Тема 3. Середньовічна філософія та філософія доби відродження

1. Характер і базові принципи середньовічної філософії

Період середньовіччя в Західній Європі датується 5-14 ст. Стосовно до філософії таке датування не коректне. Середньовічна філософія в Західній Європі – це християнська філософія. Вона почала формуватися ще в рамках античної культури, в 2 ст. нашої ери.

Перші християнські мислителі (Юстин, Татиан, Ориген, Тертулліан) виступали як апологети (захисники) нової релігії, тому філософія раннього християнства називають апологетикою. Її хронологічні рамки – 2-3 ст.

Апологети обґрунтували базові принципи християнського віровчення. Ці принципи стали основою середньовічної християнської філософії.

1. Супранатуралізм (від лат. super – над і naturalis – природний): реальністю, що визначає все суще, є не природа, не космос, а надприродне – Бог. Від нього залежить існування природи, людини й суспільства. Історії й людському життю надається особливий, характер.

2. Сотеріологизм (від гр. soter – спаситель): орієнтація всієї життєдіяльності людини на «порятунок душі». Порятунок – процес з'єднання людини з Богом в «Царстві Божому».

3. Ревеляціонізм, або принцип богоодкровення (від лат. revelatio – одкровення), припускає існування «таємного» знання, необхідного для спасіння. Одержати це знання за допомогою розуму людина не може. Бог відкриває це знання у Святому Письмі через пророків і апостолів.

4. Креаціонізм (від лат. creatio – творіння). Відповідно до цього принципу, світ створено Богом з нічого. Бог – абсолютна творча сила. Він вічний, незмінний, ні від чого іншого не залежить, сам є джерелом усього сущого. Людина створена за образом та подобою божою – це виявляється в тому, що її наділено розумом і свободою. Свобода дозволяє зробити вибір між добром і злом. Існування зла у світі – результат вибору людини. Без допомоги Бога вона не зможе перебороти своїх гріхів.

5. Провіденціалізм (від лат. providentia – провидіння) і эсхатологізм (від гр. eschatos – останній, кінцевий і logos – знання). У середньовічній філософії мир розуміється як розвивається не сам по собі, а відповідно промислу Господньому. Історія – доцільний процес. Досягнення «Царства Божого» – кінцева мета й сенс людського існування.

2. Патристика й схоластика – основні етапи розвитку філософії Середніх віків

В історії середньовічної філософії виділяють два основних етапи: патристику й схоластику.

Патристика (від лат. pater – отець) – 2-8 ст. «Отцями церкви» називали перших релігійних мислителів, що заклали основи християнського віровчення – Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Августина Аврелія та ін.

В епоху патристики оформляється світоглядний стандарт середньовічної християнської думки, створюється нова система наук на чолі з теологією (від гр. theos – бог і logos – вчення).

Для всієї середньовічної філософії актуальним було питання про співвідношення розуму й віри. В епоху патристики розуму приділялася підлегла роль, панувало одкровення. Це відбито в знаменитій формулі Августина Аврелія (5 ст.) «вірю, щоб розуміти». Філософія розглядалася як елемент теології.

Схоластика (від лат. scholastikos – шкільний, учений) – 9-14 ст. Схоластами називали середньовічних учених – богословів (таких, як Іоанн Скотт Еріугена, П’єр Абеляр, Ансельм Кентерберійський, Вільям Оккам і ін.). Фома Аквінський (13 ст.) висунув ідею гармонії віри й розуму, відповідно до якої одкровення й інтелект не повинні суперечити один одному, тому що виходять із однієї й тієї ж основи – Божественного Розуму як першоджерела вищих істин.

У цілому філософія Середніх віків мала теоцентричний характер. Теоцентризм – така система поглядів на світ, для якої характерне уявлення про бога як єдину й безумовну цінність, творця світу й людини.