4. Норма права

Норма права – формально визначене, встановлене або офіційно визнане державою і забезпечене її примусовою силою правило поведінки загального характеру, спрямова­не на врегулювання суспільних відносин.

Усі норми можна класифікувати за наступними критеріями: за предметом та методом правового регулювання; за характером впливу на особу; за субординацією у правовому регулюванні; за суб’єктами правотворчості; за дією норм права у часі, просторі та за колом осіб; за функціональною спрямованістю.

За предметом правового регулювання: норми конституційного, адміністративного, цивільного, господарського, кримінального, сімейного та інших галузей права.

За методом правового регулювання: імперативні – виражають у категоричних приписах держави чітко визначені діяння, які не допускають жод­них відхилень від вичерпно перелічених прав та обо­в'язків; диспозитивні – приписують варіант поведінки, але дають можливість сторонам відносин самим визначити права і обов’язки, тобто надають суб’єктам свободу вибору поведінки.

За характером впливу на особу: заохочувальні – встановлюють міру заохочення за варіант поведінки; рекомендаційні – встановлюють варіант бажаної поведінки суб’єктів.

За субординацією у правовому регулюванні: матеріальні – містять правила поведінки (права, обов'язки, заборони), на підставі яких можливе вирішен­ня справи; процесуальні – встановлюють оптимальний поря­док застосування норм матеріального права.

За суб'єктами правотворчості: норми органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

За дією у просторі: загальні (загальнодержавні) норми; місцеві (локальні) норми.

За дією в часі: постійні та тимчасові.

За дією права по колу суб'єктів: загальні – поширюються на все населення країни; спеціальні – поширюють свою дію лише на певне коло суб’єктів; виняткові – встановлюють винятки із загальних та спеціальних правил.

За функціональною спрямованістю (за функціями права): уповноважуючі – вказують на можливість здійснення певних дій та надають суб'єктам певні права; зобов'язуючі – вказують на необхідність здійснення певних дій та покладають на суб'єктів певні обов'язки; забороняючі – вказують на необхідність утримання від здійснення певних дій, тобто встановлюють заборони; охоронні – встановлюють способи юридичної відпові­дальності за порушення прав та невиконання обов'язків.

Під структурою норми права розуміють її будову, внут­рішній устрій, і в найбільш загальному вигляді норму пра­ва можна представити формулою, - Якщо..., то..., інакше.

Тому найпоширенішою є ідея про трьохелементну кон­струкцію норми права. Ця позиція випливає з того, що норма права повинна:

• встановлювати певне правило поведінки шляхом за­кріплення прав і обов'язків суб'єктів;

• визначати умови, за яких суб'єкти можуть реалізо­вувати ці права й обов'язки;

• закріпити певні засоби забезпечення приписів, що в ній містяться.

Відповідно до цього, норма права складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза (грец. припущення) – вказує на умови (обставини), за наявності або відсутності яких вступає в дію правило поведінки. Гіпотеза містить юридичний факт (обставину), за наявності якого виникають, змінюються чи припиняються передбачені нормою права суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів.

Диспозиція (від лат. розташування, розпорядження) – розпорядження щодо необхідної або можливої поведінки. Модель поведінки (конкретні права і обов’язки) які правотворчі органи бажають впровадити.

Санкція (від лад. непорушна настанова, непохитне узаконення, закон із зазначеним покаранням за його порушення) – частина норми, що містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення (невиконання) правила, зафіксованого в диспозиції.

Структуру правової норми можна проілюструвати на прикладі договору найму: якщо наймач узяв у найм майно (гіпотеза), тоді він зобов'язаний утримувати це майно згідно з умовами договору (диспозиція), інакше до нього можуть бути застосовані заходи державного впливу, спрямовані на захист прав наймодавця (санкція).