1.2.6. Національні мотиви в українському народному живопису.

- національне забарвлення притаманне творчості М. Жука, В. Кричевського, М. Бойчука;

- селянське мистецтво своєрідно вплиуло на експресивні композиції українських художників-авангардистів К. Малевича, B. Єрмілова, Д. Бурлюка, О. Богомазова.

Геометричний розпис подільських хат, астральні знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудовчі композиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин – все це стало відчувається в українському живописі початку ХХ ст.

1.2.7. Національні мотиви в архітектурі.

- майстри модерну перебували під впливом українськиого народного будівництва, ужиткового мистецтва;

У будинку полтавського губернаторського земства (арх. В. Кричевський) з високим дахом, двома вежами творчо трансформовано художню структуру дерев'яної цивільної архітектури України XVII-XVIII ст. Характерним є малюнок віконних та дверних прорізів, звужених у горішній частині. Черепична покрівля, керамічні кахлі й декоративні розписи свідчать про вплив народного будівництва.

1.2.8. Національна ідея як тема художніх творів на зламі XIX-XX ст.

Типові теми:

- роздуми про долю Батьківщини (алегоричний "сонний валет" - Україна у вірші П. Карманського "Кривавий плач України несеться");

- мотиви туги за державністю (поема В. Пачовського "Сон української ночі");

- заклики до соціального оновлення та возз'єднання українства (кантата К. Стеценка "Єднаймося" на вірш І. Франка);

- активна проповідь бунтарської нескореності народу (кантата – симфонія C. Людкевича "Кавказ" за однойменною поемою Т. Шевченка);

- ідея права і обов'язку жінки на участь у вирішенні долі своєї нації (страждання українки Оксани з історичної драми Лесі Українки "Бояриня").

Персонажі художніх творів - звитяжці минулого - немовби закликають нащадків до боротьби за волю. Втіленням людської незламності виступають романтичні постаті народних героїв (кантата М. Лисенка "Іван Підкова", картини О. Новаківського "Довбуш - володар гір", "Ярослав Осмомисл", картина О. Мурашка "Похорон кошового").

1.2.9. Ідея національного відродження у діяльності українського театру.

- сценічне мистецтво розвивалося на традиціях корифеїв національного театру;

М. Кропивницький, М. Старицький, М. Заньковецька, Г. Борисоглібська активно виступали як автори і режисери.

- українські театри не мали державного статуту, існуючи на засадах приватних антреприз, артистичних товариств, аматорських гуртків, були мандрівними, гастролюючими трупами несталого складу;

Це було певною перешкодою на шляху розвитку театрального мистецтва, але водночас у тодішніх політичних умовах мало важливе просвітницьке значення: український театр залишався майже єдиним інститутом, що пропагував національну свідомість та культуру. Тільки у ньому можна було публічно почути українську мову.

- у репертуарі переважали оригінальні українські п'єси - драми, комедії, водевілі, народні оперети, ставилися також твори російських і зарубіжних авторів у вільних перекладах на українську мову;

Поряд з мандрівними трупами М. Кропивницького, П. Саксаганського й І. Карпенка-Карого, Д. Гайдамаки, О. Суходольського, Л. Сабіна у Києві існував і перший стаціонарний український театр М. Садовського (1906-1920). На його сцені вперше в Україні були поставлені оперні вистави. Театральна стилістика колективу відзначалась ансамблевістю, коли автор почув себе органічною частиною спектаклю.

На західноукраїнських землях продовжував діяти театр "Руська бесіда", режисером до якого був запрошений з Наддніпрянщини М. Садовський, а потім - Й. Стадник. На його сцені грали В. Юрчак, К. Рубчаков, А. Ніжанківський, Є. Коханенко.

Видатні митці цього часу розуміли штучну відчуженість українства від загального потоку європейської культури як перешкоду на шляху розвитку культури. Тому природним було прагнення тогочасної інтелігенції залучити українську культуру у всесвітній духовний потік.

Драматургія Лесі Українки (1871-1913) охоплює майже увесь ландшафт світової культури від Старого Заповіту і пізньої античності до американської передреволюції та революції французької, тим самим підключаючи національне до всесвітнього. Доля минулого стає для авторки "Вавилонського полону", "На руїнах", "Йоганни, жінки Хусової" моделлю "руїн" і "полонів" української історії, "переодягненням" української дійсності.

Цей період був також часом ознайомлення світової громадськості з кращими надбаннями української культури.

Всесвітнє визнання здобуває співачка Соломія Крушельницька (1873-1952), яка виступала на сценах найвидатніших театрів Європи, гастролювала по країнах Латинської Америки, "найпрекрасніша і найгарніша Батерфляй", за висловом Дж. Пуччіні.

Композитор, визначний диригент О. Кошиць (1876-1944) виступив одним з організаторів Української Республіканської капели, концертна подорож якої по країнах Західної Європи та Америки користувалася великим успіхом.