1 Урядовий кур'єр. — 2002. — 18 червня.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 101

Статутний фонд "Приватбанку" на початок 2002 р. становив майже 40 млн евро, планується його збільшити до 55 млн евро.

Відносна фінансова слабкість українських банків компен­сується наявністю банківських установ з іноземним капіта­лом. Вони є тим "вікном", через яке українські підприємства мають прямий вихід на світовий кредитний ринок. Щоправда, останнім часом в Україні почало висловлюватися занепоко­єння у зв'язку з нібито небезпечною експансією іноземного ка­піталу в нашу банківську систему. Дійсно, у розвинених краї­нах фінансові системи майже не мають іноземних банків. На­приклад, у США, Німеччині, Швейцарії, Японії їх кількість не перевищує 5—8 %. Проте в Україні частка іноземного банків­ського капіталу ще не є надто великою.

У Польщі вже почали бити тривогу. Там 60 % банківських активів і 80 % пасивів володіють західні банки, а частка банків з іноземним капіталом становить близько 70 %. Серед їх ке­рівництва рідко хто розмовляє польською мовою і цікавиться розвитком національної економіки. Тільки через банківський сектор у 2000 р. в Польщі не дорахувалися у бюджеті 1 млрд дол. США¹. Усі отримані дивіденди з польських вкладів пішли на розвиток центральних філій іноземних співвласників, а відтак і на будівництво чужої економіки. У зв'язку з анало­гічною проблемою почали робити переполох і в Естонії.

Особливу активність на фінансовому ринку України вияв­ляє російський капітал, наприклад:

• Київський інвестиційний банк викуплений російською компанією "Альфа-Груп" і перейменований на "Альфа-Банк";

• власником Українського "Сиббанку" є російський кон­церн "Сибірський алюміній";

• нещодавно Національний банк України зареєстрував но­вий банк — ЗАТ "Банк НРБ Україна", який відкрив у Києві російський Національно-резервний банк. Олександр Лебедев — керівник російського НРБ — пообіцяв уже до осені влитися в колектив маловідомих засновників і поповнити статутний капітал російським. Мета цього банку — обслуговувати ро­сійсько-українські зовнішньоекономічні операції. Окрім на­дання обом сторонам широкого спектра послуг, банк планує

¹ Виктович Л. Іноземний капітал в банках: за і проти // Поступ. — 2001. — № 103. — 7—8 липня.

102

Розділ З

представляти в Україні інтереси російського "Газпрому", з яким він тісно пов'язаний. Чи буде працювати такий банк на Украї­ну, — питання спірне.

Таким чином, слідом за великим російським промисло­вим капіталом, що активно бере участь у приватизації україн­ської промисловості, у нашу країну рушили і російські банки. Є ймовірність, що банк, який створюється з метою надання фінансових послуг резидентам, згодом почне лобіювати нена-ціональні інтереси, проштовхувати на внутрішній ринок іно­земні компанії, сприяти приватизації ними українських під­приємств провідних галузей.

"Альфа-Банк"—Україна" вже до кінця року обіцяє увійти у п'ятірку найпотужніших банків України. Серед майже двох сотень банків — це хороший результат і чималі перспективи. І справа навіть не в амбітних заявках про наміри та офіційне посягання на контроль у фінансовому секторі, а в тому, що більшість таких "спільних банків" відкриваються через мало­відомі чи підставні компанії, які відразу ж після реєстрації виявляються "чужими", проте з добре продуманими планами та інтересами.

Але викладене вище ще не свідчить про необхідність ство­рення перешкод для діяльності іноземного капіталу в нашій банківській сфері. Власні фінансові ресурси України, перед­усім внаслідок обмежувальної монетарної політики НБУ, над­то незначні, щоб позбавити можливості виходу на світові кре­дитні ринки українських підприємств, які мають змогу ефек­тивно використовувати кредитні ресурси. Саме через іноземні банки українські підприємства фактично без обмежень мо­жуть залучати кредити зі світових фінансових активів. Тому закривати подібне "вікно" було б необережно. Звісно, слід під­тримувати надійний контроль над діями іноземних фінансистів.

Позитивною рисою для економіки від наявності банків з часткою іноземного капіталу є їх конкуренція з національни­ми. Вітчизняні банки змушені швидко розвиватися, розширю­вати спектр послуг, дбати за клієнтів, добре продумувати влас­ну політику, бо на ринку виживає найсильніший. Це вигідно насамперед клієнтам: поліпшується сервіс, скорочується термін обслуговування, удосконалюються та розширюються послуги, позитивний імідж банку, до того ж це підсилює довіру і до са­мих клієнтів.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 103

Українська банківська система повністю задовольняє потре­би економіки у проведенні грошових розрахунків і здійснює їх практично на світовому рівні. Міжбанківські розрахунки в Україні можуть здійснюватися через систему електронних пла­тежів Національного банку за кореспондентськими рахунка­ми банківських установ у територіальних управліннях На­ціонального банку. Українські банки можуть практично без обмежень здійснювати міжнародні платежі за допомогою ко­респондентських рахунків ЛОРО, НОСТРО.

Система електронних платежів Національного банку (СЕП) — цілком сучасна загальнодержавна платіжна система, що за­безпечує здійснення розрахунків між банківськими установа­ми на території України із застосуванням електронних за­собів приймання, оброблення, передавання та захисту інфор­мації як за дорученнями клієнтів банків, так і за власними зобов'язаннями банків. СЕП розпочала роботу 1 січня 1994 р. На поточний момент система (зокрема її пропускна спромож­ність, швидкість розрахунків, рівень надійності) повністю за­довольняє потреби банківської системи України і через неї — всіх учасників ринкових відносин.

Організаційно-технологічна схема СЕП є трирівневою струк­турою. На верхньому рівні знаходиться Центральна розрахун­кова палата, яка організовує функціонування СЕП у цілому та керує роботою регіональних розрахункових палат. Середній рівень становить мережа з 26 регіональних розрахункових па­лат, які обслуговують міжбанківські розрахунки як у своєму регіоні, так і на міжрегіональному рівні. На нижньому рівні знаходяться банківські установи — учасниці СЕП.

Кожний рівень обслуговується власним програмно-техніч­ним комплексом. СЕП ґрунтується на повністю безпаперовій технології. Основним режимом її роботи є обмін розрахунко­вими документами в електронному вигляді та службовими по­відомленнями.

СЕП забезпечує розрахунки між банківськими установами як у національній валюті України, так і в найбільш уживаних іноземних валютах. СЕП є системою типу "брутто", тобто кож­ний розрахунковий документ безпосередньо впливає на стан кореспондентських рахунків учасників СЕП.

Платіжні трансакції у СЕП є безвідкличними, тобто трансак­цію, ініційовану відправником розрахункового документа і

104

Розділ З

прийняту до виконання в системі, не може відмінити ні її від­правник, ні будь-хто інший. Ініціатива проведення трансакцій належить банку, який дебетує власний рахунок. Можливість дебетувати рахунок іншого учасника СЕП відповідно до вимог чинного законодавства України надана тільки територіаль­ним управлінням Національного банку.

Відсутні пріоритети обробки трансакцій за будь-якими озна­ками, крім черговості надходження в систему.

СЕП обробляє платежі учасників розрахунків у режимі, близь­кому до режиму реального часу, і відображає їх на технічних рахунках у розрахункових палатах Національного банку та наприкінці банківського дня — на кореспондентських рахун­ках банківських установ у територіальних управліннях На­ціонального банку.

Обмеження на суми трансакцій не обумовлені. Технологічно сума кредитової трансакції обмежена поточним значенням залишку на технічному рахунку банку — ініціатора трансакції.

Обмін розрахунковими документами організований у па­кетному режимі технологічними циклами приймання-пере-дачі, довжина яких варіюється залежно від поточних потреб.

Ведеться транзитний рахунок для відображення трансакцій, які були ініційовані, але не завершені протягом одного банків­ського дня. Це дає змогу організувати асинхронну роботу учас­ників СЕП з урахуванням специфіки можливостей кожного з них (наприклад, нестійкої роботи каналів зв'язку).

З метою більш гнучкого використання банками-учасника-ми коштів своїх філій у СЕП передбачені сім моделей обслу­говування консолідованих кореспондентських рахунків банків­ських установ. Філії можуть діяти як самостійні учасники системи і мати власні кореспондентські рахунки в територі­альних управліннях Національного банку; можуть залишати­ся безпосередніми учасниками електронних розрахунків, од­нак кошти з кореспондентських рахунків усіх філій банку об'єднуються на консолідованому кореспондентському рахун­ку, який контролюється головним банком; або ж єдиним учас­ником системи стає головний банк, який виконує міжфілійні платежі з використанням власної внутрішньобанківської пла­тіжної системи, а всі міжбанківські трансакції його філій ви­конуються головним банком через СЕП і відображуються на його консолідованому кореспондентському рахунку.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 105

Безпека та конфіденційність банківської інформації в СЕП забезпечуються за допомогою багатоступеневого контролю на всіх стадіях розрахунків та завдяки багаторівневій системі за­хисту від несанкціонованого доступу.

За 2001 р. у СЕП здійснено 130 431 тис. початкових пла­тежів на суму 1 236 614 млн грн, що більше таких же показ­ників за 2000 р. відповідно на 23 та 28 %.

Середньодобова завантаженість системи за 2001 р. стано­вить близько 520 тис. початкових платежів.

Кількість учасників СЕП станом на 1 січня 2002 р. стано­вила 1562 установи, що більше такого ж показника станом на 1 січня 2001 р. на 14 одиниць. Більшість банків обирають для себе роботу в СЕП з використанням моделі обслуговуван­ня консолідованого кореспондентського рахунка.

У цілому СЕП успішно виконує покладені на неї функції державної системи електронних міжбанківських розрахунків, постійно розвивається в напрямках підвищення надійності функціонування та розширення спектра послуг для учасників СЕП. Зокрема налагоджуються сучасні системи прямого елек­тронного зв'язку "банк — клієнт", у тому числі з використан­ням мобільних телефонів.

Також слід зазначити, що Національний банк розробив нову систему — термінових переказів, що дає можливість миттєво переказати гроші на кореспондентський рахунок банку. Пре­тензії учасників господарського процесу до здійснення розра­хунків трапляються дуже рідко. У разі необхідності банків­ська система здатна в найкоротші терміни розширити свої мож­ливості у справі розрахунків на будь-яку величину, тобто на­віть потенційно не є перепоною у збільшенні грошових потоків.

Головним недоліком у діяльності українських банків, на думку інвесторів є високі кредитні ставки, що фактично пере­креслюють можливості інвестування з банківських джерел.

Міжнародний центр перспективних досліджень у 2000 p., коли відновилися надії на економічне зростання, провів опи­тування підприємців щодо проблем кредитування. Результати опитування засвідчують, що більше третини респондентів і тоді вважали високі відсоткові ставки за кредит чинником, який перешкоджає збільшенню виробництва. Особливо це стосуєть­ся довготермінових кредитів, готовність узяти які з огляду на умови повернення позики висловили лише 10 % опитаних.

106

Розділ З

Більшість підприємців не вважали за можливе оновлення ви­робництва за рахунок банківських кредитних джерел.

Справді, частка довготермінових кредитів у складі кредит­ного портфеля українських банків відносно довго була на до­сить низькому рівні — у 1991—1997 pp. її середнє значення становило 8,9 % від загального обсягу наданих кредитів, при­чому максимальне для цього періоду — 12,4 % в 1991 р. У 1998—2000 pp. зафіксовано деяке зростання цього показника — до 19,6 % (табл. 3.5). Однак розглядати його як ознаку пере­моги позитивних тенденцій у кредитуванні економіки України було б передчасно.

Таблиця 3.5. Кредити комерційних банків в економіку України, заборгованість на кінець періоду, % *

Кредити	Роки
	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Довготермі­нові, у тому числі:	12,4	3,7	2,7	11,3	10,6	11,1	10,6	18,4	22,5	17,9
у національ­ній валюті	12,4	3,7	2,7	11,3	9,0	8,2	7,0	7,7	8,5	8,4
в іноземній валюті	0,0	0,0	0,0	0,0	1,6	2,9	3,6	10,7	14,0	9,5
Короткотер­мінові	87,6	96,3	97,3	88,7	89,4	88,9	89,4	81,6	77,5	82,1
Усього	100	100	100	100	100	100	100	100	100	100

* Розраховано за даними: Бюлетень Національного банку України. — 2001. — № 1. — С 84.

Незначні обсяги довготермінового кредитування економіки засвідчують, що українські банки перевагу надають проектам, здатним приносити значні прибутки в максимально короткі терміни.

Відсоткові ставки за кредитами комерційних банків пере­бувають на високому рівні, хоч і зменшились порівняно з 1992 р. більше ніж удвічі. Наприклад, якщо у 1992 р. вони становили 76 %, то в 1998 р. — 43,8, у 1999 р. — 43,3, у 2000 р. — 33 %. Але у 2001—2002 pp. подальшого зниження відсоткових кре­дитних ставок не спостерігається. Вони не опускаються ниж­че 25—30 % річних.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 107

Звичайно, можна втішатися тим, що справи поліпшилися — адже 1993—1994 pp. рівень відсоткових ставок перевищував сотні відсотків¹. Проте це було в часи такого зростання цін, що реальні процентні ставки були навіть від'ємними. Пара­доксально, але кредитування в цей період не було збитковим. Комерційні банки, працюючи за умов високої інфляції, орієн­тувались на короткотермінові позики, досягаючи позитивних значень реальної процентної ставки.

Інвестиційні кредити, звісно, не давали змоги досягти по­дібної мети, тому їх мінімізували. Причиною такої ситуації, окрім інфляції, були також порівняно незначна депозитна база банківської системи, проблеми з поверненням наданих кре­дитів та надмірна активність держави на кредитному ринку.

Досить важливим є й питання, чому поліпшення основних макроекономічних показників фінансово-кредитної сфери не супроводжується адекватним розширенням кредитування ін­вестицій. Навіть без особливих концептуальних змін у моне­тарних засадах політики НБУ останніми роками простежуєть­ся випереджальне зростання грошової маси порівняно з обся­гами економічного обороту. Відповідно, відбувається зростання рівня монетизації економіки: якщо у 1996 р. частка агрегату М2 у ВВП становила 11,1 %, то у 1997 р. — 13,3, у 1998 р. — 15, 1999 р. — 17,1, 2000 р. — 17,9 %². На 2001 і на 2002 pp. керівні органи НБУ прогнозували посилення обмежень у мо­нетарній політиці, але певні внутрішні й зовнішні чинники змушують центральний банк нарощувати грошові параметри, що в цілому позитивно впливає на економіку. Під впливом цього дещо посилюється поточна ділова активність україн­ських виробників, але його дієвості недостатньо для розгор­тання й інвестиційної активності.

Мала б сприяти збільшенню обсягів довгострокового інве­стиційного кредитування і відсоткова політика НБУ, принаймні в останні роки. Облікова ставка НБУ у 2000 р. знизилась до 30,6 % (проти 61,6 % у 1998 р.). У 2001 р. Нацбанк знижував облікову ставку шість разів: 10 березня облікову ставку було знижено з 27 до 25 %, 7 квітня — до 21, 11 червня — до 19, 8 серпня — до 17; 10 вересня — до 15 % річних, а з 10 грудня —

¹ Бюлетень НБУ. — 2001. — № 1. — С 74. ²Там само. — № 2. — С 66, 68.

108

Розділ З

з 15 до 12,5 % річних. У 2002 р. облікова ставка НБУ впала нижче 10 % і у серпні вже становила всього 8 %.

Формально це мало б стимулювати як збільшення обсягів кредитування реальної економіки, так і здешевлення інвести­ційних кредитів до прийнятного рівня, реально ж спостеріга­ються протилежні тенденції. Проте кредитні відсоткові став­ки українських банків практично не знизились і залишають­ся принаймні втричі вищими за ставку рефінансування НБУ. Слід розуміти, що активність кредитування з боку банків ви­значається не стільки обсягом грошової маси і ставкою рефі­нансування центрального банку, скільки термінами пасивів і допустимими ризиками, які приймає на себе банк. Економічна ситуація в Україні настільки невизначена, що жодне підприєм­ство не має гарантій ефективного функціонування протягом більш-менш значного періоду. Тому навіть обнадійливі показ­ники поточної діяльності не свідчать, що підприємство зали­шиться надійним платником увесь термін довгострокового кредиту.

В Російській Федерації, яка відкинула гасло "боротьби з інфляцією за будь-якою ціною", Центральний банк не опускає ставку рефінансування до такої низької позначки, як україн­ський — так, у серпні 2002 р. вона становила 21 %, і це вва­жається рекордно низьким показником. Але передбачуваність і послідовна сприятливість урядової політики в Росії створю­ють сприятливі умови для бізнесу, банки мають міцні надії на повернення наданих кредитів і, незважаючи на вищий, ніж в Україні, рівень інфляції, надають кредити під 16—17 % річних¹.

І в Україні деякий час, коли з'явилися надії на істотне під­вищення економічної активності — у 1999 p., відсоткові став­ки за кредитами терміном понад рік фіксувалися на порівня­но низькому рівні. У липні вони досягли 21,9 %, у серпні — 26, у жовтні — 26 % річних, що було нижче річної ставки НБУ на той час. Це було вдвічі нижче від рівня відсоткової ставки за кредитами терміном на 0,5—1,0 року і навіть мен­ше від рівня облікової ставки у відповідні місяці². Але ця тенденція так і не закріпилася.

експерт. — 2002. — № 36. — 12 августа. ² Бюлетень НБУ. — 1999. — № 11. — С 59.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 109

Окрім того, декларація про низький рівень відсоткової став­ки зовсім не означає, що будь-який підприємець може реаль­но отримати такий дешевий кредит. Нерідко банки спеціаль­но створюють такі умови надання кредиту, що їх неможливо виконати. Фактично українські підприємці не розраховують на банківські кредити як джерело коштів для нарощування виробництва¹.

Щоправда, важко зрозуміти, навіщо українські банки вста­новлюють низькі відсотки, але не надають кредитів. Це пояс­нюється необхідністю пристосуватися до наших реалій. Поєд­нання низьких відсоткових ставок за довготерміновими кре­дитами з одночасним утриманням від їх надання дає змогу банкам досягти одразу двох цілей. З одного боку, комерцій­ний банк, декларуючи нижчу відсоткову ставку, аніж за інши­ми (термін повернення) позиками, частково застраховує себе від претензій з боку держави. Хоча регламентування макси­мального рівня відсоткових ставок в Україні формально не за­стосовують, поширена практика "добровільного" кредитуван­ня банками проектів, вказаних державою, за заниженими став­ками. Якщо ж банк сам визначає низькі ставки, то будь-які претензії стають безпідставними.

З іншого боку, комерційний банк залишає за собою право використовувати відсоткові ставки на такому рівні лише щодо обмеженого кола позичальників, іншим же фірмам він від­мовляє у кредиті, посилаючись на їхню низьку платоспромож­ність, чи запроваджує додаткову премію за ризик.

На виправдання чи принаймні розуміння відсоткової по­літики банків слід враховувати, що за умов сталого підтриман­ня надто значної частки збиткових підприємств пошук на­дійного позичальника набуває особливого значення. Станом на 1 липня в цілому успішного 2000 р. обсяги простроченої, про­лонгованої та безнадійної заборгованості за позиками банків сягнули 4,118 млрд грн (або 21,9 % кредитного портфеля бан­ків)². І так триває з року в рік — станом на 1 січня 1997 р.

¹ Бізнес-огляд // Міжнародний центр перспективних досліджень. — 2000. — № 8. — С 9.

² На 1 січня 2000 р. частка проблемних кредитів була вищою на 4,4 %. її зниження стало наслідком збільшення кредитного портфеля, оскільки обсяг проблемних кредитів зріс на 11,6 %.

110

Розділ З

частка таких кредитів становила 22 % (щоправда, виявляла тенденцію до зниження)¹.

За оцінками фахівців міжнародних фінансових організацій, фактично частка безнадійних кредитів у кредитному портфелі комерційних банків України становить навіть 50 %². Ризик неповернення позичених коштів зберігається надто високим, і це є головною причиною підтримання високих відсоткових ста­вок і прагнення обмежувати кредитування реального сектору шляхом запровадження жорсткіших умов надання позики.

До причин дорожнечі кредитів треба зарахувати й серйозні труднощі, з якими стикаються українські банки під час аналі­зу реальної кредитоспроможності позичальника. Прагнення уникнути податкового тиску веде до використання різного типу прихованих схем розрахунків, "прозорість" яких дуже низь­ка. Так, на закінчення 1998 р. частка бартеру в загальному обсязі товарообігу становила 42,5 %, а в 1999 p., хоча й дещо знизилась, була на досить високому рівні — 32 %³. Протягом 2000—2001 pp. частка негрошових розрахунків між суб'єкта­ми економічної діяльності зменшилася, але значно ускладни­лися форми тіньових грошових операцій, що не підвищило "прозорості" економічної діяльності підприємств. А отже, визна­чити фінансову життєздатність кредитованого проекту важко.

У фінансовій науці такий стан має назву "асиметричної ін­формації". Ми виставляємо претензії до української банків­ської системи за недостатні обсяги інвестиційного кредитуван­ня порівняно з розвинутими країнами, але не беремо до уваги, що за вимогами банківської діяльності тих же розвинених країн у нас взагалі не можна надавати кредити, бо їх ризико­ваність не вписується в жодні розрахунки.

Раціонування кредитів та запровадження високих індивіду­альних ставок не завжди дає змогу відібрати ефективні інве­стиційні проекти позичальників та вирішити питання проблем­них кредитів, передусім внаслідок втручання держави. За окре-

¹ Зінченко В. Підсумки діяльності комерційних банків України за пер­ ше півріччя 2000 року // Вісник НБУ. — 2000. — № 9. — С 2—6.

² Україна на роздоріжжі. Уроки з міжнародного досвіду економічних реформ / За ред. А. Зіденберга та Л. Хоффманна. — К.: Фенікс, 1998. — С 228.

³ Задорожна Г. Бартер скоротився. Де ж гроші? // День. — 1999. — № 226(763). — С 5.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні 111

мими даними, обсяги кредитів, що їх надали комерційні бан­ки під тиском державних органів, становлять 1,6 млрд грн. Формально такі "примусові" кредити нібито забезпечені га­рантіями з боку держави, однак реально втрати (кредитують здебільшого збиткові галузі) не відшкодовуються. Щоправда, подібна практика поширюється, головним чином, на найбіль­ші, "системні", банки, а тому, зважаючи на їхні фінансові ре­сурси, вона має не такий вже згубний для банківської системи характер.

Інвестиційна активність банків не стимулюється і стабільні­стю державної бюджетної політики. Коливання розмірів бю­джетного дефіциту не стимулює інвестиційного процесу. Так, за один лише рік відносна величина бюджетного дефіциту впала більш як вдвічі — з 13,8 % у 1992 р. до 5,1 % ВВП у 1993 p., але це не зумовило зростання інвестиційної активності. Ще більш відчутне зниження обсягів дефіциту до 1,5 % ВВП у 1999 р. і аж до профіциту у 2000 р. також не викликало від­повідного зростання обсягів інвестування.

Деякий час можна було вважати головною причиною від­сутності інтересу банків до надання інвестиційних кредитів надзвичайну привабливість вкладень у державні облігації. За період з 1995 по 1998 р. обсяги позик держави на ринку цін­них паперів зросли з 0,6 % ВВП до 8,0 % (тобто більше ніж у 13 разів)¹. Водночас уряд не відмовився і від прямих кре­дитів банківської системи. У 1995—1997 pp. на частку уряду припадало 48,7—53,5 % приросту обсягів кредитів (у тому числі й НБУ). Держава практично відійшла від класичних схем розміщення ОВДП, орієнтуючись передусім на кошти банківської системи, а не фізичних осіб. У 1996 р. комерційні банки викупили 47 % від загальної суми емітованих обліга­цій (ще 22 % вони викупили для клієнтів)².

Зрозуміло, що в такій ситуації ефект витіснення виявлявся миттєво. Державні цінні папери приносили банкам надійний і високий прибуток, чого не могли дати виробничі капіталовкла­дення. Частково негативний вплив державних запозичень на кредитний ринок вдавалось зменшити завдяки допуску на

'Бюлетень НБУ. — 2001. — № 1.

² Димвський А., Костенко Н., Рудий І. НБУ повністю контролював ва­лютний, ринок // Галицькі контракти. — 1997. — № 7. — С. 57—59.

¹ Філенко І. Від резидентів — з^ потребами, нерезидентів — за можли­востями // Діло. —1998. — № 34(630). — С 10. ²Бюлетень НБУ. — 1999. — № 11 __ с. 105.

Реальне середовище інвестиційного процесу в Україні

113

вкладів населення у групі зі 130 банків становив 72 %, причо­му в Ощадбанку — лише 10,8 %, тоді як у Першому Україн­ському банку — 2789,8, "Правексбанку" — 556,6, банку "Аваль" — 631 %¹. Громадяни все більше віддають перевагу банкам зі значними активами та надійною репутацією.

Подібні тенденції можна було б вітати, якби не той факт, що розвинута мережа філій Ощадбанку залишилась практич­но бездіяльною (якщо брати до уваги вузьку спеціалізацію банку). А віддаленість офісів великих приватних банків від дрібних власників заощаджень не дає їм змоги залучати інве­стиційні ресурси у великих масштабах. Крім того, немає від­працьованої системи рейтингової оцінки комерційних банків, яка б допомагала навіть непрофесіоналові обирати найменш ризиковані депозити. Тим більше, що справді великих та ще й надійних українських банків не надто багато.

Частка довгострокових банківських депозитів відносно ВВП в Україні істотно відстає від рівня, досягнутого іншими держа­вами, в тому числі з трансформаційними економіками. Якщо у вітчизняній економіці цей показник становить лише 3,6 %, то у Польщі — 23,4, Греції — 32,5, Таїланді — 80,6 %².

Позитивними можна було б вважати зрушення у бік зро­стання частки строкових вкладів у комерційних банках. Част­ка таких вкладів населення зросла із 42 % у 1991 р. до 70,8 у 1999 р. та 69,2 % у 2000 р. Щоправда, зростання відбувалось більше завдяки вкладам в іноземній валюті. Порівняння по­казників 1997 та 2000 pp. свідчить, що обсяги вкладів у націо­нальній валюті зросли на 105,7 % (у тому числі строкових — на 107,1 %), а в іноземній валюті — на 376,8 % (у тому числі строкових — на 364 %). Зрозуміло, що на ринок депозитів відчутно вплинуло падіння курсу української валюти після кризи 1998 р.

Терміновість вкладів не виявляє стійкої тенденції до збіль­шення вкладів на термін понад один рік. У 1997—2000 pp. такі вклади становили в середньому 18,4 % від обсягу стро-

¹ Лисенко О. Можна ставати в чергу за кредитами. Обіцяють дешевші, принаймні на 5—10 % // Галицькі контракти. — 2000. — № 5. — С. 15.

² Україна на роздоріжжі. Уроки з міжнародного досвіду економічних реформ / За ред. А. Зіденберга та Л. Хоффманна. — К.: Фенікс, 1998. — 228 с.

8 — 2-3143

114

Розділ З

кових вкладів. Само собою, "короткі" депозити можуть дозво­лити лише "короткі" кредити.

Тому заощадження населення також не стали вагомим ін­вестиційним ресурсом — вони в основному зберігаються у го­тівковій іноземній валюті.

Отже, можна зробити висновок, що банківська система Украї­ни повністю справляється із завданнями забезпечувати обіг будь-яких обсягів грошових коштів учасників економічної діяльності та здійснення розрахунків між ними. її відносна слабкість порівняно з розвинутими країнами зовсім не є пере­поною на шляху просування інвестицій будь-яких обсягів, як внутрішніх, так і зовнішніх — аби вони лише надходили.

Водночас слід розуміти, що та ж банківська система, в основ­ному з незалежних від неї причин, не може служити суб'єктам економічної діяльності як основне джерело інвестиційних ресурсів. Це не означає неможливості розгортання інвести­ційної діяльності, а лише зайвий раз підтверджує — треба вкладати власні кошти, залучати інвестиційні кошти за допо­могою цінних паперів та здійснювати вихід на міжнародні інвестиційні ринки. Але успішність такого виходу вже зале­жить не від стану, власне, самої банківської системи, а від ба­гатьох інших чинників.