1)Загальна характеристика та хронологічні рамки первісної культури

Початок формування культури співпадає з процесом становлення людини як такої. Первісна культура у часі є найдовшим періодом в розвитку культури. Його хронологічні рамки є приблизними: початок - 1,5-2 млн. років тому і завершення – рубіж IV-III тис. до н.е. В цей період були закладені айфундаментальніші підвалини культури. В сивій давнині первісного суспільства виникає безліч явищ культурного буття людини: мова – основний засіб спілкування, виразу і фіксації смислу і знання, що згуртувала людей і дала могутній поштовх розвитку культури в цілому; різні форми господарювання, суспільний поділ праці, знаряддя праці, житло, одяг. Складається родова община, шлюб, релігійно-міфологічні уявлення, мораль, мистецтво тощо. Первісна культура започатковує розвиток культури людства, а тому є необхідним та важливим моментом її аналізу в цілому.

Свідомість людини первісної епохи, в першу чергу, характеризується високим ступенем злитості з природою: сили природи ще не протиставляються людині, а знаходяться з нею в таємничому зв’язку. Відчуття безсилля перед грізними й незрозумілими для перві­сної людини природними явищами особливо посилювалося під час стихійного лиха: виверження вулканів, землетрусів, повеней, лісових пожеж, посух та інших подібних явищ. Безпорадність покликала до життя поклоніння грізним силам природи, привела у кінцевому підсумку до її обожнення. Це обумовлює появу таких ранніх форм релігії як анімізм, магія, тотемізм, фетишизм тощо. По-друге, важливою характеристикою первісної свідомості була також злитість індивіда з колективом, одноплемінниками, з «Ми». Третьою важливою характеристикою свідомості первісної людини було домінування образно-емоційних, інтуїтивних моментів у мисленні, віри, що найбільш яскраво проявляється в міфологічній картині світу. Більш детально про особливості міфологічної свідомості дивись в уривку з роботи Кессіді “От мифа к логосу”.

2)Культура Давнього Китаю сформувалась у III тис. до н.е. і розвивається майже безперервно на протязі 5 тис. років. Китайський етнос створив особливий тип культури, що відрізняється від культури інших народів. Соціальна етика і адміністративна практика тут завжди відігравала більшу роль, ніж містика і індивідуалістичні пошуки спасіння. Найбільшими, загальновизнаними пророками тут вважались ті, хто вчив жити гідно, у відповідності з прийнятою нормою. Жити заради життя, а не заради блаженства на тому світі чи спасіння від страждань. Характерними особливостями китайської культури виступають: традиціоналізм – орієнтація на підтримку способу життя предків, на підпорядкування індивіда соціальному порядку; релігійно-поетичне ставлення до природи, що була предметом поклоніння; китайська церемонія – наявність фіксованих норм поведінки і мислення, що склалися на основі культу древності, і які були покладені в основу нового типу міської раціональної культури;  «розчиненням» релігійного начала в соціальному, що знайшло яскраве відображення в конфуціанстві. Основними видами мистецтв в Китаї виступають архітектура, література, музика, живопис, прикладне мистецтво.

Конфуціанство – національна релігія Китаю

Конфуціанство займає виключно важливе місце в духовно-релігійному житті Китаю. Воно зародилося у VI ст. до н.е. і з того часу відіграє значну роль в суспільній свідомості цієї країни. Конфуціанство отримало свою назву за ім’ям засновника – Кун-цзи, тобто вчителя Куна, а в латинській версії – Конфуція (551-479 до н.е.). Конфуцій народився і жив в епоху великих соці­альних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у тяжкій кризі. Влада правителя послабилася, руйнувалися патріархально-родові норми. З метою захисту суспільства від потрясінь Конфуцій розробив суспільний ідеал, створив вчення, котре освячує соціальний порядок в суспільстві. Це вчення, спрямоване на подолання соціального зла, виявлення його причин, пошуки засобів досягнення гармонії і щастя в суспільному житті, пронизано раціоналізмом. В той же час вчення Конфуція є релігійним за своєю формою. Воно стверджує, що всі суспільні установлення освячені Небом, котре вказує людині шлях правильної поведінки. Конфуцій твердив, що він не вчить нічому новому, а лише вчить дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім’ї та державі.

Своє вчення він викладав усно. Власні твори Конфуція не збереглися.

3)Індуїзм – древня національна релігія Індії і за числом прихильників є третьою релігією у світі після християнства та ісламу, число індуїстів складає близько 900 мільйонів прихильників. Індуїзм виник на основі брахманізму в IV-VI століттях. Він утверджувався шляхом суперництва з буддизмом. Вже в ХІ-ХІІ століттях індуїзм утверджується як національна індійська релігія. Для індуїзму дуже важливим постає непохитна віра в те, що Веди є єдиним джерелом божественних істин. Саме із цього джерела він черпає свої ідеї та настанови, для позначення яких існує спеціальний термін „дхарма” – закон, обов’язок, норма життя, істина, причина, справедливість.Релігійне вчення індуїзму має свої погляди на будову світу, яку пронизує єдність духовного і фізичного, взаємозалежність людини і космосу, людей і богів, чим пояснюється двоїста природа людини – нероздільна єдність духу й тіла. На цих засадах культивується одне із центральних вчень індуїзму: положення про переселення душ (реінкарнація), безмежне коло їх перевтілень (сансара) і закон карми (доля, призначення). Людина є творцем своєї долі, і їй не втекти від наслідків своїх попередніх вчинків. Усе, що має трапитись людині в певному віці або часі, неодмінно відбудеться саме тоді. Звідси схильність індуїстів до фаталізму (приречення, не­відворотності долі).З ідеєю перевтілення душі та законом карми пов’язані найістотніші особливості індійської духовності: заперечення насильства, пере­вага розуму і почуттів над вірою, потреба у самозаглибленні, спогляданні світу, культ природи, гармонійний взаємозв’я­зок людини і природи. Характерною стає практика аскези, тобто змен­шення життєвих потреб до мінімуму, відходу від активного суспільного життя, політики, нехтування матеріальними цінностями. Утверджуєть­ся песимістичний погляд на земне буття, вартість матеріальних благ, доцільність службової кар’єри.

4) Засновником буддизму був Сідхартха Гаутама, Шак’я-муні (Шак’я та Гаутама – родові імена, муні – мудрець), роки життя якого приблизно 567-480 рр. до народження Христа. На думку більшості дослідників, Сідхартха був реальною історичною особою, проте за багато століть розповіді про нього набули легендарного характеру.

Буддизм є особливою світовою релігією. Обґрунтовуючи своє віровчення, адепти буддизму не апелювали до авторитету Бога-творця, а розвивали філософсько-теоретичне тлумачення релігійної ідеї спасіння. Вчення Будди в основному зосереджено на земному стражданні і звільненні від нього. Буддизм зводить в абсолют твердження, за яким головна риса чуттєвого буття в усіх його формах робить страждання суттю буття. Будь-яке життя, існування завжди є обов’язково стражданням, злом. Саме цим буддизм відрізняєть­ся від інших релігій, хоча в усіх релігіях, як правило, світ земний, світ чуттєвий принижується, а протиставлений йому світ небесний звеличуєть­ся, утверджується як істинне надбуття. Звідси – логічний вис­новок, що перебування у земному світі повинно бути викорис­тане для підготовки до життя у світі небесному. Зрозуміло, що «вічне життя» дається як винагорода за перенесені під час зем­ного існування страждання.Але буддизм, зробивши відправним пунктом свого вчення тотожність будь-якого існування із повним стражданням, уже не міг припустити можливості іншого існування. Смерть, що є водно­час стражданням, не позбавляє від мук. Після неї розпочинаєть­ся нове, сповнене стражданнями існування, адже вчення брахма­нізму про переродження залишилось у буддизмі незмінним. Звідси випливає висновок про необхідність примирення із страждан­ням. Але буддизм на цьому не зупиняється. Він вказує шлях до порятунку, до подолання страждань. Якщо багато з релігій пропонують надприродні рішення проблем земного життя, то буддизм у своїх ранніх формах був зовсім іншим: він вчив, що спасіння від страждань залежить тільки від особистих зусиль людини. Будда, а потім його учні і послідовники, користувалися ретельно розробленими в священних текстах брахманізму релігійними поняттями. З брахманістської релігії були запозичені ідеї воздаяння (карми), переродження (сансари), обов’язку, праведного шляху (дхарми). Але головна увага була приділена індивідуальному порятунку кожної людини, її особистому, праведному шляху.