4.1.3. Фігурні вірші.

Теоретичне обґрунтування фігурних віршів здійснив у курсі лекцій, прочитаних у Київській академії ще у 1736-1737 рр., М. Довгалевський. Те, що звичайний друкарський шрифт (особливо слов'янський) має значну декоративну виразність, друкарі знали вже давно, але цей академічний професор робив зі шрифту щось фантастичне. Він ніби хотів показати, що витончений декоративний твір, чарівливий своїм сріблястим мереживом, можна створити без олівця та пензля. При цьому він запевняє, що це не просто шрифтові візерунки, а вірші-лабіринти, які треба читати "від центру на всі боки", йдучи "вгору і вниз, вправо і вліво". І хоча, йдучи в кожен бік, ми дійсно прочитаємо якийсь латинський вислів, головне не в літературному змісті, а в абстрактному візерунку зі слів, який живе вже за законами декоративного мистецтва (сформульованого у XX ст. художниками оп-арту).

У самого М. Довгалевського з'являється відчуття, що за поетичними загадками стоїть реальність якогось іншого, алогічного світу, інобуття. В його курсі поетики вводиться розділ "Про загадки як поетичні твори". Тут він наче відштовхується від спостережень поетів європейського Відродження, що абсурдне (тобто неможливе з точки зору здорового глузду) наділене певними поетичними властивостями. До речі, елітні кола Європи доби Відродження теж захоплювались грою в абсурдні пророцтва та парадоксальні висловлювання, в яких розкривали неочікуваний і часто поетичний сенс звичайних речей та явищ.

Проте поезія загадки виявляється не лише в абсурдистській грі літерами, зображеннями, словами. Значно сильніші естетичні почуття викликають принципово незбагненні речі. У вірші-загадці про сон Довгалевський пише: "Хто я такий, то не знає ніхто, хіба очі закриє". Такі загадки наводять на думку про ілюзорність "розумної реальності", доступної нашому здоровому глуздові. І тут барокова загадковість переходить у світ тривожних оздумів про сенс буття і про вічні загадки природи, що можна вважати "передвитоками" романтизму.

Серед українських поетів - авторів інтелектуально гострих, а часом і парадоксальних поезій, був чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Помітний церковний і державний діяч того часу багато сил віддавав літературі, бо мріяв побачити Україну в колі цивілізованих європейських країн, а для цього в ній мала бути власна розвинута барокова культура. Літературу він вважав не менш дієвим засобом самоутвердження нації, ніж козацька зброя.

4.1.5. Перша літературно-поетична дискусія.

Письменники-демократи XIX ст. були переконані, що Києво-Могилянська колегія псувала поетичний смак своїх вихованців і плодила безнадійно сіру й мертву поезію. Певною мірою це так, коли йдеться про тих вчених, поетів, що свято вірили у взірці й норми і писали згідно з академічними правилами.

Двома протилежними таборами дискутувалася проблема: чи повинна поезія творитися за взірцями і нормами, чи її цінність визначається мірою емоційності, творчого злету при презирливому ставленні до усталених форм.

Першу позицію підтримував ректор Києво-Могилянської колегії у 1660-х рр., майбутній митрополит Варлаам Ясинський, для якого поезія була не станом душі, а засобом пропаганди християнських ідей. Він писав "правильні" дидактичні вірші, тому не дивно, що не сприймав твори авторів, що керувались натхненням.

Прихильники другої позиції гуртувалися навколо Л. Барановича, який свого часу й сам викладав поетику в Київській академії, але як поет з часом відходив від неї все далі, бо писав дивні, не всім зрозумілі вірші, творячи світ якоїсь естетизованої містики.

У творчості як самого Л. Барановича, так і його учнів ми знаходимо і твори яскраво вираженого соціально-політичного звучання, що було природно для покоління, змученого нескінченними війнами й розбратом серед самих українців. Час Руїни самим Л. Барановичем втілюється в образі бурі, що ось-ось потопить корабель України. Водночас і у формальних експериментах елітарної поезії поети-чернігівці не бачили нічого страшного, бо вони прагнули засвідчити своє вміння мислити витончено і вишукано. Гострота розуму, блиск метафор, парадоксів свідчили про належність до європейської культури, а українець того часу напевне почувався європейцем, не страждаючи комплексом неповноцінності й провінціалізму. І в цьому теж виявлявся патріотом.

Прагнення звільнитися від консервативних смаків і залежності від очолюваної В. Ясинським Печерської друкарні змусило Л. Барановича налагодити власне видавництво. Завдяки цьому Чернігів на певний час став другим культурним центром Гетьманщини, де успішно розроблялися свіжі поетичні ідеї, виросли поет-новатор І. Величковський, найбільший бароковий драматург Д. Ростовський, майстер поетичної фантасмагорії І. Орновський, класик емблематичної поезії та поетичної книжкової ілюстрації І. Щирський.

Водночас був у поезії і стихійний потяг до наївного побутового реалізму. Реалістичні тенденції виявилися у поезії демократично настроєного шляхтича Данила Братковського, мандрівного дяка Петра Гученського-Поповича і поета-ченця Климентія Зіновієва, цілковито заклопотаних справами "цього світу". Укладений рукописний збірник К. Зіновієва містить 370 віршів, написаних жвавою, розмовною українською мовою, пройнятих симпатією до людей праці, народного побуту і звичаїв. Реальними рисами буденності, здоровим гумором пройняті вірші-травестії, автори яких - мандрівні студенти, бурсаки (подібні до європейських вагантів) - пристосовували біблійні сюжетні схеми до повсякденного життя. Пишуться і "Світські пісні", де домінують мотиви сирітства, гіркої долі і несправедливості (О. Падальський, І. Бачинський), а любовна лірика позбавляється поступово дидактизму і моралізаторства, стає щирішою й безпосереднішою (І. Пашковський, Ю. Добриловський).

4.2. Драматургія українського бароко.

- зароджується на початку XVII ст.

Вона пов'язана з єзуїтськими шкільними театрами, де ставилися драми польською мовою. Декламації і діалоги, писані українською мовою, призначалися для братських шкіл. Розквіт шкільної драми припадає на 70-ті роки XVII - першу половину XVIII ст. і пов'язаний з іменами викладачів Києво-Могилянської колегії (академії) М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського та ін.

Модель шкільного театру Київської академії було запозичено Слов'яно-греко-латинською академією в Москві та Карловецькою православною школою у Сербії.

- українською книжною мовою ставилися багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії.

Найбільш відомими виставами були драми "Олексій, чоловік Божий" невідомого автора, трагедокомедія "Владимир" Ф. Прокоповича (присвячена І. Мазепі).

- шкільний театр виконує виховну і пропагандистську функції;

У більшості його вистав пропагується головна учительна книга - Біблія, тим більше - у містеріях, міраклях і мораліте. Слід зважити на те, що бароко - відкритий тип культури, що має великий ступінь свободи, розкутості щодо форми і змісту. Це стосується і ставлення до священних текстів: допускається приховане цитування, натяки, символи тощо або неточне відтворення, себто не цілковитий повтор.

Г. Кониський у п'єсі "Воскресеніє мертвих" користується лише цитуванням євангельського тексту, що надає досить спрощеній колізії мораліте високого алегоричного змісту. В його мораліте два персонажі: один з них іде вузькою стежкою, обравши праведне життя, другий прямує широкою дорогою до пекельної брами, їх душі зустрілися після смерті, й душа грішника заголосила в запізнілому каятті, лякаючи благочестивих глядачів. Не лише шлях грішника і праведника, а й філософське осмислення судного дня висвічуються через традиційний сюжет завдяки цитаті з Біблії - передусім із притч, об'єднаних мотивами зерна: про сіяча, пшеницю та плевели, про посів та сходи (про це йдеться у побутовій бесіді Землероба зі Священиком). Г. Кониський робить ці слова буденними, але не обділяє високим значенням, що наближує бесіду персонажів про посіви та урожаї до алегоричної.

Іноді, навпаки, канонічний текст "опускається" у фольклорну, сміхову стихію. Однак це "опускання" високого в "низьке" не позбавляє виставу духовного звучання. Таке переведення біблійних текстів на мову сцени не було українським винаходом, однак воно з'єднало з європейським мистецтвом, стало важливою ознакою її бароковості.

- розвивається жанр народної драми ("Цар Ірод", "Коза", '"Маланка", "Трон" тощо);

- найоригінальнішим був народний ляльковий театр – вертеп, мініатюрний театр, схожий на маленький храм, що давав уявлення про світобудову;

Поверхи вертепної скрині були своєрідною "моделлю світу" - земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас з'єднуючи "земне" і "небесне", відбувалася дія. Ляльки не пересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демонстрували чиєсь життя. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами - найчастіше виконувались молитви, канти, псалми.

Є відомості, що у XVII-XVIII ст. на Запорізькій Січі вертеп також був популярним, так само, як різні обрядово-карнавальні дійства.

- з 50-х рр. XVIII ст. на Україні з'являються театральні колективи професійного характеру;

Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. З цього ж приблизно часу в Україні з'являється російський і польський класицистичний театр. Ряд аматорських груп виступали в Єлизаветграді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли справжні професійні трупи.

- ще у 40-ві роки XVII ст. з'явився свого роду музичний театр;

Ним став бурсацький концерт - дотепна сценка з життя бурсаків, у якій співаки - дорослі й малі - грають самі'себе. Водночас це пародія на урочистий "високий" церковний твір (наприклад, "Служба пиворізам і п'яницям"). Низький зміст у поєднанні з традиційними серйозними формами дванадцятиголосої урочистої композиції створює особливий гумористичний ефект.