Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Історичний факультет

Кафедра новітньої історії України

Затверджено на засіданні кафедри новітньої історії України 7 лютого 2011 р., протокол № 5

ДИДАКТИКА ІСТОРІЇ

Програма курсу та методичні рекомендації

для студентів історичного факультету

УКЛАДАЧ:

Мудрий Мар’ян Михайлович — канд. іст. наук, доцент кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка

Львів

2011

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Історія належить до тих галузей науки, функції яких не вичерпуються пізнавальними інтересами. Сьогодні значущість історичних знань у суспільстві має принаймні три рівнорядних за своєю важливістю виміри — загально-освітній, науковий та гуманістично-виховний. Історична освіта найбільш повно здатна виконати роль невід’ємного від усіх сфер життя суспільства культурного чинника, носія інтелектуальних, моральних, національних цінностей, забезпечуючи спадкоємність минулого, теперішнього та майбутнього, стабілізуючи суспільство в періоди соціальних потрясінь. Історичне мислення є глибоко вкоріненим у суспільну свідомість елементом культурної еволюції людини. Тільки у «світі з історією» (Є. Топольський) можуть народжуватися творчі проекти майбутнього. Історична пам’ять — запорука поступу вперед, вона дає людині знання про альтернативи розвитку (реалістичні чи нереалістичні), вказує напрям коригування потоку історичних подій. Таким чином історія — це не лише питання історичних свідчень, але й їхнього трактування, не лише знання фактів, але й думка про них.

Особлива актуальність проблематики історії як навчальної дисципліни в сучасній школі пояснюється кількома причинами. Одні з них — глобальні, пов’язані з новою інформаційною ситуацією в суспільстві початку ХХІ століття внаслідок технологічної та інформаційної революції. Інші — суто шкільні: поряд з традиційними предметами, зорієнтованими на ту чи іншу галузь знання чи діяльності, з’являються нові інтегративні, міждисциплінарні курси, намітилася тенденція проблемоцентризму в шкільній освіті. Серед причин внутрішньопредметного характеру — усвідомлення того, що оновлення змісту історичної освіти вже неможливе шляхом заміни одного ряду фактів іншим чи розширенням фактологічної наповненості, для цього треба по-новому осмислити сам феномен історії.

Загальна мета реформування шкільної історичної освіти полягає у створенні умов для підвищення культурного рівня суспільства, раціоналізації його історичної свідомості. Це значить, що школа, зокрема в ділянці вивчення історії, повинна готувати молодь до творчого сприймання і розвитку національних і світових культурних надбань, до активної її участі в громадському житті суспільства, формувати вміння нових поколінь жити в сучасному, сповненому суперечностей світі. Йдеться про підготовку таких людей, котрі б чітко усвідомлювали завдання, що стоять перед суспільством і його громадянами, розуміли й гнучко реагували на динаміку цих завдань і — що важливо — знали способи їх втілення у життя, тобто вміли створювати нове, а не тільки дублювати досвід попередніх поколінь. Історичні знання повинні сприяти встановленню взаєморозуміння між людьми з різними культурними, етнічними, мовними та релігійними традиціями, допомогти сучасному мешканцеві України усвідомити себе не тільки представником своєї держави та реґіону, але й громадянином Європи і світу.

У світлі сучасних вимог до шкільної освіти, навчання історії повинно охоплювати рівною мірою як способи передачі інформації, так і знайомство учнів з усіма (вірними й помилковими) уявленнями про історичні події чи, інакше кажучи, повинно передбачати знайомство з історією як цілістю. Це зумовлює певні вимоги до підготовки вчителів. Для сучасного вчителя історії замало досконало володіти методикою викладання предмету. Він повинен шукати відповіді на низку взаємопов’язаних питань: навіщо вчимо? що вчимо? кого вчимо? хто може вчити? як треба вчити? Знання технології викладання історичного матеріалу є недостатнім для продуктивної праці педагога. По-перше, воно відображає тільки один бік процесу навчання — викладання, і не передбачає з’ясування зворотньої сторони проблеми — учіння, тобто наскільки це викладання є ефективним для засвоєння учнями матеріалу; по-друге, ілюструє тільки останню ланку з наведеного вище ланцюга запитань (як треба вчити?) і тим самим сприяє розриву між способом навчання і природою функціонування історичних знань у суспільстві. Без усвідомлення важливості цього останнього вчителі історії, які, здавалося, мали би культивувати науковий погляд на минуле, мимоволі причиняються до творення історичних міфів. Виправити таке становище покликаний навчальний курс «дидактика історії».

Дидактика історії є історичною субдисципліною, яка займається розробкою питань змісту, організації і методів викладання історії відповідно до вікових особливостей учнів, а також відповідно до освітніх і виховних цілей, які стоять перед даним суспільством; вивчає процес проникнення історичної інформації до суспільної свідомості; аналізує взаємовпливи між історичною наукою і сучасним суспільством. У системі дисциплін, що вивчаються на історичному факультеті, дидактика історії займає проміжне місце між історичними та педагогічними («психологія», «педагогіка») курсами. В цьому сенсі її можна вважати й однією з дидактик, але не в значенні «прикладання» загальнодидактичних положень до вивчення історії, а в значенні їх специфічного переломлення і якісної видозміни в особливій сфері — процесі навчання і засвоєння основ історичної науки. Предмет дидактики історії складають способи передачі історичної інформації, а також комплекс різноманітних уявлень про минуле, які, зокрема, визначають ставлення до теперішнього і майбутнього.

У результаті вивчення курсу дидактики історії студент зможе:

а) знати:

• Функції історичного знання та набутки вітчизняного і світового досвіду в ділянці організації навчання історії;

• Причини виникнення, механізми поширення і закономірності функціонування різноманітних суспільних уявлень про минуле в етнічних, соціальних, політичних та інших групах;

• Сучасні підходи до навчання історії в загальноосвітніх закладах;

• Особливості засвоєння історичного матеріалу різними віковими групами учнів;

• Основні групи методів, які використовуються при викладанні історії в школі.

• Структуру та зміст сучасних шкільних підручників з історії;

• Інноваційні системиІнноваційні системи, технології та моделі навчання історії в школі.

б) вміти:

• Оцінювати переважаючі в суспільстві знання про минуле та коригувати їх відповідно до вимог історичної науки; визначати на цій основі організаційні форми, зміст та методи навчання історії;

• Використовувати методи усного і наочного викладу історичного матеріалу, роботи з текстом на уроках історії;

• Вибирати оптимальні способи (засоби і прийоми) організації навчання історії відповідно до тематичних особливостей матеріалу (політична історія, культурне життя, соціально-економічна історія, військова проблематика тощо);

• Застосовувати на практиці індивідуальні, групові та колективні форми організації навчання історії;

• Сполучати активну самостійну роботу учнів з викладом учителя;

• Реалізовувати на практиці творчо-індивідуальний підхід до викладання історії.

Органічною частиною курсу дидактики історії є педагогічна практика студентів у школах та середніх спеціальних навчальних закладах. Мета практики — співвіднести із повсякденними шкільними реаліями теоретичні знання, отримані студентами під час вивчення загальноісторичних дисциплін, а також педагогіки, психології та дидактики історії; набути підставові знання, вміння і навички самостійної практичної діяльності в ділянці навчання історії та організаційно-виховної роботи серед шкільної молоді різних вікових груп.

ЗМІСТ

Тема 1. Дидактика історії як наукова та навчальна дисципліна. Головні цілі навчання історії.

Поняття та сутність «дидактики історії». Об’єкт, предмет і завдання курсу, його місце в системі навчальних дисциплін. Стосунок дидактики до педагогіки та історії. Сучасні напрями дослідження дидактичних аспектів історії. Характеристика навчальної і спеціально-наукової літератури з курсу.

Головні цілі навчання історії: формування історичного мислення учнів, виховання загальнолюдських духовних ціннісних орієнтацій, вироблення активної життєвої позиції. Місце історії поміж шкільних навчальних дисциплін. Чого чекають учні від вивчення історії? Чого чекає суспільство від учнів, які вивчають історію? Історичні знання і самосвідомість суспільства. Державний стандарт історичної освіти.

Тема 2. Педагогічна майстерність і особистість учителя історії.

Суспільна значущість професії вчителя, його функції. Складники педагогічної майстерності: гуманістична спрямованість, професійна компетентність, здібності до педагогічної діяльності (комунікативність, перцептивні здібності, динамізм особистості, емоційна стабільність, оптимістичне прогнозування, креативність), педагогічна техніка. Критерії педагогічної майстерності: доцільність, продуктивність, діалогічність, оптимальність, творчість. Педагогічна майстерність як мистецтво. Залежність змісту та організації навчання учнів від їх вікових психологічних особливостей. Мовленнєвий етикет учителя. Такт учителя як засіб гармонізації педагогічної системи.

Тема 3. Європейські традиції навчання історії.

Історичні знання мешканців античного світу та способи їх формування. Історичні знання як частина світогляду, повсякденного буття. Ключові компоненти світогляду мешканців античного світу (уявлення про оточуючий світ, проблема взаємодії божественної й людської сили в історії, поняття наукової чесності, поклоніння перед риторикою). Методи індивідуального та групового навчання.

Фактори поширення історичних знань у середньовіччі (проблема з’ясування впливу Бога на долі людей і суспільств, зростання ваги мовно-територіальних спільнот, історичні знання як спосіб розв’язання політичних, соціальних і релігійних конфліктів, формування моделі освіченого промовця, публічного діяча). Виокремлення історії в самостійну навчальну дисципліну. Методи навчання історії в середньовіччі (диктування, пояснення текстів, дискусії).

Роль історичних знань у новий і новітній час та зміни в методах їх викладання. Загострення суперечностей між імперськими й національними версіями історії. «Таблично-хронологічний» метод викладу історичного матеріалу. Створення цілісних загальнонаціональних історичних курсів. Ретушування історії. Сучасні світові тенденції поширення історичних знань.

Шкільна історична освіта в Україні у ХХ столітті. Становлення шкільної історичної освіти в умовах відродження української державності й національної школи (1900—1920 рр.). Викладання історії в умовах українізації суспільства і школи та переходу до комплексних програм навчання (1920—1934 рр.). Перетворення системи історичної освіти, уніфікація змісту та технології навчання (1935 — середина 50-х років). Розвиток історично-методичної теорії і практики викладання історії в Україні у зв’язку з частковою лібералізацією суспільного життя (середина 50-х — 60-ті роки). Наростання кризових явищ у шкільній історичній освіті (70—80-ті роки). Формування національної системи історичної освіти в Україні (з 1991 року).

Система виховання та освіти і місце в ній історичних знань. Навчання і виховання: різниця понять. Концепція «виховуючого навчання» Й. Ф. Гербарта. Національний виховний ідеал в історичній ретроспективі. Основні принципи сучасного національного виховання: гуманізм, демократизм, народність, єдність родинного і шкільного впливу, природовідповідність, виховання у праці, самодіяльність учнів.