9. Внесок м.С. Грушевського у розвиток історіографії історії України

У контексті світогляду М.Грушевського історичні вивчення (історична думка, історіографія) сприймаються як ідеологічне ядро українознавства, в історії якого дослідження розрізняє такі ета­пи: 1) літописний; 2) ХVІ-ХVІІ ст.; 3) ХVІІІ ст. – початок наукового українознавства; 4) XIX ст.

Давня Русь, вважає вчений, залиши­ла нам цінний доробок, головним чином, у галузі історіографії. За браком інших пам’яток літописи були універсальним географіч­ним, етнографічним та юридичним джерелом. Київське літопи­сання мало “переважно політичний ха­рактер” і стало безпосереднім попередником пізнішої українсь­кої історіографії. Воно мало за мету оповідання про долю усієї Київ­ської держави, обіймаючи, окрім українських, й інші землі.

Якнайповніше і винятково на українському ґрунті стоїть га­лицько-волинське літописання, з огляду на те, що політичні обрії Галицько-Волинської держави не виходили за межі Західної Ук­раїни. Якщо у галицько-волинських літописах зустрічаються лише короткі екскурси з історії Польщі, Литви та Угорщини, то через століття місцеве літописання розглядало саме українське життя як прояв “провінціалізму” литовської чи польської держави.

Особливу увагу М.С.Грушевський приділяє XVI-XVII ст. У зв’язку з пожвавленням політичного і культурного життя в українських землях XVI ст. М.С.Грушевськнй визнає, з одного боку, існування саме літописів української історії (т.зв. Львівський літопис), з іншого – поширення в українському літописанні польської чи литовської “загальнодержавної” точки зору, як у Густинському літописі. Окрім того, виникає ідея “єдності руського народу”, про що свідчить Синопсис, “один з найзаплутаніших творів, що не завадило йому стати найпопулярнішим історичним посібником”.

Цікаві спостереження М.С.Грушевського щодо історичної ідеології українського народу. Козацька доба стала не тільки “новим вихідним пунктом української історіографії”, але й “новою добою української історії”.

XVIII ст. дало наступним поколінням цінний досвід у галузі українознавства. Перш за все М.С.Грушевський характеризує передумови, що живили в українському суспільстві інтерес до ук­раїнознавчих питань. Майже столітнє автономне існування Ук­раїни залишило незатертий слід у напрямі мислення громадян­ства Східної України. Прямим наслідком цього патріотизму стає, на думку М.С.Грушевського, прагнення освічених кіл українського суспільства до збирання та дослідження старого українського побуту, при­реченого, як їм тоді здавалося, на поглинення новими форма­ми імперського життя.

XIX ст. в історіографічному огляді М.С.Грушевського посідає цен­тральне місце. Перша половина століття означала рішучий відхід від антикварності до культу народності під впливом німецького романтизму, через російську історіографію та захід­нослов’янське оточення. Чільне місце в етнографічних розшуках посідає піснетворчість українського народу, про що свідчать рукописні та друковані збірки українських пісень З.Доленги-Ходаковського, М.Максимовича, М.Цертелєва, І.Срезневського, Пл.Лукашевича, В.Залеського, М.Бодянського, А.Метлинського, М.Гоголя. Нечисленні були записи українських казок, прислів’їв, переказів, більшість яких залиша­лася у рукописах (збірки Носенка, Смотрицького, Бодянсько­го). Виняток становлять “Украинские народные предания”, П.Куліша.

Поряд з етнографічними студіями тривали історичні дослі­ди, що продовжували традицію XVIII ст. - висвітлення зовніш­ньої історії козацтва від часів Б.Хмельницького та Гетьманщи­ни. Поняття “малоросійської історії”, вказує М.С.Грушевський, ото­тожнювалось з історією козацтва.

Не обійшов увагою М.С.Грушевський і початок археографічної діяльності на просторі українознавства, пов’язаний з працями митрополита Євгенія Болховітінова, київської археографічної комісії (Максимович, Куліш), М.Бодянського.

З ідеологічної точки зору важливі прийоми історіографічних спостережень М.С.Грушевського. Так, розвиток історичних досліджень він розглядає у тісному зв’язку із суспільно-політичною думкою та громадсько-політичними рухами. Епоха Кирило-Мефодіївського товариства оцінювалась ним як “кульмінацій­ний пункт у розвитку політичної та громадської української самосвідомості”. Саме в цей час з’являються перші соціальні проекти та програми українства. У підавстрійських українських землях “весна народів” 1848 р. вперше надала політичне буття місцевій українській народності, яка стала на “українські національні позиції” і з натхненням вітала “перспективи на­ціонального самовизначення”.

Розвиток “українських вивчень” у другій половині XIX ст. М.С.Грушевський пов’язує з іменами М.Костомарова, П.Куліша, В.Антоновича, О.Лазаревського. До того ж М.С.Грушевський вико­ристовує і такий історіографічний прийом, як вивчення історич­ної думки у зв’язку з науковими інституціями. Йдеться про діяльність київської археографічної комісії, часопис “Основа”, полеміку М.Максимовича з М.Погодіним “про полянських ве­ликорусів”, а також М.Максимовича з М.Костомаровим і В.Антоновичем, про етнографічно-статистичну експедицію П.Чубинського і Піденно-Західний відділ Російського Геогра­фічного товариства.

В останні десятиліття XIX ст., з точки зору М.С.Грушевського, центром історичних студій стала Галичина. Здобутки українських учених Наддніпрянщини, че­рез несприятливі умови та урядові переслідування в Росії, згодом були синтезовані на галицькому ґрунті. Про це свідчить реорганізація Наукового товариства ім. Т.Шевченка, заснова­ного ще у 1870-х роках “українцями з Росії”, утворення цент­рального органу українознавства - ЗНТШ, видання багатотомної історії українського народу М.С.Грушевського та його ж історії української літератури. У 100 томах ЗНТШ накопичені численні матеріали з політичної, культурної та соціальної історії, а також з етнології, історії літератури та фольклору. В цілому, в українознавстві, підсумовує М.С.Грушевський, не було такої га­лузі, яка б не була опрацьована дослідниками східних та захід­них українських земель. За допомогою тих самих розумових сил у тісному союзі з НТШ почало діяти Наукове товариство у Києві, засноване у 1907 р.

Як бачимо, нарис М.С.Грушевського – це перша спроба власної рефлексії історичної науки в Україні. Його доробком була загальна схема українсько­го історіографічного процесу в його хронологічному, тематич­ному та географічному вимірах.