Чому неминуче зіткнення цивілізацій?
Ідентичність на рівні цивілізації буде ставати усе більш важливої, і вигляд світу буде значною мірою формуватися в ході взаємодії семи-восьми великих цивілізацій. До них відносяться західна, конфуцианская, японська, ісламська, индуистская, православно-славянская, латиноамериканська і, можливо, африканська цивілізації. Самі значні конфлікти майбутнього розгорнуться уздовж ліній розламу між цивілізаціями. Чому?
По-перше, розходження між цивілізаціями не просто реальні. Вони - найбільш істотні. Цивілізації несхожі по своїй історії, мові, культурі, традиціям і, що найважливіше, - релігії.
По-друге, світ стає більш тісним. Взаємодія між народами різних цивілізацій підсилюється. Це веде до росту цивілізаційної самосвідомості, до поглиблення розуміння розходжень між цивілізаціями і спільності в рамках цивілізації.
По-третє, процеси економічної модернізації і соціальних змін в усьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, одночасно слабшає і роль нації-держави як джерела ідентифікації. Що утворилися в результаті лакуни по більшій частині заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів. Подібні рухи склалися не тільки в ісламі, але й у західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі.
По-четверте, ріст цивілізаційної самосвідомості диктується роздвоєнням ролі Заходу. З одного боку, Захід знаходиться на вершині своєї могутності, а з інший, і можливо саме тому, серед незахідних цивілізацій відбувається повернення до власних коренів.
По-п'яте, культурні особливості і розходження менш піддані змінам, чим економічні і політичні, і внаслідок цього їх складніше дозволити або звести до компромісу.
У класових і ідеологічних конфліктах ключовим було питання: "На чиїй ти стороні?" І людина могла вибирати - на чиїй він стороні, а також змінювати раз обрані позиції. У конфлікті ж цивілізацій питання ставиться інакше: "Хто ти такий?" Мова йде про те, що дано і не підлягає змінам. І, як ми знаємо з досвіду Боснії, Кавказу, Судану, давши невідповідну відповідь на це питання, можна негайно одержати кулю в чоло. Релігія розділяє людей ще більш різко, чим етнічна приналежність.
Лінії розламу між цивілізаціями
Якщо в роки холодної війни основні вогнища криз і кровопролиття зосереджувалися уздовж політичних і ідеологічних границь, то тепер вони переміщаються на лінії розламу між цивілізаціями.
Зімкнення цивілізацій: синдром "братерських країн"
Групи чи країни, що належать до однієї цивілізації, виявившись втягненими у війну з людьми іншої цивілізації, природно намагаються заручатися підтримкою представників своєї цивілізації.
Захід проти іншого світу
Стосовно інших цивілізацій Захід знаходиться зараз на вершині своєї могутності. Друга наддержава - у минулому його опонент, зникла з політичної карти світу. Військовий конфлікт між західними країнами немислимий, військова міць Заходу не має рівних. Якщо не вважати Японії, у Заходу немає економічних суперників. Він очолює в політичній сфері, у сфері безпеки, а разом з Японією - і в сфері економіки. Світові політичні проблеми і проблеми безпеки ефективно дозволяються під керівництвом США, Великобританії і Франції, світові економічні проблеми - під керівництвом США, Німеччині і Японії. Усі ці країни мають самі тісні відносини один з одним, не допускаючи у своє коло країни поменше, майже всі країни незахідного світ
Спочатку США, на думку З.Бжезінського, маємо закріпити на теренах Євразії геополітичний плюралізм. І тому пріоритет може бути віддано політичному маневруванню і дипломатичним маніпуляціям, які мають виключити можливість освіти коаліцій, ворожих США. Але в кожної держави, існуючого на карті Євразії, на думку автора, немає при цьому реальні можливості. З другого краю етапі американізації (в у середньостроковому періоді) на теренах Євразії мають з'явитися стратегічно прийнятні партнери, які можуть опинитися створити (під американським керівництвом)трансевразийскую систему безпеки, об'єднуючою більше країн. На довгостроковій перспективі це може стати основою системи справжньої політичну відповідальність в глобальному масштабі.
Найближче завдання у тому, щоб пересвідчитися, що жодне держава мають потенціалом, якої не вистачало, щоб вигнати США з Євразії чи навіть значною мірою знизити їх на вирішальній ролі як світового арбітра. [8] Отже, США націлені (якщо судити зрассекреченному 1992 року меморандуму Пентагону від американських стратегічні цілі) на «глобальне запобігання виникнення потенційній загрозі США перевищив на збереження американського переважання у світі».
В теперішньому взаємозалежному і глобалізованому світі інтеграційні тенденції є домінуючими в світовій практиці. Більшість країн світу в тій чи іншій мірі інтегруються на глобальному чи регіональному рівні, відмінність полягає лише в тому, наскільки ці процеси є глибинними та інтенсивними, а також, чи адекватно політичне керівництво країни обрало геостратегію для досягнення поставленої мети. Для України тема зовнішньополітичної інтеграції є актуальною від початку проголошення незалежності держави. Не дивлячись на ряд очевидних недоліків та переваг, які має Україна, а також аналогічних факторів в інших країнах та окремих регіонах, українська політична верхівка і досі не може оцінити наявний потенціал та обрати геостратегію для реалізації оптимального сценарію зовнішньополітичної інтеграції нашої держави. Хоча на законодавчому рівні в Законі України «Про засади зовнішньої і внутрішньої політики України» визначено, що українська держава прагне долучитись до Європейського Союзу та розвитку європейської системи колективної безпеки, але, чомусь, в реальному житті ми бачимо зовсім інші політичні рішення та вчинки, які віддаляють від зафіксованої цілі.
Вже після заяви глави російського уряду Володимира Путіна про економічні переваги приєднання України до Євразійського Союзу (у російськомовній Вікіпедії цьому присвячено навіть цілий пункт!?), українські політики і навіть деякі експерти повернулися до активного обговорення євразійського сценарію. Попри усі заяви українських політиків про те, що Україна – це країна з європейською ідентичністю, питання зовнішньополітичної визначеності та вектору інтеграції України в черговий раз стає об’єктом маніпуляцій і подвійних стандартів.
Автором було проведено невелике соціологічне дослідження – опитування на тему «Оптимальний сценарій зовнішньополітичної інтеграції України», серед експертів були науковці з США (Олександр Мотиль), Німеччини (Андреас Умланд) та України (Олександр Палій, Володимир Фесенко та ін.). Звичайно, дане дослідження не є репрезентативним, воно не виражає позицію більшості громадян України, проте, враховуючи той факт, що воно є не кількісним, а якісним, це дає можливість більш глибше зрозуміти причини, проблеми реалізації та наслідки геополітичної інтеграції та оцінити, який зі сценаріїв є оптимальним для України.
Всі опитані експерти зазначають, що Україна не безпідставно має геополітичні амбіції та значні перспективи, але мало що робить для їхньої реалізації. Серед потенційно можливих сценаріїв зовнішньополітичної інтеграції України в даний час виокремлюють чотири можливих концептуальних напрямки: європейський, євразійський, східноєвропейський, відмова від інтеграції і проведення багатовекторної політики.
Держави колишнього соціалістичного блоку, як і ті, що виникли на руїнах СРСР, шукають свого геополітичного місця у світі. Так само й Україна. Все це, зрозуміло, таїть у собі підвищену загрозу нестабільності і можливості виникнення реґіональних конфліктів.
Враховуючи такий стан речей у сучасному світі, подивимось на ситуацію у Східноєвропейському реґіоні (і ширше — у Східнохристиянській цивілізації) та на геополітичне становище України в цьому контексті. Насамперед треба визнати, що наприкінці XX ст. на світовій арені діють вже не стільки окремі національні держави, скільки групи держав, що згуртовуються здебільшого за цивілізаційними принципами (хоч і не винятково за ними). Найяскравіший приклад — об’єднання протягом останніх десятиліть протестантсько-католицької Європи з одночасним збереженням системи трансатлантичного партнерства. Складніші і суперечливіші інтеґраційні процеси в межах мусульманського світу. Але високий рівень того, що можна було б назвати цивілізаційною самосвідомістю соціально активних верств мусульманського світу, сумнівів не викликає.
Серед сил, що репрезентують мусульманський світ поблизу Східної Європи, найзначнішою є Туреччина, яка на Балканах, у Закавказзі, Центральній Азії, а згодом, імовірно, і в Криму спроможна розігрувати як панісламістську, так і пантюркістську карти. Україна, так само як і Болгарія чи Сербія, Вірменія чи Грузія, Росія чи Білорусь, говорячи в термінах цивілізаційного підходу, не належить ані до Західнохристиянського (Північноатлантичного) світу, ані, тим більше, до мусульманської чи будь-якої іншої з азійських цивілізацій. Разом з тим існує певна, хоча ще й недостатньо осмислена реальність — світ зв’язаних між собою давніми духовними, історичними, економічними зв’язками народів Східноєвропейсько-Балкансько-Кавказько-Зауральського (до Тихого океану) простору. Структура цієї цивілізаційної спільності досить складна і тому, ідентифікуючи її, бачимо наявність двох досить відмінних один від одного підходів, які умовно можна було б назвати поствізантійством та євразійством.
Сенс першого — у його визначеності за спільними критеріями поствізантійської культури, але недолік — в іґноруванні не менш значущого давнього і глибинного взаємопроникнення і взаємозв’язку між слов’янством (передовсім росіянами) та тюрксько-мусульманськими (за винятком монголомовних буддистів — калмиків, бурятів та монголів) етносами. Концепція євразійства акцентує увагу саме на останньому, але, своєю чергою, не надає належного значення культурно-духовній спорідненості східнохристиянських народів.
Крім цього, необхідно підкреслити, що частина України і Білорусь західніше Дніпра, а особливо Галичина, Буковина і Закарпаття своїм корінням реально причетні й до цивілізаційного світу Заходу. А це, як і двоїсте становище Греції, надає, умовно кажучи, східнохристиянсько-євразійському простору додаткового, «західного» виміру.
Усвідомлення місця України в окресленому геополітичному просторі зайвий раз підкреслює важливість для її долі збереження стабільних і збалансованих взаємин з Росією. Загальновідомо, наскільки глибоко взаємопов’язані економічна, соціальна, культурно-наукова системи цих держав, для кожної з яких (для України більше, ніж для Росії) важко знайти собі альтернативного аналогічного партнера. Разом з тим політична нестабільність і висока вірогідність приходу в Росії до влади великодержавницько-шовіністичних сил вимагає від України вкрай обережної зовнішньої політики, наріжним каменем якої має бути збереження і зміцнення державного суверенітету та розвиток взаємин з усіма вагомими на світовій арені та конкретно у субреґіоні силами (Західна Європа, США, Туреччина тощо). Але це зовсім не суперечить першочерговій необхідності утвердження України саме у східнохристиянсько-євразійському просторі з урахуванням геополітичних помилок перших років незалежності.
Серед цих помилок передовсім варто відзначити такі. По-перше, наївні і марні сподівання на широку підтримку України з боку Заходу, як і ставка на інтеґрацію у західноєвропейську економічну та військово-політичну систему. По-друге, абсурдна з будь-якого (як економічного, так і культурологічного) погляду ідея Балто-Чорноморського альянсу. Країни Вишеградської групи, та такі, як Словенія та Хорватія, а також держави Прибалтики усвідомлюються протестантсько-католицькою Європою як «свої», тож їхня політика орієнтується (що має під собою культурно-історичні підстави) на кінцеву інтеґрацію у західний світ, додамо ще — з функцією своєрідного його «східного санітарного кордону», тоді як Україна потрапити туди шансів практично не має. По-третє, помилковим виявився такий підхід України до СНД, за яким остання розглядалася суто як тимчасова організація, необхідна для «оксамитового розлучення» 12 країн-членів. Традиційним зв’язкам (особливо економічним, не кажучи вже про міжособистісні) альтернативи знайти не пощастило. Крім того, ставка керівництва України на суто двосторонні зв’язки між країнами-членами СНД, обумовлена побоюванням домінування Росії у будь-яких міждержавних органах, призвела на практиці до ще більшої переваги Росії над кожним з її партнерів у Співдружності у їхніх взаєминах сам на сам.
Розгляд геополітичних змін, що відбуваються на наших очах, спонукає до висновку про те, що вже тепер і, тим більше у наступному столітті, нормальний розвиток України, як і інших держав, передбачає пошук ними нового, природного місця у певному цивілізаційному просторі. Для України це, умовно кажучи, східнохристиянсько-євразійський простір, самовизначення у якому має бути таким, що не заважає всебічному розвитку взаємовигідних зв’язків з країнами Заходу, мусульманського світу та інших цивілізацій.
Семінар№4.
1. Поняття влади, її принципи,форми.
Влада - здатність і можливість втілювати свою волю, справляти визначальний вплив на діяльність, поведінку і загалом долюінших людей за допомогою авторитету, права, шляхом насилля (державна, економічна, політична, сімейна); центральна, організаційна та регулятивно-контрольна засада політики; одна з найвагоміших та найдавніших проблем суспільно-політичного знання; проблема культури суспільства й життя конкретної людини. Політичні сили, які приходять до влади, починають формувати її за своїми уявленнями. Отже, політика та влада пов'язані зворотною причинно-наслідковою залежністю.
лада є одна з фундаментальних початків людського суспільства. Слово влада – грец. – панувати, управляти, володіти. Влада – право і можливість розпоряджатись чимось і кимось, підкоряючи своїй волі. Коли американського президента Ричарда Ніксона спіймали на брехні стосовно скандальної події в готелі "Уортергейт", спалахнула політична криза і, не чекаючи процедури відречення президента від посади конгресом, Ричард Ніксон пішов у відставку.
Чому на такий крок іде людина, яка є главою держави? Адже президент мав переважну законність, символ суверенітету великої держави, в його руках зосереджені важелі і механізми управління, але Ричард Ніксон не дає відчути суспільній думці свою владу, а покірно йде у відставку?
Влада – це здатність конкретних лідерів змусити підкорятися собі. Та сприймаючи владу лише як потенціал примусу і насилля, не можна зрозуміти, чому в історії сучасного суспільства можливі і такі парадокси. Якщо міра законності – показник ступеня поваги суспільства до уряду, а забезпечити суверенітет – показник поваги до держави, то влада – це повага конкретного політичного лідера її здійснюючого, повага народу.
Влада має універсальну властивість: загальність – функціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах, здатність проникати в усі види діяльності, зв'язувати людей, суспільні соціальні верстви і групи і протиставляти їх, має і єдиний принцип діяльності – командування в різних його формах (розпорядження, наказ, переконання та ін.). Влада є скрізь, де є стійкі об'єднання людей: в сім'ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі.
Поняття влади взагалі, поняття політичної влади зокрема, пояснюється по-різному, буденно, побутово і науково. Буденно, в повсякденному житті говоримо про владу батьків над дітьми, про владу над людиною сил природи, під пануванням яких перебуває поки не зуміє підкорити їх, про владу держави над громадянами та ін. Це найрізноманітніші поняття влади, що часто між собою мають мало спільного.
Залежно від характеру суб’єкта влади розрізняються традиційні форми влади. Кількісна характеристика суб’єкта дозволила ще у давнину виділити три форми: • монархія (грец. monaria – одновладдя) – влада одного (детальніше буде розглянута далі як одна з форм правління); • олігархія (грец. oligarcia – влада небагатьох) – правління невеликої купки людей – або родової знаті, або заможних землевласників, або фінансистів тощо; • демократія (грец. dhmokratia – влада народу) – влада належить безпосередньо або опосередковано народу або його більшості. Також в давнину виникають й інші характеристики форм влади, які відображають вже якісну характеристику суб’єкта: • аристократія (грец. aristokratia – влада найзначніших) – влада небагатьох, які належать до привілейованих родин, людей шляхетного походження; • плутократія (грец. ploutoz – багатство + kratoz – влада) – влада належить представникам найбагатіших прошарків суспільства; • охлократія (грец. ocloz + kratoz – влада натовпу) – сліпа, деспотична демократія, тобто влада народу, яка не обмежена ніякими законами; • теократія (грец. Qeoz + kratoz – влада Бога) – політична влада церкви, священників, релігійний характер держави. Більш новими якісними формами влади є: • бюрократія (фр. bureau – контора + грец. kratoz) – політична влада чиновників, виконавчого апарату; • технократія – влада науково-технічної еліти, пов’язана з процесом індустріалізації та науково-технічної революції; • меритократія (лат. merіtus – гідний + kratoz) – влада найбільш здатних до управління та гідних цього, при цьому здатність та гідність визначаються виключно особистими заслугами та досягненнями, засуджується непотизм (благовоління до родичів та знайомих при розподілі посад) та протекціонізм, створення креатур (кола осіб, особисто відданих тому хто має владу). Останнім часом набули також поширення досить екзотичні назви, пов’язані, на жаль, із викривленням владних функцій: • клептократія (грец. kleptw – викрадаю + kratoz) – влада злодіїв, тобто корумпованої верхівки; • мафіократія, або влада мафії (італ. maffіa – таємна організація протиправного спрямування) – безпосередній вплив організованої злочинності на політичну владу, або її зрощення з політичною владою.
Політична влада є багатоманітним суспільним явищем. Розкриттю цієї багатоманітності, різних сторін та аспектів політичної влади сприяють різні концепції влади, основними з яких є телеологічна, реляціоністська, системна, біхевіористська, психологічна. Телеологічна (від грец. telos, teleos — мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко — не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу. Реляціоністська (від франц. relation — відношення, зв'язок) концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт. Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації. Влада — це взаємодія суб'єкта і об'єкта, яка виявляється в тому, що суб'єкт контролює об'єкт за допомогою певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть політики. Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами й розподілу сфер впливу. Концепція спро-тиву розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив об'єкта. Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів. Концепція розподілу сфер впливу має на меті пом'якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням — підкоренням. Однак у масштабі всього суспільства наявний баланс владних відносин між суб'єктами і об'єктами, оскільки з часом і в різних сферах впливу вони міняються місцями: суб'єкти стають об'єктами і навпаки. Якщо, наприклад, наймач робочої сили диктує умови праці найманому працівникові, то останній, у свою чергу, через профспілкову організацію може контролювати самого наймача. Правляча партія може перетворитися на опозиційну, а опозиційна — стати правлячою. Рядовий виборець може стати політиком, а той — рядовим виборцем тощо. Реляціоністська концепція влади слушно наголошує на тому, що влада є вольовим відношенням між людьми, за якого суб'єкт тим чи іншим чином долає спротив об'єкта, що суб'єкти та об'єкти владних відносин можуть мінятися місцями. На базі цієї концепції визначаються шляхи, методи й засоби впливу на суспільство з метою досягнення соціальної злагоди і забезпечення політичної стабільності. До них належать, наприклад, стимулювання активності трудової діяльності, дотримання норм громадської поведінки тощо, проте реляціоністська концепція перебільшує можливості для об'єкта стати суб'єктом влади. Владні відносини є результатом об'єктивно зумовленого суспільного поділу праці, який не вирізняється динамізмом. Поділ на владарюючих і підвладних є одним з найбільш сталих у суспільстві. Зрештою, існує величезна різниця між, наприклад, державною владою, в розпорядженні якої є різноманітні ресурси, і владою тієї ж профспілки, основним засобом впливу якої виступає сама організація. Системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Влада, шо в політичній системі виступає як політична влада, з'єднує всі елементи системи в єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає в тому, шоб забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна регулювати відносини між людьми й суспільством у цілому, в тому числі й державно-політичними інститутами. Влада покликана вирішувати суперечність між необхідністю організованості й порядку в суспільстві та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими виникають конфлікти. Влада з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому. Системний підхід до розуміння влади застосовується на трьох рівнях: політичної системи суспільства в цілому; окремих складових системи; відносин між самими індивідами. Якщо системна концепція в поясненні феномену влади йде від політичної системи суспільства до індивіда, тобіхевіористська (від англ. behaviour — поведінка) концепція зорієнтована у зворотному напрямі. Біхевіоризм розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають іще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку. Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті блага і привілеї, які отримують наділені владою люди. З набуттям влади пов'язано отримання матеріальних благ, свободи, престижу, безпеки тощо. У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова модель виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як владних вольових прагнень. Ринкова модель біхевіористської концепції влади грунтується на тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як і на будь-який інший, поширюються відносини попиту і пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми покупцями і продавцями та менеджерами як посередниками між ними. Вони, зокрема, готують кандидатів на владу і забезпечують їх перемогу на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами. У частині мотивації політичної поведінки біхевіоризм є різновидом психологічної концепції влади. Головною особливістю цієї концепції є пояснення владних відносин психологічними мотивами. В одних випадках, наприклад у біхевіоризмі, постулюється воля до влади як її джерело, в інших — прагнення людини до влади, особливо володіння владою, пов'язуються з необхідністю суб'єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад. Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у підсвідомих мотивах, у тому числі сексуальних. Стверджується, зокрема, шо у психіці людини є структури, які сприяють тому, що вона підсвідомо віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності, власної захищеності й заспокоєння за допомогою любові до володаря. Ці та інші різновиди психологічної концепції влади допомагають з'ясувати механізми мотивації влади, як відносин панування і підкорення. Існують також інші концепції влади — інструменталістська, структуралістська, функціональна, конфліктологічна тощо. Кожна з них розкриває якусь особливість чи сторону влади.
3. Раціональна та іраціональна влада. Типологія владних ресурсів.