Ієрсиніі

Рід Yersinia належить до родини Enterobacteriaceae. Він вклю­чає 11 видів, із них патогенними для людей є три: Y. pestis (збуд­ник чуми), Y. pseudotuberculosis (збудник псевдотуберкульозу) і Y. enterocolitica (збудник кишечного ієрсиніозу). Інші види ієрси-ній не патогенні для людей, але здатні спричинити опортуністич­ні інфекції. Рід названо на честь французького вченого А. Ієрсена. Y. pestis входить до групи збудників особливо небезпечних інфекцій, Y. pseudotuberculosis і Y. enterocolitica — до умовно-патогенних.

Хвороби, які спричинюють збудники псевдотуберкульозу і ки­шечного ієрсиніозу, називають одним терміном — ієрсиніоз.

Ієрсиніози належать до інфекцій, які мають масове поширення, їх кількість збільшується у всіх країнах світу і досягає 90 випадків на 100 тис. населення (1990). В Україні ієрсиніози становлять від 6 до 11 % всіх кишкових інфекцій.

Ієрсинії — поліморфні палички, часто мають овоїдну форму, але можуть бути нитко-, колбо-, кулькоподібної форми, розміром 0,5— 0,8x1—3 мкм, спору не утворюють, Y. pseudotuberculosis утворює капсулоподібні речовини. Нерухливі за температури 37 °С, але рух­ливі за температури 18—20 °С (перитрихи), грамнегативні.

Як ентеробактерії вони ростуть на диференціально-діагно­стичних середовищах Ендо, ЕМС, утворюють колонії дрібні, ніжні, прозорі, з блакитним відтінком, випуклі, блискучі, безбарвні (не ферментують лактозу).

У рідкому поживному середовищі S-форма утворює рівномірне помутніння, R-форма — осад у вигляді пластівців, середовище за­лишається прозорим.

Ієрсинії мають високу ферментативну активність, вони здатні розщеплювати вуглеводи (глюкозу, маніт, мальтозу) до кислоти без газу, не утворюють сірководень, індол утворюють не постійно.

Ієрсинії стійкі в навколишньому середовищі. Вони тривалий час (декілька місяців) не тільки зберігаються, а й розмножуються в ґрунті, водопровідній воді, рослинах. Як психрофіли вони витри­мують температуру —25 °С і активно розмножуються в харчових продуктах, що зберігаються в холодильниках або в овочесховищах. Низька температура сприяє підвищенню агресивних властивостей збудника. На них згубно діє пряме сонячне світло (протягом ЗО хв), дезінфектанти, миттєво гинуть під час кип'ятіння. Резистентні до антибіотиків.

Факторами патогенності є фактори адгезії, антигени вірулент­ності V і W (найактивніше синтезуються в умовах температур від 8 °С до 22 °С), гетерогенні антигени, ендотоксин, екзотоксини, енте-ротоксин; ферменти агресії: гіалуронідаза, нейрамінідаза, фактори інвазії, уреаза.

Основним джерелом інфекції є тварини. Роль резервуара інфек­ції може виконувати навколишнє середовище. Доведена здатність ієрсиній розмножуватись не тільки на рослинах, а й всередині їх, коли збудник із забрудненого ґрунту через коріння проникає в рос­лину і там накопичується (капуста, горох, салат, морква, буряк і ін.). Відмічені спалахи ієрсиніозу (Краснодарський край, Росія, а також в Україні) після споживання в їжу салату із свіжої капусти. В країнах Європи основним джерелом ієрсиніозу є свині, в Японії — риба і ракоподібні.

Джерелом інфекції можуть бути хворі люди, але їх роль як дже­рела інфекції незначна.

Основним механізмом передачі інфекції є фекально-оральний (аліментарний і водний шляхи передачі). Основним фактором пере­дачі є їжа (м'ясо, м'ясні вироби, молоко, овочі, зелень, фрукти), а та­кож вода. Можливі контактно-побутовий і повітряно-пиловий шляхи передачі під час догляду за тваринами, оброблення м'яса, шкур. За­хворюваність на кишковий ієрсиніоз збільшується в осінньо-зимову, а на псевдотуберкульоз — у зимово-весняну пору року.

Збудник проникає в організм через рот. Долаючи шлунковий бар'єр, він потрапляє в кишечник, адгезується на його стінках, про­никає в ентероцити, де розмножується. Це спричинює запалення, утворення некрозу і виразок. Збудник може проникати в кров — бактеріемія. Інкубаційний період триває від ЗО—36 год до 7—11 діб. Захворювання починається гостро: загальна слабкість, озноб, голо­вний біль, біль у м'язах, суглобах, у животі, підвищена температу­ра тіла, нудота, блювання і діарея, гіперемія шкіри обличчя, шиї — "синдром червоного капюшона", гіперемія і набряк шкіри кис­тей — "синдром червоних рукавичок" і стоп — "синдром червоних шкарпеток", гіперемія і набряк слизової оболонки зіва, мигдаликів, катар верхніх дихальних шляхів, інколи короткочасне знепритом-нення. Симптоми хвороби часто схожі на скарлатину, але підщелеп­ні лімфатичні вузли не збільшені.

Хвороба проявляється великою різноманітністю клінічних про­явів, при цьому уражається будь-який орган: травний тракт, печін­ка (жовтянична форма), селезінка, нирки, легені, суглоби, мозко­ві оболони (менінгеальна форма) тощо. Летальні наслідки бувають рідко, вони виникають головним чином при генералізованій формі, яка призводить до появи некрозів, перфорації кишок, перитоніту.

Імунітет формується завдяки накопиченню специфічних анти­тіл і підвищенню фагоцитарної активності.

Матеріалом для дослідження є фекалії, мокротиння, сеча, жовч, гній, виділення з очей, при генералізованій формі — кров. Основни­ми методами лабораторної діагностики є бактеріологічний і сероло­гічний.

Алергійний метод використовується тільки для діагностики псевдотуберкульозу. Псевдотуберкулін уводять внутрішньошкірно, результат враховують через 48 год. Реакція вважається позитивною у разі появи набряку і гіперемії не менше ніж 20 мм у діаметрі.

Подібність Y. pseudotuberculosis і Y. enterocolitica за екологі­єю, однотипність джерел і механізмів передачі визначають єдиний комплекс заходів для їх профілактики. Вони спрямовані на бороть­бу з гризунами, захист від них складів, овочесховищ, дотримання технології оброблення харчових продуктів, своєчасну їх реалізацію, санітарно-ветеринарний і санітарно-бактеріологічний нагляд.

Для лікування використовують антибіотики левоміцетин, цефалоспорини III і IV поколінь (цефотаксин, цефтазидин, цифтріаксон), фторхінолони (абактал, норфлоксацин, офлоксацин), аміноглікозиди(гентаміцин, сизоміцин), а також хіміотерапевтичні препарати — бактрим.