1 Ковальчук т., Коваль м. Основні чинники інфляції в Україні // Економіка України. — 1996. — № 3, 4.

Об'єктивна необхідність та реальний стан інвестування ... 13

Таблиця 1.2. Валовий внутрішній продукт і капітальні вкладення в Україні в 1990—1999 pp.*

Роки	Номінальний ВВП, млрд крб (з 1997 р. — млн грн)	% до попе­реднього року	Капітальні вкладен­ня, млрд крб (з 1997 р. — млн грн)	% до ВВП
1989	153,4		29,328	19,0
1990	167,1	96,0	31,114	18,6
1991	299,4	91,3	42,676	14,0
1989	5 032,7	90,1	865,993	17,0
1993	141 477,0	82,8	29 310	20,0
1994	1 137 794,0	77,0	199 300	17,5
1997	93 365,0		11 449	12,3
1998	102 593,0	109,9	12 151	11,8
1999	130 442,0	127,2	12 197	9,4

* Складено за даними Міністерства статистики України.

Таблиця 1.3. Відтворювальна структура капітальних вкладень в Україні в 1980—2000 pp., у % за об'єктами виробничого призна­чення*

* Складено за: Народное хозяйство Украины в 1991 году: Стати­стический ежегодник. — К.: Техника, 1992. — С. 397; Статистичний Щорічник України за 1995 рік. — К.: Техніка, 1996. — С. 275; Статис­тичний щорічник України за 2000 рік. — К.: Техніка, 2001.

14

Розділ 1

На 1 січня Річний обсяг ВНП На 31 грудня

а) зростаюча економіка

На 1 січня Річний обсяг ВНП На 31 грудня

б) статична економіка

На 1 січня Річний обсяг ВНП На 31 грудня

в) економіка, що скорочується Рис. 1.1. "Згасання" української економіки

Об'єктивна необхідність та реальний стан інвестування ... 15

щилися до ЗО % на місяць, а за рік її рівень досяг 2100 %. У 1993 р. Україна пережила найвищу гіперінфляцію: індекс споживчих цін (ІСЦ) у цьому році становив 10 155 %. За останні роки темпи інфляції вдалося суттєво знизити, що свідчить про певну стабілізацію в монетарній сфері (але не економіки в цілому).

Внаслідок небувалої розбалансованості макроекономічних сфер різко знизилися показники життєвого рівня.

За рівнем життя Україна зараз посідає 80-те місце серед 173 країн світу. Таке місце їй відведено у звіті про соціальний розвиток у світі, складеному Організацією Об'єднаних Націй за 2002 р. Ще 20 років тому Україна посідала значно вищу позицію, але за цей час показники соціального добробуту в країні знизилися на 20 пунктів.

Російська Федерація посідає 60-те місце, здавши з 1990 р. (як і Україна) 20 позицій. Білорусь знаходиться на 56-му місці. Щоправда, такі колишні республіки як Молдова та Таджики­стан, "впали" на ЗО пунктів і посідають відповідно 105-те і 112-те місця.

В опублікованій влітку 2002 р. доповіді Нюрнберзького інсти­туту вивчення ринку про життєвий рівень у європейських краї­нах зазначається, що за цим показником останніми на конти­ненті "плентаються" Албанія з доходом на душу населення 563 евро на рік, Україна (379 евро) і Молдова (223 євро). За даними тієї ж доповіді, у Швейцарії дохід на душу населення становить 25 603 євро на рік. Розрив настільки катастрофіч­ний, що перспективи його подолання протягом поточного сто­ліття вельми сумнівні. Україні треба не просто розвиватися, а розвиватися випереджальними темпами, щоб не стати взагалі найбіднішим народом у світі.

Причини економічного занепаду України можна поділити на дві групи:

• успадковані — ті, що склалися внаслідок перебування України в складі Радянського Союзу;

• власні, які посилили розбалансованість вже після прого­лошення незалежності.

Чи не найвагомішою причиною розбалансованості сфери виробництва в радянські часи була панівна догма про випе­реджальне зростання виробництва засобів виробництва по­рівняно з предметами споживання. Внаслідок такого підходу

16

Розділ 1

наприкінці 80-х років частка групи "А" в економіці України становила майже 70 %, а групи "Б" — близько 30 %. Готова продукція, придатна для споживання, становила лише 30,1 % сукупного виробництва, тобто проміжне споживання станови­ло 70 % всього суспільного продукту¹. Така економічна полі­тика призвела до глибокої розбалансованості між виробницт­вом капітальних і споживчих благ.

Ще одна причина глибокої розбалансованості економіки України з часів СРСР — реалізація іншої догми про абсолютні переваги великого виробництва над дрібним. Внаслідок її па­нування в економіці України на момент проголошення неза­лежності переважали великі підприємства.

Важливою причиною розбалансованості в нашій економіці є незавершеність виробничого циклу. Надто незначна частка сукупного суспільного продукту в Радянській Україні була придатною для реального споживання як готовий продукт. Як справедливо зазначав С. Злупко, "...нерідко економісти, нама­гаючись підкреслити потенціал України в минулому, пригадують, що в ній вироблялося по тонні металу і тонні хліба на душу населення, наводять інші вражаючі цифри. Однак забувають той гідний подиву факт, що в Україні кінцевої продукції про­мисловості вироблялося тільки 15—20 %, тоді коли в Казах­стані — понад ЗО, в Росії — понад 70 %. Частка такої про­дукції ще більша в Японії, СІЛА, Німеччині та інших країнах"².

Хоч комуністична ідеологія базувалася на ідеї загальної рівності, в дійсності відбувалося поглиблення розриву між бід­ними та багатими регіонами. Україна стала на шлях незалеж­ності, коли різниця в рівні економічного розвитку регіонів ста­новила 2,2, тоді як у Франції цей .показник не перевищує 1,15. "Загальносоюзний" поділ праці призвів до того, що українські регіони мали ширші й інтенсивніші економічні зв'язки з регіо­нами поза Україною, ніж між собою.

Найвагомішою причиною розбалансованості економіки України, успадкованою від СРСР, був гіпертрофовано розвину­тий військово-промисловий комплекс.

¹ Панасюк Б. Економічна політика в Україні наприкінці XX століття. — К.: Новий друк, 2002. — С. 21.

² Злупко С. Об'єктивні передумови і національні особливості форму­ вання української економічної системи // Розбудова держави. — 1996. — № 6. — С 46.

Об'єктивна необхідність та реальний стан інвестування ... 17

На території України і зараз розташовано близько 700 під­приємств (за даними Кабінету Міністрів України), що працю­вали на ВПК. За деякими оцінками, тільки в машинобуду­ванні на них припадало 60—70 % усієї продукції галузі. Лише до створення ракет і супутників було залучено понад 140 під­приємств та інститутів. Із двадцяти типів міжконтиненталь­них балістичних ракет дванадцять конструювали і виробляли на території нашої держави. Військові частини та різноманітні об'єкти військового призначення ще донедавна займали пло­щу в 1 млн га, з яких 700 тис. — земельні угіддя, а 300 тис. — ліси¹.

На додаток до мілітаристської спрямованості, Україна, як і інші республіки СРСР, успадкувала економіку зі зношеним виробничим потенціалом. Відомий американський економіст професор І.С. Коропецький зазначає, що "як і робоча сила, основ­ні фонди України в поганому стані, їх взагалі відносно мало в Україні. Внаслідок пропорційно низьких інвестицій в Украї­ні на одного зайнятого припадало всього 83 % основних ви­робничих фондів порівняно з усім СРСР (1988 p.). Крім того, ці фонди на 45 % зношені та технологічно відстають від роз­винутих країн, хіба що за винятком оборонної промисловості. Структура індустрії однобічна: майже три чверті всієї про­мисловості кваліфікується як важка, а всього одна чверть спрямована на задоволення потреб споживачів". І далі вчений робить висновок про те, що "через зниження попиту на обо­ронні вироби та попиту країн колишнього соціалістичного бло­ку на індустріальні матеріали структура важкої промисло­вості не придатна до сучасних умов"².

Зрештою, макроекономічну розбалансованість посилили пев­ні дії української держави вже після проголошення незалеж­ності. Про це передусім свідчать суперечливі кроки щодо трьох найважливіших завдань перехідного періоду. Кожна країна, яка здобула незалежність, змушена обрати головним лише один із шляхів можливого розвитку: державне будівництво, економіч­не зростання чи підвищення життєвого рівня своїх громадян.

18

Розділ 1

Одночасно і повністю всі три завдання вирішувати не можна — одне з них слід визнати пріоритетним. З іншого боку, відкласти на майбутнє не можна вирішення жодного з них. Потрібна така збалансована політика, яка б забезпечувала прогрес на кожному з трьох напрямів за безумовного дотримання обраного пріори­тету. Україна обрала як пріоритет зміцнення державної влади, яке слід було здійснювати не насамперед, а принаймні вслід за зміцненням економіки і зростанням життєвого рівня.

Щоправда, песимістичні оцінки щодо обсягів виробництва та життєвого рівня населення України не варто сприймати як остаточні. Вони, як правило, спираються на опубліковану ста­тистичну інформацію, а суттєва частка виробництва в Україні працює, так би мовити, підпільно. Значна частина громадян отримують невраховані доходи, які нерідко набагато переви­щують їх же офіційні заробітки. Зрозуміло, що ці доходи є ча­стиною неврахованого статистикою, але реально виробленого суспільного продукту.

Процеси трансформації командно-адміністративної систе­ми в ринкову в усіх без винятку країнах супроводжуються помітним зростанням паралельної або, як її прийнято нази­вати, тіньової економіки. Власне, тіньова економіка є в усіх країнах світу. Найнижча частка тіньового сектору — у Швей­царії та Японії, тоді як у деяких західноєвропейських країнах, зокрема у Греції, вона становить близько ЗО %. Але для нашої країни це особливо серйозна проблема — тінізація україн­ської економіки, за авторитетними оцінками, досягає мало не половини ВВП.

Наявність тіньового сектору спотворює національні рахун­ки, не дає змоги державним органам точно визначати потреби економіки в коштах і матеріальних ресурсах та впевнено про­гнозувати майбутній стан економіки. Тіньова економіка най­більше поширена там, де органи управління не мають реальної влади, лібералізація проходить в'яло, а високі податки прак­тично унеможливлюють розвиток нових приватних структур. Характерними рисами паралельної економіки є сьогоденні інте­реси, низький рівень інвестицій та прагнення нажитися на дер­жавних активах. Тінізація економіки призводить до зменшен­ня надходжень до державного бюджету і сприяє перетіканню капіталу за кордон. За деякими оцінками, з України щорічно вивозиться до 3 млрд дол. США.

Об'єктивна необхідність та реальний стан інвестування ... 19

Слід визнати, що ліквідації успадкованих макроекономіч-них диспропорцій не сприяла ні фіскальна, ні бюджетна полі­тика років незалежності. Можна зазначити, що лише протя­гом 1992—1994 pp. податкова політика в Україні виглядала стимулювальною. У будь-якому разі проблема забезпечення держави коштами вирішувалася не через податковий тиск на суб'єктів економічної діяльності, а через значні дефіцити держав­ного бюджету, що покривалися прямою грошовою емісією. Зокрема у 1992 р. дефіцит перевищував 12 % ВВП, зменшив­шись всього до 9 % у 1994 р.

Однак емісійна політика 1992—1994 pp. не досягла постав­лених цілей. Незважаючи на грошові вливання з метою під­тримки нежиттєздатних підприємств, що потягли за собою гіпер­інфляцію, уряду не вдалось призупинити падіння виробницт­ва. Навпаки, воно з року в рік поглиблювалось. У 1992 р. ре­альний ВВП України зменшився лише на 12 %, а в 1994 р. — вже на 23 %. Водночас різко зросло безробіття (у тому числі приховане).

Зараз прийнято критично оцінювати економічну стратегію тих років, більше того, нерідко її вважають безпосередньою причиною кризового падіння. Набуло поширення певне непо­розуміння — причини переплуталися з наслідками і супутні­ми обставинами. "Наслідком рекордної за світовими стандар­тами інфляції стало обвальне падіння промислового та сіль­ськогосподарського виробництва", — прямо стверджує автори­тетний економіст, багаторічний радник Президента України А. Гальчинський¹. Насправді гіперінфляція була не причи­ною кризового падіння, а побічним наслідком активних спроб пригальмувати цей процес, який без таких заходів міг би стати загрозою для самого існування держави. Якби не масштабна грошова емісія, дві третини економіки зупинилися б водночас, і масштаби соціального вибуху важко навіть уявити. Проте було вирішено будь-яким чином зупинити інфляцію, припи­нити емісійне фінансування державних потреб, а для цього одночасно скоротити державні витрати, посилити фіскальний тиск на виробників і фінансувати бюджетний дефіцит ви­ключно за рахунок державних запозичень — як внутрішніх, так і зовнішніх.

Гальчинський А.С. Складним шляхом реформ: деякі підсумки і перспективи // Економіка України. — 1999. — № 6. — С. 4.

20

Розділ 1

Такими чином, з другої половини 1994 р. практично відбу­лася зміна спрямованості фіскально-бюджетної політики. Вона перестала бути стимулювальною і перетворилася на стриму­вальну, націлену передусім на досягнення макроекономічної стабілізації за будь-яку ціну. Єдиним "успіхом" стало те, що показник дефіциту державного бюджету в 1994—1996 pp. дещо зменшився. Якщо у 1992 р. він перевищував 12,2 %, то в 1996 р. зменшився до рівня 4,9, а у 1998—1999 pp. становив 2,2 і 1,5 % відповідно¹. У 2000 р. було навіть зафіксовано профіцит бю­джету, щоправда, в основному завдяки штучному зменшенню запланованих витрат на обслуговування державного боргу і ліквідації низки соціальних пільг. Ряд фахівців вважають, що й у 2000 р. бюджетний профіцит був доволі сумнівним, але го­ловне полягає в тому, що сам собою бюджетний дефіцит не є такою вже вадою для економіки, і прагнути до його подолання шляхом пригнічення економіки немає сенсу.

Стримувальний характер фінансової державної політики криється не так у самому бюджетному дефіцитові, як у джере­лах його фінансування. Замість того, щоб сприяти наповненню економіки грошима, держава почала вилучати гроші з еконо­мічного обороту ринкового сектору на свою користь. Якщо в 1995 р. позики (державні облігації) становили лише 7,4 % у загальній сумі бюджетного дефіциту, то у 1996 р. — уже 37 %, а частка кредитів НБУ зменшилась з 72,7 % у 1995 р. до 40,2 % у 1996 р. Внаслідок такої політики навіть тимчасово вільні кошти суб'єктів господарювання замість використання на по­треби підтримки і розвитку власної діяльності почали надхо­дити в розпорядження держави. Само собою, туди ж спрямо­вувалися майже всі банківські ресурси. Реальна виробнича сфера виявилась "знекровленою".

Єдиним наслідком змін у фінансовій політиці стало те, що вдалося суттєво зменшити темпи інфляції. З гіперінфляційно-го рівня 1992—1993 pp. темп інфляції в наступні роки досяг дійсно безпечного рівня. Але внутрішнє виробництво занепало, споживчий ринок заповнився імпортними товарами. Погірши­лися показники економічної ефективності у більшості під-