2. Емпіризм ф.Бекона

Ф.Бекона вважають засновником емпіричного методу пізнання (грецьк. емпірія – досвід). Бекон виступає як критик старих методів філософії, а саме дедукції (дедукція – спосіб міркування, при якому із загального правила робиться висновок для конкретного випадку).

Бекон стверджує, що в основі будь-якого дедуктивного умовиводу обов'язково лежить яке-небудь загальне положення. Наприклад: всі метали плавляться, отже, залізо як метал плавиться. Але чи можна заявляти те ж і про інші метали, не здійснивши дослідження? А раптом не всі метали плавляться? Тоді дедуктивний метод буде помилковим. На думку Бекона дедукція – це завжди вузьке знання. Наука й філософія повинні прийняти новий метод – індукцію (лат. – наведення) – метод міркування, при якому від конкретного випадку переходять до загальних висновків.

Індуктивний метод пізнання, за Беконом, – поступове збагачення нашого знання в процесі життєвого досвіду. Без досвіду неможливо що-небудь довідатися.

Індуктивний метод філософського пізнання, запропонований Беконом і який опирається на досвід, одержав назву емпіризму. Емпіричне філософствування – виведення знання з навколишнього світу в процесі життєвого досвіду й послідовне наповнення споконвічно чистого людського розуму різною інформацією.

3. Концепція раціоналізму р.Декарта

Засновник європейського раціоналізму Рене Декарт, на відміну від Бекона, не визнавав досвідне пізнання достовірним. Головна роль у його філософії належить дедукції, що опирається на розум, думку, міркування. Саме ці категорії, по Декарту, приведуть до щирого пізнання Cogito, ergo sum – Мислю, отже, існую. Це видатне вираження – ключовий момент його філософії.

Основні добутки філософа – «Міркування про метод», «Першооснови філософії», «Геометрія».

Декарт визначив основні правила раціоналістичного методу пізнання:

1. визнання початковим пунктом міркувань елементарних самоочевидних істин (аксіом);

2. чітка послідовність логічних міркувань;

3. відсутність пропусків у логічних судженнях.

Таким чином, на думку Декарта, вірний шлях пізнання полягає в тім, щоб вивести істину не із зовнішнього миру, а з мислення, тому його філософський метод одержав назву раціоналізму.

4. Місце й роль німецької класичної філософії в історії світової філософської думки

Філософія Нового часу досягла свого розквіту в другій половині 18 –першій половині 19 ст. в Німеччині в ученнях декількох видатних мислителів. Їхня інтелектуальна діяльність увійшла в історію під назвою німецької класичної філософії. Класичною вона названа тому, що саме в ній з найбільшою повнотою розкрилися самі характерні риси способу мислення й поглядів на співвідношення людини й світу в Західній Європі того періоду. Та й безпосередньо філософія в цей період остаточно затвердилася як особлива частина західної культури, як предмет для університетського викладання й наукових досліджень. Традиційно до цього напрямку відносять філософські вчення І. Канта (1724-1804), І. Фіхте (1726-1814), Ф. Шеллінга (1795-1854), Г. Гегеля (1770-1831) і Л. Фейєрбаха (1804-1872). Мислителів поєднують загальні ідейно-практичні коріння, послідовність у постановці й вирішенні проблем, безпосередній особистий зв'язок, оскільки молодші вчилися в старших, сучасники спілкувалися один з одним, обмінювалися ідеями.