1. Види пісенних джерел:

1) календарно-обрядові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові, весільні та ін.), що творилися і побутували у тісному зв’язку з трудовою діяльністю людей, супроводжуючи сонячний річний цикл.

2) ліричні пісні: а) пісні про кохання, б) про родинне життя, в) пісні літературного походження.

3) жартівливі та са­тиричні пісні: коломийки та частівки відповідного змісту, танцювальні приспівки.

2. Усні історичні твори – били­ни, думи, історичні, політичні й станові пісні, пісні-гімни.

3. Історичні й політичні пісні.

Історичні пісні змальову­ють історичне минуле українського народу, а своїм змістом охоплюють події від XVI ст. до найновіших часів. Найдавніші з них – це пісні про багатовікову боротьбу з татарами й турками (найвідоміші – “Пісня про Байду”, про здобуття Варни 1605 р., про облогу Почаївського мо­настиря 1675 р.).

Особливу групу історичних пісень складають пісні на соціальні теми, зокрема про соціальну боротьбу між окре­мими групами козацтва. Багато пісень про панщину, про кривди та утиски сільського люду, про боротьбу народних мас. Найвідоміші з них – пісні про У.Кармелюка та О.Довбуша. Відкри­тим протестом проти кривди і несправедливості є славнозвісна пісня “Нема в світі правди”.

4. Станові пісні - це соціально-побутові пісні про життя, побут й інтереси окремих суспільних та професійних груп. Найвідомішими з них є чумацькі пісні, близькі своїми мотивами до козацьких. Серед соціально-побутових пісень, складених на­прикінці XVIII і в перший половині XIX ст., виділяються пісні про долю наймитів і заробітчан – “бурлацькі пісні”.

5. Пісні-гімни, які містять у собі цінні відомості про держав­ницькі прагнення та ідеали нашого народу. В Україні, особливо в Галичині, за різних часів вини­кали десятки пісень-гімнів. Деякі з них мали загальноук­раїнський характер, інші – територіально-локальний. Перша патріотично-духовна пісня-гімн “Мир вам, браття, всім приносим” виникла в Галичині в революційному 1848 р. й була популярною серед селянства.

Серед найвідоміших пісень-гімнів, що відіграли велику роль у пробудженні національної самосвідомості ук­раїнського народу і поширювалися як народні, слід згада­ти твори К.Трильовського “Січова пісня” та “Гей, там на горі Січ іде!”, О.Маковея “Ми гайдамаки”. Особливе місце серед пісень-гімнів належить твору П.Чубинського та М.Вербицького “Ще не вмерла Україна”, написаному в 1863 р. 16 січня 1992 р. мелодію М.Вербицького пісні-гімну “Ще не вмерла Україна” було затверджено як Дер­жавний гімн України.

6. Види лінгвістичних джерел

Під лінгвістичними джерелами розуміють пам’ятки мо­ви, що містять цінні відомості з історії її розвитку і мають важливе значення для вивчення етнічної історії, історії культури, науки тощо. Лінгвістичні джерела виникли задовго до появи писемності й відображають фор­мування етносів, їх спільні і відмінні риси, історію взаємодії та взаємовпливів народів у різні історичні епо­хи.

Розрізняють декілька значних груп лінгвістичних джерел. Це насампе­ред назви та власні імена природ­них, географічних об’єктів, небес­них тіл, рослин, тварин, людей, етносів, держав тощо. Поширеною є класифікація лінгвістичних джерел за мов­ною ознакою, як у вузькому (грекомовні, латиномовні, україномовні), так і в широкому (слов’яномовні) розумінні.

Основним видом лінгвістичних джерел є назви та власні імена (гр. – ононіми). Коло власних імен та назв, що вживаються кожним народом, у тому числі й українським, має назву ономастикону.

Ономастикон поділяється на такі складові частини: 1) антропоніми (імена людей), 2) топоніми (гео­графічні назви), 3) етноніми (назви народів, племен, етнічних груп), 4) теоніми (імена богів та інших релігійних персонажів), 5) космоніми (назви зірок, планет та інших космічних об’єктів), 6) зооніми (прізвиська та назви тварин).

І. Антропонімічні джерела.

Антропоніми – це сукупність лінгвістичних груп, якими познача­ються як власні імена людей (прізвище, ім’я, по-батькові, прізвисько), так і назви їхніх фізичних якостей, зокрема віку, статі, зовнішніх ознак тощо.

У складі сучасних українських імен дослідники виділя­ють кілька груп: 1) візантійські християнські імена, або імена християнсь­кого календаря, запозичені разом із введенням христи­янства на Русі у Х ст.; 2) давньоруські імена; 3) імена, запозичені із західнослов’янських та південно­слов’янських мов; 4) імена, запозичені із західноєвропейських мов.

ІІ. Топонімічні джерела.

Поділяються на водні й земні. До перших належать пелагоніми (назви морів), гідроніми (назви водних об’єктів на суші), що, своєю чер­гою, поділяються на назви рік - потамоніми, озер - лімноніми, боліт - гелонініми.

До других належать назви різних елементів рельєфу суші: каньйонів, плато (ороніми), печер, гротів (спелеоніми), рік, що течуть під землею (спелеогідроніми).

Свої терміни у топонімії є і для населених пунктів. Самі населені пункти називаються ойконіми (від гр. “оікос” - житло). Назви сіл - хороніми (від гр. “хора” - поселення). Крім того, є назви для міських об’єктів: вулиць - годоніми (від гр. “годос” - вулиця); площ - агороніми (від гр. “агора” - площа); шляхів - дромоніми (від гр. “дромос” - біг, рух, шлях).

У цілому топоніми поділяються на макротопоніми - назви великих об’єктів, і мікротопоніми - назви малих об’єктів (струмки, ставки, луки тощо).

Важливими джерелами є етноніми. Серед них розрізня­ють самоназви народів та імена, що їм дають сусіди. Перші дістали назву автоетноніми, другі - аллоетноніми.

ІІІ. Слова іншомовного походження.

Значну частину лінгвістичних дже­рел становлять в українській мові слова іншомовного походження. Вище вже згадувалися оніми іншо­мовного походження, але вони поширені також і в на­уковій, професійній, побутовій лексиці. Як приклад, мож­на згадати такі поширені нині й звичні для нас слова, як “майстер”, “будівник”, “столяр”, “друкар”, “мур” та інші, що мають давньонімецьке походження; “люлька”, “тю­тюн”, “кава” - турецьке; “купол” (“баня”), “фреска”, “вітраж” - італійське та французьке.