8

Тема: «Основи теорії права»

ЗМІСТ

1. Теорії (концепції) праворозуміння 1

2. Поняття та ознаки права 2

3. Принципи права 4

4. Норма права 5

5. Форми (джерела права) 6

6. Поняття та види нормативно-правових актів 7

1. Теорії (концепції) праворозуміння

Протягом всієї історії розвитку юридичної науки вчені та мислителі прагнули з’ясувати сутність права та його природу. З цього приводу точаться гострі дискусії, результатом яких є багатоманітність визначень та теорій походження права. Найбільш поширеними концепціями праворозуміння є: теорія природного права, позитивістська теорія, соціологічна теорія, психологічна теорія, історична школа права.

Теорія природного права (Станіслав Оріховський, Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо) визначає право, задане самою природою людини, тобто джерелом права виступає не державна воля, а природа людини, людський розум та загальні моральні принципи. Воно розумне і справедливе, необмежене кордонами держави та часом, поширюється на всі народи. До природних і невід’ємних прав людини, насамперед, належать: право на життя, волю, рівність, продовження роду, право вільного пересування та ін. Дотримання цих прав – це критерій справедливості й тому їх охорона є метою держави. Природне право протилежне позитивному праву, накладеному в рамках держави.

Позитивістський (нормативістський) тип праворозуміння (Огюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Джон Остін та ін.) Позитивісти вважають сущим тільки позитивне право, а все інше, перш за все природне право – тільки моральною, а значить, не обов'язковою оцінкою чинного права. З по­гляду позитивістів, юридична наука повинна вивчати реальне (чинне), а не передбачуване або бажане право. Інакше кажучи, вивченню підлягає догма права, а не правові іде­али. Діюче позитивне право забезпечує порядок, гармонію і безпеку в державі, створює міцний правопорядок. Ідеї ж природного права створюють хаос, породжують ілюзії про існування права поза законом, до і поза державою.

Право – це матеріалізована воля державної влади. Іншого права, крім системи нормативних приписів, що спирається на державу, не існує. Обов’язковість правових норм виникає не з моральності, а з державного примусу.

Соціологічний тип праворозуміння – напрям в теорії права, що виник унаслідок кризи юридичного позитивізму і через розквіт загальної соціології у XX ст. Прихильники соціологічного праворозуміння (Євген Ерліх, Жан Карбоньє, Франсуа Жені, Олівер Холмс, Роско Паунд та ін.) закликали шукати право у житті, у суспільних відносинах, у право­свідомості, у відчутті справедливості, в емоціях, у психо­логії суспільства. На їхню думку право існує та розвивається перш за все як організаційні норми союзів, з яких складається суспільство (сім'ї, виробничі об'єднання, корпорації, това­риства, господарські союзи тощо). Організаційні норми складаються у суспільстві самі собою, випливають із тор­гівлі, звичаїв, статутних положень різних організацій.

Право не має жодного самостійного значення поза зв'язком із практикою. Тому юристи повинні від «права у книгах» перейти до вивчення «права у житті».

Право є одним із способів конт­ролю за поведінкою людей разом з релігією, мораллю, звичаями, домашнім вихованням тощо. У сучасну епоху, коли держава бере на себе тягар вирішення конфліктів індустрі­ального суспільства, право стає найважливішим засобом здійснення соціального контролю. Мета права полягає в залагоджуванні соціальних кон­фліктів і досягненні цивілізованих відносин між людьми.

Психологічна теорія права (Леон Петражицький, Вільгельм Вунд, Людвиг Кнапп, Габрієль Тард та ін., початок ХХ ст.) – пов’язувала виникнення права з психікою людини, її емоціями, що мають специфічні ознаки. Інтереси людей реалізовуються лише через психіку. Усе, що робить людина, проходить через її психіку на рівні умовних і безумовних рефлексів. Психіка людини, її імпульси й емоції відіграють вирішальну роль не тільки в пристосуванні людини до мінливих умов, а й у виникненні держави та права. Ця теорія звер­тає увагу на психологічну сторону дії права, яка тісно пов'яза­на з проблемою психологічного механізму формування правомірної поведінки. Не можна готувати і видавати за­кони, не вивчаючи рівень правової культури і правосвідо­мості у суспільстві, так само не можна й застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивіда, наголошував Л. Петражицький.

Історична теорія (школа) права (Густав Гуго, Фрідріх-Карл фон Савіньї, Георг Фрідріх Пухта) склалася у першій половині ХІХ ст. у Німеччині. Представники цього напряму вважали, що для правильного розуміння і розвитку державно-правових явищ, визначальне значення має вивчення та осмислення їхнього історичного розвитку. Наприклад, Густав Гуго вважав, право складається саме собою, воно утворюється суспільним розвитком, як мова та звичаї. Право, так само, як і мова, не встановлюються договором, не запроваджується за чиєюсь волею і не дане Богом. Вчений порівнював утворення права з утворенням правил гри. Здебільшого і іграх правила складаються незалежно від згоди гравців. Вони утворюються з плином часу в результаті однакового вирішення спірних питань, що виникають. І тільки поступово, внаслідок практики, що склалася, встановлюються тверді правила.

Карл Савіньї та Георг Пухта підкреслювали, що право – це витвір народного духу, невід’ємний елемент цілісної культури народу і так само, як культура не може встановлюватися свавільними бажаннями окремих індивідів або груп осіб. Право розвивається і змінюється разом з рухом, розвитком національного духу. Георг Пухта наголошував на тому, право складається за волею історичної необхідності, за волею історії. Право – це результат тих обставин, що історично склалися у суспільстві.