20

1. Поняття джерелознавства і його місце в структурі історичної науки

Джерелознавство – це спеціальна галузь наукових історичних знань, яка вивчає походження істо­ричних джерел, теорію і методику їхнього використання в історичних дослідженнях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки. Джерелознавство – це також метод, система пізнавальних процедур, пов’язаних з аналізом і синтезом джерел, які дають змогу з’ясувати їхнє походження, авторство, особливості функціонування в тих конкретно-історичних умовах, в яких ці джерела були створені, і складають фундамент будь-якого історичного дослідження.

Курс історичного джерелознавства в Університеті Св. Володимира був започаткований у 1880/81 навч. році Володимиром Антоновичем.

Джерелознавство відіграє спеціальну роль, є невід’ємною частиною і займає провідне місце в структурі історичної науки. Воно має велике значення для практики пошуку, збагачення і використання джерельної бази української та зарубіжної історії, підвищення наукового рівня досліджень.

До історичних джерел належить все створене в минулому в процесі людської діяльності і збережене.

Речові, писемні, фольклорні, народно-звичаєві, лінгвістичні та інші реліквії з минулого ще прийнято називати історичними пам’ятками.

Історичні джерела характеризуються спільними і відмінними властивостями. До спільних варто віднести:

1) всі пам’ятки – свідки своєї епохи, свого періоду, які відображають певну грань буття минулого часу;

2) оскільки творцями всіх пам’яток минулого були люди зі суб’єктивним баченням і сприйняттям реальності свого часу, остільки кожна пам’ятка, взята окремо, є обмеженою в об’єктивності відображення історичної дійсності (це, зокрема, стосується писемного виду джерел);

3) кожне джерело (пам’ятка) є невичерпним за змістом історичної інформації;

4) інформація джерел може мати відкритий і прихований характер, яка виявляється дослідником шляхом зіставлення багатьох джерел. Прихований характер інформації створює грунт для пошуку історика навіть при вивченні тих проблем, до яких вже неможливо залучити нові джерела (історія Риму, історія Київської Русі тощо).

Особливі та відмінні ознаки історичних джерел розглядаються за класифікацією історичних джерел.

2. Класифікація джерел з історії України

У науці джерелознавства використовують кілька підходів до класифікації джерел.

І. Класифікація за формаційною ознакою була майже домінуючою в радянському джерелознавстві. Це означає, що джерела згруповували за часом їх походження і відображення дійсності певного історичного періоду, епохи:

1) первісного суспільства (джерела археологічного, етнографічного, лінгвістичного походження); 2) рабовласництва; 3) феодалізму; 4) капіталізму тощо.

Класифікація джерел за формаційною ознакою мала формальний характер, бо практично всі джерела з однієї формації неможливо звести до одного знаменника чи видати друком одним виданням, навіть серійним. Через те всередині кожної формаційної групи джерел завжди була ще своя тематична класифікація, або класифікація за певними історичними періодами чи великими подіями.

ІІ. У теоретичному джерелознавстві, зокрема у західних країнах, джерела прийнято класифікувати на дві великі групи залежно від того, чи вони несуть безпосередньо історичну інформацію, чи опосередковано. До першої групи джерел за цією класифікацією належать релікти історичної дійсності: знаряддя праці, зброя, посуд, прикраси, руїни міст і фортець, піраміди, храми, розкопані дороги, берестяні грамоти і пергаментні списки як такі, законодавчі акти, що для свого часу мали юридичну силу, історичні пісні, думи та ін. Усі релікти були витвором свого часу, мали цільове призначення, відігравали певну функціональну роль. Отже, вони – безпосередні свідки епохи.

До другої групи джерел відносяться джерела, які подають історичну інформацію опосередковано – це оповіді, розповіді про події минулого. В них між подією, явищем, фактом і сучасним дослідником стоїть автор джерела, хтось, хто описував свій час. Такі джерела прийнято називати наративними (від лат. narro – розповідаю, оповідаю). До них у вітчизняному джерелознавстві слід відносити літописи, життя святих, описи іноземних авторів, які перебували в Україні, описи мандрівників, мемуарну літературу, в тому числі спогади, щоденники, біографії, некрологи, листування тощо.

ІІІ. Загальноприйнята класифікація історичних джерел за типами і видами. Перша стосується всіх джерел. Класифікація за видами має відношення тільки до писемних пам’яток.

Тип об’єднує джерела, які однаковим способом кодують і зберігають історичну інформацію. З цього погляду всі джерела поділяються на: 1) письмові; 2) речові; 3) етнографічні (можуть бути речові, письмові, усні); 4) усні (дума, пісня, переказ, прислів’я, народні знання); 5) лінгвістичні; 6) фонодокументи; 7) фотодокументи.

Найважливішою є класифікація писемних джерел за видами.

Під видом писемних джерел прийнято об’єднувати сукупність джерел, що характеризуються однаковістю своєї форми (структури). Це випливає з однакової мети, якою керувалися творці джерела при його створенні.

У всьому корпусі писемних джерел з вітчизняної історії виділяють такі види: 1) літописи; 2) законодавчі акти; 3) діловодна документація; 4) приватні акти; 5) статистичні джерела; 6) періодична преса; 7) документи особистого походження: мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії; 8) літературні пам’ятки; 9) публіцистика і політичні твори; 10) наукові праці з певних історичних періодів.

ІV. Нарешті, з-поміж писемних (та й інших джерел) виділяють ще масові й унікальні. Масовими джерелами називаються такі, які відображають однотипні, одноструктурні явища, що часто повторювалися свого часу (наприклад, соціальні структури середньовічних міст і сіл, форми оподаткування при капіталізмі, форми сім’ї, міграційні й еміграційні процеси, спосіб сільськогосподарського виробництва, матеріальний рівень життя). Як правило, кількість джерел, що відбиває такі масові явища минулого часу, є масовою. З ХV-ХVІІІ ст. такими джерелами стали писцеві книги, люстрації, інвентарі, матеріали ревізій і кампутів (кампути – описи козацьких дворів і маєтностей, що проводилися з 1654 р. до середини ХVІІІ ст.), статистичні джерела. Часто повторювані явища минулого знайшли відображення в масово повторюваних документах ділового характеру, в періодичній пресі, а з доби ХІV-ХVІІ ст. – у приватних актах.

До унікальних історичних джерел належать пам’ятки, що містять інформацію про важливі історичні явища, події та процеси минулого і відкриті в одній або кількох редакціях (“Повчання” В.Мономаха, “Повість минулих літ”, “Слово о полку Ігоревім”, “Густинський літопис” тощо).