Тема 5. Традиції та особливості розвитку філософської думки в україні

1. Традиції й особливості розвитку філософії в Україні

Характер філософської думки Київської Русі в період 10-13 ст. був обумовлений специфікою її соціально-економічного розвитку, системою традиційних феодальних економічних зв'язків.

Основним джерелом філософських ідей Київської Русі були уявлення давніх слов'ян, їхня народна культура, а також вчення давнього християнства, елліністична філософія, освоєння духовної культури Візантії й Болгарії, де головне місце займала Біблія. Всесвітня історія, роль і місце, що займає в ній Київська Русь – ось тема й зміст пошуків філософів. Тому «Повість минулих літ» з'являється не тільки як літературний твір, але і як один з пам'ятників філософської думки.

Через менш 100 років після Водохрещення Київської Русі створюється «Слово про Закон і Благодать» митрополитом Іларіоном. Починаючи з «Слова про Закон і Благодать» Іларіона до «Слова про загибель Російської землі» і «Слова о полку Ігореві» ідеї осуду міжусобної боротьби князів, необхідності єдності російських земель проходить через всі давньоруські джерела. Їх же ми зустрічаємо в роботах мислителів 14-15 ст. – періоду формування української нації, що проходило в надзвичайно складних умовах поширення чужоземної експансії на землі, ослаблені золотоординською навалою.

Українська класична філософія, у якій найбільш чітко простежуються тенденції української філософської думки, сформувалася у вченнях Григорія Сковороди (1722-1794), Памфіла Юркевича (1826-1874), Тараса Шевченка (1814-1861).

Серед найбільш характерних рис української класичної філософії необхідно виділити:

Кордоцентризм (лат. сordos – серце). У навчаннях філософів пріоритет віддається почуттям, а не логічним міркуванням. Серце як зосередження духовного миру людини домінує над розумом.

Персоналізм. Пошуки філософів спрямовані не на суспільство в цілому, а на конкретну особистість, людину, у якій зосереджений її внутрішній «мікрокосм», сформований під впливом Всесвіту, «макрокосму».

Екзистенційна спрямованість. На перший план філософами висуваються проблеми сенсу життя людини, духовні основи її існування.

2. Філософські погляди г.Сковороди

Г.Сковорода – філософ, поет, виходець із родини малоземельного козака. Після одержання освіти в Києво-Могилянській Академії, він відмовився від духовної кар'єри, обравши шлях мандруючого проповідника-філософа.

У центрі увазі Сковороди – релігійна й моральна проблематика. Він створює практичну філософію, не приділяючи великої уваги теоретичній закінченості, формальній систематизації своїх ідей. Філософію Сковорода розуміє як науку про людське щастя, як спосіб самопізнання й самовизначення себе у світі.

Філософія Сковороди тяжіє до ідеалізму – визначає первинність внутрішньої, духовної, «божественної» природи всього матеріального. Одночасно затверджується вічність і нескінченність цього світу. Бог же трактується Сковородою як закон, внутрішня закономірність усього сущого.

Дійсність, на думку філософа, складається із трьох світів:

- Людина (Мікрокосм). Внутрішній прояв людини – душа, зовнішній – тіло.

- Всесвіт (Макрокосм). Внутрішній прояв Всесвіту – Бог, зовнішній – матеріальна реальність.

- Символічний світ (Біблія).Внутрішнє розуміння Біблії проявляється в її символічному змісті, а зовнішнє – у буквальному видимому.

Г. Сковорода вважав, що людина може осягти мир тільки духовно, але не за допомогою дискурсивного мислення, а через символи. Розуміння символів, а через них розуміння Бога є таїнством. Єдине, Всесвіт, вічність, нескінченність як Бога людина може пізнати тільки одним шляхом – серцем, входячи в образ – символ. Для Сковороди серце – це єднання зовнішнього й внутрішнього, макрокосму й мікрокосму. Розуміння власного серця, розвиток сердечності як духовності, дає людині можливість пізнати Бога.

Проблема єднання людини, світу й Бога, представлена філософією Сковороди, знаходить свою специфіку у формі типових рис передромантичної свідомості, веде до формування українського романтичного світогляду.