7. Види писемних джерел

Найдавніші писемні джерела, в яких подаються відомості з історії нашої батьківщини, виникли за­довго до нової ери. Серед них є кілька різновидів: 1) твори античних авторів; 2) літописи; 3) хроніки; 4) джерела особового походження; 5) актові докумен­ти.

Важливі відомості про землі нинішньої України містять давньогрецькі, римські та візантійські джерела: праці Геродота, Гіппократа, Страбона, Клавдія Птолемея, Публія Тацита, Йордана, Прокопія Кесарійського, Іоана Малали, Маврикія, Костянтина Багрянородного тощо.

Класифікація писемних джерел:

I. Документальні джерела:

1. Документи законодавства (пам’ятки права);

2. Актові джерела (пам’ятки договірного характеру);

3. Матеріали діловодства (пам’ятки, що виникли у результаті діяльності канцелярій та інших установ зі створення документів);

4. Статистичні матеріали (документи, що з’явилися з масиву діловодства як реалізація зворотнього зв’язку в управлінні). Поділяються на підвиди: економіко-географічні, господарські опису, а також матеріали фіскального обліку, які часто набувають характерні риси масових джерел.

II. Розповідні джерела:

1. Літописи і хроніки;

2. Мемуарна література та епістолярні джерела;

3. Літературні та публіцистичні твори (в тому числі перекладна та агіографічна література) – їх зближує прагнення автора в тій чи іншій мірі впливати на читача, значний відхід від дійсності в прагненні обгрунтувати свою точку зору, свою думку, емоційний вплив на читача і т.д.

Періодична преса розглядається як специфічна система історичних джерел, оскільки крім видів, характерних для своїх розвинених форм періодика містить також законодавчі документи та мемуарні твори. Поділяється на жанри: 1) аналітичний: кореспонденції, статті, рецензії; 2) художньо-публіцистичний: нариси, фейлетони, памфлети.

8. Давньоруське літописання

Літо́пис – історико-літературний твір у  Русі, пізніше в Україні, Московщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками (хронологія). В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки».

Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи – важливі пам’ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов’янської історії з давніх часів до XVIII ст. включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами тощо.

Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: 1) діяльність могутньої Київської держави, 2) відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, 3) заснування Київської митрополії, 4) спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кінця X ст. Його склала група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.

В XI ст. були складені: 1) Літописне зведення 1037 р., 2) Києво-Печерське літописне зведення 1072-1073 рр. (автор книжник Никон), 3) Новгородське зведення 1079 р., 4) Початкове зведення 1093-1095 рр., складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті минулих літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.

З другої половини XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст. є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201-1292 рр.

Від XIV ст. літописання увійшло в нову добу – складання зведень і списків. До нашого часу дійшло декілька сот списків: 1) Лаврентїївський літопис (1377 р.), 2) Іпатський (Іпатіївський) літопис (початок XV ст.), 3) Радзивіллівський список (кінець XV ст.), 4) Хлєбниківський список (XVI ст.), 5) Погодінський список (кінець XVI ст.) та ін.

Давньокиївська літописна традиція у XIV-XVI ст. продовжувалася у Московській державі та Литовсько-Руській державі. Цінністю фактичного матеріалу відзначаються Новгородські та Владимиро-Суздальський літописи.

До часу перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського належить виникнення (XV-XVI ст.) литовських (їх ще називають західноруськими або білорусько-литовськими) літописів. Це літописи: 

Баркулабівський, Биховця, Авраамки, Красинського, Рачинського, 

Румянцевський, Короткий Київський (Супрасльський) та ін.

Серед українських літописів XVI – початку XVII ст. особливу наукову цінність становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України». Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 рр. на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно.