністю, економічною категорією тоді, коли люди вступають у відносини між собою з приводу її привласнення.

Тому, власність як економічна категорія — це сукупність відносин між людьми з приводу привласнення засобів виробництва і створеного за їх допомогою продукту.

Категорія «привласнення» породжує свою протилежність категорію «відчуження», яка означає позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності.

Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин, а саме:

— відносини з приводу привласнення об'єктів власності;

— відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів

власності;

— відносини з приводу господарського використання об'єктів

власності.

Власність має і правовий аспект, тобто є також і Еоридичною категорією. Цей аспект власності характеризується правом власності.

3.2. Суб’єкти та об’єкти власності.

Право власності — це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних та юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення І використання об'єктів власності.

Об 'єкти власності:

— засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;

— нерухомість (будинки, споруди, відокремлені водні об'єкти,

багаторічні насадження і т. ін.;

— природні ресурси, земля, ЇЇ надра, ліси, води тощо;

предмети особистого споживання і домашнього вжитку;

— гроші, цінні напери, дорогоцінні метали та вироби з них;

— інтелектуальна власність (твори літератури і мистецтва,

досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау,

інформація, комп'ютерні програми, технології і т.д.

— робоча сила.

Суб'єкти власності:

— окрема особа — людина як посій майнових і немайнових

прав та обов'язків;

— юридичні особи — організації, підприємства, установи,

об'єднання осіб усіх організаційно-правових форм;

— держава в особі органів державного управління, місцевого

управління та самоврядування;

— світове господарство.

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна.

Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Досить довго в Україні панувала суспільна власність. Вона існувала в двох основних формах: загальнонародній власності і кооперативній власності.

Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актах. Дані закони передбачають певні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності.

Власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Всі форми власності є рівноправними і держава створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Згідно з законом нашої держави "Про власність" формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином:

Індивідуальна власність громадян

Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування.

Колективна власність:

a) власність колективу орендарів - це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

b) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

c) власність кооперативу - це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

d) власність акціонерного товариства - це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

e) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

f) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність:

a) загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

b) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

c) майно державних підприємств - це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.

Інтелектуальна власність - це є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав

Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами.

Іноземні держави мають право на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами і законодавчими актами України.

За умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Ці зміни ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України Законах України "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизаційні папери".

Зазначені Закони передбачають конкретні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва та управління ними до різноманітних форм власності на основі роздержавлення власності і приватизації підприємств.

Роздержавлення — це зменшення ролі державної власності шляхом перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності, та стимулювання розвитку приватного підприємництва. Воно означає істотне скорочення державного сектору економіки і масштабів державного втручання. Роздержавлення може здійснюватися двома шляхами: приватизації і комерціалізації державних підприємств.

Під приватизацією розуміють відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власностях, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно, і цілком беруть на себе відповідальність за результати господарської діяльності (таблиця 3.2).

Проте світовий досвід свідчить про те, що сучасне виробництво не може успішно розвиватися без наявності в більших чи менших розмірах державної власності і державного регулювання. Сьогодні економіка ефективно функціонує лише в тих країнах, де є сильна держава. Загальна приватизація стала б таким же насильством над економікою, яким свого часу були загальна націоналізація і суцільна колективізація сільського господарства. Державна власність завжди має бути в оптимальному співвідношенні з іншими формами власності.

Суть політики роздержавлення, насамперед, виявляється:

- у різкому скороченні сфери державної власності за відповідного розширення інших форм власності;

- в якісній зміні самої державної власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств у реальних суб'єктів власності і господарювання.

Згідно з прийнятим Верховною Радою України законодавством про власність та розвитком підприємництва[1] в сучасних умовах формується нова система відносин власності: