4. Історичні погляди мислителів Київської Русі

Київська Русь – умовна назва, започаткована в XIX ст., дер­жави українського народу – утворилася і розвивалася в кон­тексті загальноєвропейського історико-культурного процесу та проіснувала з середини IX до середини XIII ст. Вона сприймала здобутки європейської цивілізації, вносячи водночас помітний внесок у світову культуру, в т. ч. і в розвиток істо­ричної думки.

Зростання інтересу до своєї і чужої історії зумовлювалося державотворчими процесами, християнізацією Русі, розвит­ком господарства, торгівлі, військової справи, культури, міжнародних зв’язків. Поворотним мо­ментом у фіксації історичних подій і нагромадженні знань з історії стало зародження і поширення писемності, літописан­ня. Починаючи з ІХ-Х ст. літописання набуває історичного характеру і стає головним носієм знань з історії. Переклади історичних і релігійних творів зарубіжних авторів, їх перепи­сування і вивчення у приватних, княжих і церковних школах, створення бібліотек – все це підтримувало історичну культуру тогочасного українського суспільства на європейському рівні. Свідченням цього є як відомості зарубіжних авторів про Київську Русь, так і пам’ятки власної історії. До найдавнішої української рукописної книги можна віднести «Остромирове Євангеліє», написане в Києві дияконом Григорієм у 1056-1057 рр., «Ізборник» князя Святослава Ярославича (1073 р.) – твір енциклопедичного характеру, статті якого розкривали історію християнства, сенс доброчинного життя, будову всесвіту, знаки зодіаку, зодіакальні сузір’я, правові норми.

Приклад зацікавлення книгами, науками, історією пока­зували київські князі та їх оточення. Із свідчень літописця знаємо, як захоплювався книгами, що давали мудрість і неви­черпну глибину знань, Ярослав, названий Мудрим, збираючи одну з найбільших в Європі бібліотек у Софії Київській, як пошановувались знання і книжна освіта синами Ярослава Свя­тославом і Всеволодом. Мудрість з книг черпали і поширювали галицькі князі Ярослав Осмомисл, Данило Романович та ін.

Серед мислителів Київської Русі поряд з князями були ви­датні літератори і літописці, філософи і богослови, перекладачі і публіцисти. В їх числі Никон Великий, Нестор, Сильвестр, митрополит-публіцист Іларіон, єпископ Кирило Туровський, митрополит Клим Смолятич, Данило Заточник та ін.

І все ж основними інтелектуальними центрами філософ­ської та історичної думки були церкви і собори, зокрема Софійський собор у Києві, який служив не тільки резиденцією митрополитів, а й осередком культури і освіти. Тут були укладені один з найдавніших літописних зводів 1037-1039 рр. історичне «Слово про закон і благодать» Іларіона, митрополи­че послання Клима Смолятича до пресвітера Смоленського Фоки та ін.

Діяльність бібліотек стимулювала два основних канали приросту історичних знань і формування історичної свідомості суспільства. З одного боку, продовжувалось створення власної літописної історії, з’являлися релігійні та світські твори, а з другого боку, заво­зилися книги з Візантії і західних країн, перекладалися і переписувалися твори зарубіжних істориків.

Великою популярністю користувалися перекладні істо­ричні твори візантійських, болгарських авторів, а в Галичині були відомі польські та угорські твори. З руських літописів видно, що їх автори були обізнані з візантійськими історични­ми хроніками Іоанна Малали, Георгія Амартоли, константино­польського патріарха Никифора та ін.

Центральне місце в історичній літературі Київської Русі займають літописи. Паралельно з літописами дедалі більшої популярності набували публіцистичні та літературні твори з досить великою розмаїтістю жанрів. Історичну свідомість провідників суспільства значною мірою віддзеркалюють твори представ­ників княжої знаті та церковної ієрархії. Серед праць мисли­телів і письменників Київської Русі, чиї твори істотно форму­вали історичну думку, особливе місце займає спадщина чернігівського, а згодом київського князя Володимира Мономаха (1053-1125). Відомі три його твори: 1) «Граматика до Олега Святославича», 2) «Молитва» та 3) «Повчання».

Історичні погляди київських князів, мислителів, книж­ників простежуються у найрізноманітніших їх творах: повчан­нях, посланнях, моліннях. Йдеться, зокрема, про праці Іларіона Київського, Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Клима Смолятича, Кирила Туровського, Данила Заточника та ін. Образу історії, звертанню до неї вони відводили домінуюче місце, вважаючи її повчальною.

До найвизначніших пам’яток давньоукраїнської культури, літератури та історичної думки відноситься «Слово о полку Ігоревім», написане не пізніше 1187 р. Історичною основою твору послужив драматичний похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185 р.

Вершиною церковної і світської історичної думки Київської Русі став «Києво-Печерський патерик». Будучи твором агіографічним, він має чітко означене історичне і філософське спрямування. Основний його текст створений у другій половині XI – першій половині XIII ст. на базі листуван­ня ченця Києво-Печерського монастиря Полікарпа і володимиро-суздальського єпископа Симона, що надає йому більшої вірогідності. Побудовані на цих листах оповідання стосувалися головним чином історії заснування і будівництва Печерського монастиря, його перших діячів.

Історичною спрямованістю характеризується також ора­торська проза XII ст., представлена творами Клима Смолятича, Луки Жидяти, Кирила Туровського та ін. Хоч більшість з них стосувалася тлумачення релігійних текстів, автори реконструювали знання античності, візантійського ораторського мистецтва, здібності теоретичного осмислення проповідей.

Серед історичних творів, написаних в умовах монголо-татарської навали, виділяється «Слово о погибелі Руської землі», написане між 1238-1246 рр. Три його частини органічно по­в’язані між собою. На початку прославляється велич Київської держави, потім розповідається про її величезну територію, ми­нулу могутність. В останній частині йдеться про Володимира Мономаха.

Близькими за пафосом до цього твору є «Задонщина», «Слово о Лазаревім воскресінні» та ін. Історичний компонент мають і правові твори княжої доби, зокрема «Руська Правда» як пер­ший кодекс законів, що діяли в межах князівств Київської Русі.

Історичний компонент властивий і фольклору Київської Русі. Епічні пісні та усну поезію про героїку князів, подвиги дружинників, народних богатирів прийнято називати билина­ми.

Давньоукраїнське літописання, яке розвивалося не тільки в Києві, але й у Переяславі, Чернігові, Га­личі, Холмі, є унікальним явищем у європейській цивілізації. Попри всі регіональні особливості цих писемних пам’яток, для них характерні багато спільних ознак, головною з яких була фіксація історичних подій у хронологічній послідовності та їх літературне описання.