3. Антропоцентрична філософія епохи Відродження

Відродження (Ренесанс) – етап у розвитку культури Західної й Центральної Європи 14-16 ст. Відбувається перехід від теоцентричного до антропоцентричного світогляду. Антропоцентризм – система поглядів, для якої характерне визнання того, що людина є центром світобудови, визнання її творчих здатностей і прагнення до земного щастя.

Антропоцентризм не припускає обов'язково атеїзму, тобто заперечення існування бога. У рамках антропоцентричного світогляду змінюється уявлення людини про своє місце й роль у світобудові. Середньовічна людина сприймала себе винятково як створіння. В епоху Відродження людина відчуває себе спів - творцем Всесвіту.

В 14-15 ст. (раннє Відродження) центром розвитку філософії була Італія. Філософи Платонівської академії (відкрита у Флоренції в 1459 р.) Марсіліо Фічіно, Джованні Пико делла Мірандола, на відміну від середньовічних мислителів, що вважали філософію служницею теології (богослов'я), відстоювали ідею рівноправності філософії й релігії.

Одержав поширення пантеїзм (від гр. pan – все й theos – бог) вчення, відповідно до якого бог розчинений у природі.

Все це визначило гуманістичний характер ренесансної філософії. Гуманізм (від лат. humanus – людський, людяний) – система поглядів, що виражають визнання цінності людини як особистості, її прав на свободу, повагу принципів справедливості й милосердя.

До середини 16 ст. італійський гуманізм пережив свій розквіт, і на перший план висувається натурфілософія (філософія природи, тісно пов'язана із природознавством). Представляють її Миколай Кузанський, Миколай Копернік, Джордано Бруно.

Поворот до вивчення природи означав формування нової картини світу. Природа – це Бог у речах, і людина має в собі частку Бога, її призначення – універсальна творчість. Активна діяльність людини (на відміну від споглядання Космосу в античності й збагнення Бога в епоху середніх віків) оцінювалася як найважливіший спосіб її існування у світі. Діяльність розглядалося як вторгнення в природу, перетворення її відповідно до задуму людини.

Тема 4. Філософія нового часу і німецька класична філософія

1. Основні риси філософії Нового часу. Наукова революція 17 ст.

Новий час – це епоха, що охоплює в історії людства 17-19 століття. Принциповий вплив на європейську світову історію зробила Англійська буржуазна революція в 1640 році, яка і визначає рубіж між середніми століттями й Новим часом. Епоха Нового часу – це епоха зародження капіталізму, буржуазних відносин, індустріальної цивілізації. Ця епоха й називається Новою тому, що людина розстається назавжди зі стародавністю й вступає в смугу історії, де на перший план висувається людина й наукове пізнання.

17 ст. ознаменоване науковою революцією. У цей період потреби мореплавства, будівництва міст, військової справи сприяють бурхливому розвитку астрономії, математики й механіки. Розвиток наук призвів до переорієнтації філософії: якщо середньовічній філософії властивий теоцентризм, філософія Відродження орієнтується на мистецтво й гуманітарне знання, то філософія Нового часу опирається на науку.

Основні риси філософії Нового часу:

1) людина – найдосконаліша істота у світобудові, вінець еволюції, автономно мислячий суб'єкт;

2) матеріалістичні тенденції, що випливають із досвіду природознавства;

3) для онтології характерний механіцизм – абсолютизація законів механіки й перенесення їх в усі сфери життєдіяльності;

4) деїзм (лат. deus – Бог) – визнання Бога першопоштовхом до розвитку природи, першопричиною світового руху, яка більше не втручається в розвиток Всесвіту;

5) індуктивно-емпіричний підхід у пізнанні;

6) раціонально-дедуктивний підхід у пізнанні.

Великими філософами 17 ст., у творчості яких простежуються характерні риси філософії Нового часу, є: Ф. Бекон (1561-1626), Р. Декарт (1596-1650), Б. Спіноза (1632-1677), Г. Лейбніц (1646-1716).