3.6. Теологічні концепції культури.

Сутність: роз­гляд релігії як базової основи розвитку культури.

Характерні риси:

1. Формулювання концептуальних основ технологічного розуміння культури (були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства).

2. Культура розглядається як "дар Божий", "іскра Божа" в людині.

3. Всі досягнення духовної культури є похідними від релігії, а культурний розвиток людства - це процес пошуку божественної першооснови.

4. Протиставлення духов­ної і матеріальної культури.

На думку богословів, духовна культура досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона про­низана світлом божественного розуму. Що стосується людської діяль­ності і матеріальної культури, то вони вражені секуляризмом і ате­їзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом культур­ного прогресу людства.

Самуель Пуфендорф (1632-1694), німецький богослов:

- культура - це проміжна лан­ка між Богом і людиною;

- розвиток культури відбувається по волі Всевиш­нього;

- будучи залежною від Бога, культура впливає на природу лю­дини і визначає її діяльність.

Аврелій Августин (354-430):

Основні праці: "Спо­відь" і "Про град Божий".

- спроба аналізу динаміки все­світньої історії і культури людства;

- історію людства він розділив на два етапи: "Град Божий", що заснований на любові до Бога і "пре­зирстві людини до себе", та "Град земний", що грунтується на "лю­бові людини до себе" і на "презирстві до Бога";

- перший етап найбільш повно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовід­носин, другий етап представлений державою, що є уособленням зла і карою за гріховність людини;

- тільки Божа благодать здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння.

Католицька культурологія грунтується на прин­ципі, що культура є наслідком божественного одкровення, етапи куль­турного прогресу людства - не що інше як наближення до пізнання мудрості Творця і його волі.

"Людям сьогоднішнього дня, - пише французький філософ Жак Марітен, - призначено підготувати про­яв його мудрості в культурі".

У книзі "Християнство і цивілізація" католицький соціолог Е. Вінтер пише, що саме релігійне мислення є домінуючим в усій історії культури.

Пастирська конституція, при­йнята другим Ватиканським собором (1962-1965 рр.) підкреслює, що християнське віровчення оновлює духовну культуру, опромінює її з середини і дає животворні паростки в людське серце.

Православна культурологія грунтується на принципі, що культу­ра виникла з релігійного культу.

На думку Миколи Бердяєва, культура зв'язана з культом предків, обрядами, міфами, традиціями. Всі скла­дові культури (філософська думка, поезія, живопис, музика, архітектура) в органічній цілісності перебувають в церковному культі. Диференціація форм і видів культури, на думку філософа, приводить до втрати сакрального, розкладу релігійних і духовних основ.

Православний філософ і богослов Павло Флоренський доводив, що саме релігійний культ визначає естетичну спрямованість, пізнаваль­не значення та виховну роль духовних цінностей.

Лев Карсавін у своїй книзі "Восток, Запад и русская идея" підкреслював, що саме релігійність складає зміст культурно-історичного процесу, бо вона за­безпечує вирішення "основного завдання культури" - здобути перемогу над забуттям і часом, над минулим і майбутнім, над смертю. Оскільки західна культура під впливом матеріалістичного соціалізму деградує, то її можна врятувати лише шляхом розвитку релігійності. В цьому аспекті, вважав Карсавін, завдання православної або російської культури є універсальним і вод­ночас індивідуально-національним.

Для протестантської культурології характерний принцип: лише в Бозі і через Бога необхідно розглядати першооснови виникнення та розвитку культури. Релігія розглядається як субстанція духовної діяльності людини, форма осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.

Подібні ідеї розвиває протестантський теолог Пауль Тілліх (1886-1965), який вважається одним з основоположників "теології культури". Все, що називається культурою, - писав учений, - пронизане відношенням людини до творця, отже, містить релігійний досвід. Філософський аналіз цього досвіду і є теологією культури. У сучасних умовах, з точки зору Тілліха, релігія і культура протисто­ять одна одній. Це обумовлено тим, що в умовах земної історії або релігія підпорядковує собі культуру, або культура стає автономною від релігії, втративши при цьому смислові основи. Обидві крайнощі шкід­ливі, оскільки в них виявляється деструктивне начало. Завданням теології є відновлення втраченого синтезу христи­янства та культури, віднайдення відповідей на ключові питання людського буття. Шукати Бога необхідно не в потойбічному світі, а в "глибині людського буття". Сучасна цивілізація сприяє відчуженню людини від Бога, від світу і самої себе. Як ідеал історії Тілліх висуває прин­цип гармонії "теономної" і секулярної культури, подолання відчужен­ня. Носієм "нового буття" на думку філософа, є Ісус Христос - не Бог, що став людиною, а людина, якою вона повинна бути, і в цьому розумінні "образ Божий" втілений у людині. На цій основі субстан­ція (релігія) і форма (культура) постійно спрямовані до синтезу і збереження творчої напруги історії. Ідеї Тілліха стали основою еку­менічного руху, спрямованого на подолання релігійних відмінностей церков на засадах християнства.

Німецький соціолог Р. Демоль пише, що культура - це прагнення до розвитку і підвищенню своїх здібностей, найблагородніший культ душі, несення служби Бога в нас. Розглядаючи релігію як основу розвитку культури, він висуває принцип відповідності всієї творчої діяльності людини нормам релігійної етики.

Ісламська культурологія вирішальну роль у розвитку культури, науки, етики відводить Кора­ну.

В 1980 р. іслам був проголошений "цивілізаторською релігією". При цьому підкреслювалось, що мусульманський світ зобов'язаний саме ісламу будівництвом міст як осередків поклоніння Богу, центрів розвитку знань, науки і культури.

Вагомий вклад у розвиток концепцій культурно-історичного про­цесу внесли українські вчені. їхня суспільно-політична і філософська думка була тісно пов'язана з науковими надбаннями Заходу і Сходу. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури і її взаємозв'язку з культурами інших народів.

Належний вклад у розробку феномена культури зробила україн­ська культурологічна думка в XVI ст. У козацьких літописах та працях К. Саковича було висунуто оригінальну теорію розвитку куль­тури, яка грунтувалася на виділенні іманентних рис українців (героїзм, волелюбство, товариськість, лицарська вірність, почуття гідності), що нібито були успадковані "козацьким народом" від могутнього пле­мені сарматів та хозар.

Своєрідна концепція Г.С. Сковороди (1722—1794) грунтується на теорії трьох світів. Перший світ — це природа, або "макрокосмос" (всесвіт), другий світ — це суспільство і людина, або "мікрокосм", третій світ — це Біблія, або "світ символів". Кожний із світів, на дум­ку Г. Сковороди, має двояку природу, "дві натури" — зовнішню, видиму, або "матеріальну натуру", і внутрішню, або "духовну натуру". Аналі­зуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався до алего­ричного пояснення біблійних оповідей і міфів. Внаслідок цього вче­ний створює теорію "світу символів", або третього світу. Значення символів може бути різним, навіть протилежним щодо їх справжнього смислу. Наприклад, Біблія може символізувати добро і лукавство, спасіння й загибель, істинність і хибність, мудрість і безумство. Все залежить від того, який основний принцип береться за основу тлу­мачення. Сковорода вважає, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу: "Все мирьі состоят из двух естеств: злого и доб­рого". Людина також включає в собі два протилежні начала — "віч­ність" і "тлінність", піднесене й нице. У ній живе два ангели або де­мони — світлий і темний, добрий і злий, мирний і буйний, хранитель і губитель. На думку вченого, філософська наука повинна розкрива­ти істинний смисл предметів і явищ символічного світу, допомагати людині пізнати саму себе, свою духовність. На основі теорії "трьох світів" і "двох натур" Сковорода дійшов висновку, що вся природа "макросвіту" переломлюється і продовжується в "мікросвіті", в лю­дині. Для філософа Бог — це внутрішня сутність речей, закономірність світобудови, тому шукати "новий світ" і "нову людину" необхідно в самій людині, "в плотській нашій тіні", тому що "він в тобі, а ти в ньому". Все неживе і живе на небесах і на землі підпорядковане єдиним природним закономірностям. В історії української науки Г.С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окре- мої, специфічної сфери буття, в якій все божественне перебуває у сим­волічних формах. Принцип символізму й інтерпретації Біблії філо­соф поширив на сферу духовної культури, її історію та форми про­яву, зокрема дохристиянську, християнську та світську.

У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна концепція Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної органі- зації, яка висунула ідею звільнення слов'янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного "Союзу слов'янських республік" із столицею в Києві. Ідеї братчиків про соціально-політичну перебу- дову суспільства включали багато цінних думок про розвиток націо- нальної культури, що були висловлені у працях М. Костомарова (1817—1885), П. Куліша (1819—1897), Т.Г. Шевченка (1814—1861) та ін. Це передусім положення про державну самостійність слов'ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема — природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дру- желюбність тощо. Братство мало свої філіали в різних місцях тодіш- ньої Росії. Понад 100 чоловік на Україні, в Польщі, Росії, Білорусії, Литві, Чехії підтримували тісні зв'язки з товариством. (Наприклад, в Галичині відома діяльність славнозвісної "Руської трійці" - М. Шашкевича (1814-1843), І. Вагилевича (1811-1866), Я. Головацького (1814—1888)). Члени братства проводили велику просвітницьку роботу, активно виступали за навчання українською мовою, були організаторами видавничих проектів. Просвітницька діяльність Кирило- Мефодіївського братства сприяла формуванню і розвитку національної свідомості українського народу. _І

Ще в XVII—XVIII століттях в усній народній творчості (зокрема в думах), у живопису, архітектурі, мистецтві розвивається стиль укра­їнського бароко, в центрі якого — ідея гуманізму, ідея людини, як творчої, активної і життєдіяльної особистості.

У кінці XVIII ст. формується концепція романтичного народниц­тва, відповідно до якої провідним началом в духовній культурі ви­ступає фольклор, який визначає писемну культуру. Творцем культу­ри є простолюд, селянство: панівні класи відсуваються на другий план.

Український романтизм мав значний вплив на польську, російську, німецьку, французьку культури в XIX ст. З шістдесятих років XIX ст. відбувається наукове осмислення українства, його специфіки по­рівняно з іншими національними культурами. Етнографи, історики, фольклористи (М. Драгоманов, В. Антонович, Ф. Вовк, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко), спираючись на теорії компаративістики (запозичення та взаємовпливу) й міфологіч­ної європейської школи, виділяють національно-специфічні особли­вості культури.

В працях І. Франка вперше зроблено філософсько-світоглядне опра­цювання цілісної концепції історії української культури від найдав­ніших часів (передхристиянської Русі) й до кінця XIX ст. Вся куль­тура розглядається в єдиному процесі розвитку матеріальних та ду­ховних складників і у зв'язку з соціальною боротьбою за ідеали спра­ведливості та рівноправності. Видатний вчений та державний діяч М. Грушевський у своїх працях грунтовно проаналізував процес укра­їнського культурного розвитку.

У працях І. Огієнка - відомого богослова, культуролога, філософа і письменника - висунуто концепцію історії культури українців від найдавніших часів. Наш народ як етноантропологічна цілісність, стверджував він, запосів собі просторове місце й усюди поклав свою ознаку багатої культури й яскравої талановитості.

Великий інтерес викликають його думки щодо виникнення й роз­витку української пісні, орнаменту, звичаїв і обрядів, побуту, літера­тури й театру. З-під його пера вийшла фундаментальна праця "Укра­їнська культура. Коротка історія культурного життя українського народу", яка побачила світ у Києві 1918 року й репринтно перевида­на в наш час.

Початок XX століття став добою посилення імпресіоністських тенденцій (творчість М. Коцюбинського, Л. Українки), розширився "становий принцип", тобто літературними героями ставали пролета­ріат, інтелігенція (І. Франко, В. Винниченко), опрацьовуються фрей­дистські та натуралістичні концепції. У прагненні перейняти кращі зразки світового мистецтва українські митці заперечували патологічні, урбаністичні мотиви.

До 30-х рр. стверджуються нові течії і напрямки, репрезентуючи модерністський калейдоскоп — футуризм, символізм, неокласицизм, "вітаїзм" тощо. Прикладом може бути творчість М. Хвильового. У праці за редакцією І. Крип'якевича "Історія української культури" (1937 р.) було зроблено глибокий аналіз побуту, літератури, музики й театру. Здійснено ряд спроб створити оригінальні культурницькі концепції (А. Козаченко "Українська культура, її минувшина та су­часність", М. Марченко "Історія української культури з найдавніших часів до середини XVII ст." та ін.)

Широко розгорнулися дослідження української культури го технічно-господарського інституту в Подебрадах "Українська куль­тура" (за ред. Д. Антоновича, 1940 р.); тематична тритомна "Енцик­лопедія українознавства" (Мюнхен—Нью-Йорк, 1949 р.); "Нариси з історії нашої культури" Є. Маланюка в 50-х рр.; "Тисяча років укра­їнської культури" М. Семчишина (1965 р.) та ряд ін.

Різноманітність концепцій обумовлена багатоплановістю культу­ри як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об’єктом дослідження для фахівців різних галу­зей - філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецт­вознавців тощо.

4. Періодизація розвитку української культури.

5. Стародавня культура східних слов’ян.