2. Поняття та ознаки права

Право можна розглядати у юридич­ному та соціальному вимірах. У юридичному сенсі слова право – це система загальнообов'язкових, формально ви­значених, встановлених і забезпечуваних державою правил поведінки. Право як соціальне явище є регулятором су­спільних відносин.

Право – система загальнообов'язкових формально визначених правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, нею охороняються, виража­ють волю переважної частини населення в соціально не­однорідному суспільстві і є регулятором найбільш важли­вих суспільних відносин.

Право характеризується наступними ознаками:

загальнообов'язковість – правові приписи обов’язкові до виконання всіма, кому вони адресовані;

нормативність – право складається із правил поведінки для суб’єктів суспільних відносин. Право моделює у своїх нормах правомірну поведінку цих суб'єктів. Право є мірою свободи поведінки особи;

регулятивний характер полягає в тому, що право виступає як регулятор суспіль­них відносин;

формальна визначеність – норми права це не просто ідеї, погляди та думки, вони офіційно закріплюються державою у формі нормативно-правових актів, які мають певну логічну структуру;

системність – право є цілісною системою взаємопо­в'язаних, узгоджених між собою і взаємодіючих правил;

загальна значимість – право регулює й охороняє найбільш важливі суспільні відносини;

зв’язок права з державою – право встановлюється, санкціонується, змінюється, доповнюється та скасовується виключно державою або її народом. В окремих випадках виконання норм права забезпечується державним примусом;

свідомо-вольовий характер – право відображає волю, свободу, справедливість та рівність усім учасникам суспільних відносин;

компромісний характер – право за своєю природою є інструментом соціального компромісу, своєрідним до­говором між різними соціальними прошарками населення та державою.

Право передбачає не тільки юридичні норми, що містяться в законодавстві та інших джерелах, але й наявні (суб’єктивні) права фізичних і юридичних осіб, їхні правомочності. У першому випадку йдеться про об’єктивне право, у другому – про право суб’єктивне.

Поділ права на об’єктивне і суб’єктивне надає можливості розглянути правову дійсність в двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою норм, і як можливості та повноваження, що належать суб’єктам на основі і в межах цих норм.

Об’єктивне право – система всіх діючих в країні норм права, відбитих у різних джерелах права і не залежних від індивіда. Об’єктивне право – це законодавство, юридичні звичаї та прецеденти, нормативні договори, що діють у конкретній державі (Конституція України, поточні закони та підзаконні акти). Воно є об’єктивним в тому сенсі, що безпосередньо не залежить від волі і свідомості окремої особи і безпосередньо не належить їй. Наприклад, обов’язки захищати Вітчизну та сплачувати податки. Це право є об’єктивним тому, що воно становить частину об’єктивно існуючого соціального середовища, в яке попадає людина від народження і в якому вона перебуває протягом свого життя, аналогічно тому, як вона існує й в іншому – природному середовищі. У об’єктивному праві традиційно виділяють певні структурні підрозділи – галузі та інститути права.

Суб’єктивне право – визначена об’єктивним правом міра дозволеної поведінки суб’єкта права. Відмінна риса суб’єктивного права полягає в тому, що суб’єкт, який володіє ним, може від нього відмовитись, не отримуючи для цього спеціальних повноважень і не будучи зобов’язаним перед ким-небуть. Суб’єктивними правами виступають конкретні права і свободи особи, які є суб’єктивними в тому сенсі, що пов’язані із суб’єктом, належать йому і реалізуються залежно від його волі і свідомості.

Суб’єктивне право складається з тріади таких структурних елементів: право на здійснення певних дій (право на власні дії, наприклад користування матеріальними і духовними благами на підставі існуючих відносин власності та товарообігу); право вимагати від іншого суб’єкта виконання (додержання) юридичного обов’язку як умови реалізації носієм суб’єктивного права належної йому правової можливості. Іншими словами, це можливість вимагати від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення своєї діяльності, тобто право на чужі речі; право на захист з боку держави та застосування засобів державного примусу до зобов’язаних осіб.