Тема 3. Економічні погляди епохи середньовіччя і меркантилізму

Для господарської практики середньовіччя − значного історичного періоду від часів падіння Римської імперії до епохи Відродження, характерним є панування натурального виробництва, основаного на феодальній власності й особистій залежності. Поступово, на основі поглиблення суспільного розподілу праці, розвитку товарообігу та розширення ринків, натуральне господарство витісняється товарним виробництвом. У даній темі буде проаналізовано еволюцію економічної думки від ідей захисту натуральних принципів господарювання та несприйняття товарно-грошових відносин до виділення грошей як єдиного багатства нації та обґрунтування шляхів його збільшення.

Історичні умови

1. Розвиток крупної феодальної земельної власності й виникнення особливих форм її поєднання з безпосередніми виробниками (селянами-кріпаками).

2. Зміна ідеології та суспільної свідомості під впливом християнства, яке мало визначальний вплив на соціально-економічний розвиток Західної Європи.

3. Розвиток міст, ремесел, торгівлі. Виникнення централізованих держав.

Особливості економічних поглядів

1. Предметом досліджень виступає становлення і розвиток феодального устрою.

2. Метод дослідження являє собою поєднання емпіризму з догматизмом релігійної етики і схоластикою. Більшість праць представників цього періоду в Західній Європі за своєю суттю є спробами пояснення реальних економічних процесів і явищ через церковні догми, основні принципи християнської (католицької) релігії.

Основні документи раннього середньовіччя

− у Франкському королівстві − Са­лі­че­сь­ка пра­в­да” (IV ст.) і “Ка­пі­ту­ля­рій про ві­лли” (по­ч. IX ст.);

− в Англії – “Судебник Кентського етельберга” (поч. VІІ ст.), “Правда короля Іне” (близько 690 р.), “Правда Уесецького короля Альфреда” (друга половина ІХ с.);

− у Київській Русі − “Ру­сь­ка пра­в­да” (X − ХІІ ст.).

Перелічені документи опи­су­ють про­це­си роз­па­ду об­щин­но­го зе­м­ле­во­ло­дін­ня, за­крі­па­чен­ня се­лян­с­т­ва, ор­га­ні­за­ції ран­ньо­фе­о­да­ль­ної во­т­чи­ни. У них зо­се­реджена ува­га на го­с­по­дар­сь­ких мо­ж­ли­во­с­тях на­ту­ра­ль­но­го го­с­по­дар­с­т­ва, але од­но­ча­с­но фі­к­су­єть­ся існування рі­з­них прав при­ва­т­ної вла­с­но­с­ті.

3.1. Економічні погляди каноністів. Фома Аквінський

Витоки канонізму в економічних поглядах пов’язуються з іменем одного із засновників раннього канонізму Августином Блаженним (Святим Августином) (353 − 430 рр.), який заклав догматичні принципи релігійно-етичного підходу до економічних проблем. Ці підходи протягом V − ХІІ ст. залишалися майже незмінними.

Важливим методологічним принципом канонізму в економічних уявленнях було застосування схоластики. Са­ме сло­во “схо­ла­с­ти­ка” походить від назви шко­ли, то­му що в своє­му пе­р­ві­с­но­му зна­чен­ні во­но озна­ча­ло учи­те­ля й уч­ня закладу се­ми ві­ль­них ми­с­тецтв, а пі­з­ні­ше – вже ко­ж­но­го, хто за­йма­єть­ся шкі­ль­ною на­у­ко­ю. Най­ва­ж­ли­ві­шою ха­ра­к­те­р­ною ри­сою се­ре­д­ньо­ві­ч­ної схо­ла­с­ти­ки бу­ло наслідування чужих ідей, під­ле­г­лість ав­то­ри­те­ту. Ав­то­ри­те­том ви­знавалось не тіль­ки Свя­щен­не пи­сан­ня, але й твори це­р­к­вовних діячів, пра­ці Пла­то­на й Аристотеля. Від­да­ність ве­ли­ким вчи­те­лям, тво­ри яких вва­жа­ли­ся “спра­в­ж­ні­ми”, про­яв­ля­ла­ся на­сам­пе­ред у то­му, що по­си­лан­ня на них (ци­та­ти) бу­ли го­ло­вним ар­гу­ме­н­том у будь-якій дискусії.

У вчен­ні схо­ла­с­тів ва­ж­ли­ву роль ві­ді­гра­ва­ла тра­ди­ці­я. Тра­ди­цій­ні ос­но­ви посідають в еко­но­мі­ч­них працях на­ба­га­то бі­ль­ше мі­с­це, ніж не­тра­ди­цій­ні, роз­ро­б­ле­ні тим чи ін­шим ав­то­ром. На­віть най­більш ви­да­т­ні схо­ла­с­ти від­рі­з­ня­ють­ся один від од­но­го ли­ше спо­со­бом си­н­те­зу­ та ви­кла­ду тра­ди­цій­но­го ма­те­рі­а­лу, ли­ше рі­в­нем ретельності ана­лі­зу де­та­лей ста­рих, тра­ди­цій­них, “спра­в­ж­ніх” кон­це­п­цій, а не ство­рен­ням прин­ци­по­во но­вих. Як­що но­ве і з’яв­ля­єть­ся, то во­но яв­ляє со­бою си­н­тез па­ра­ле­ль­них або спо­рі­д­не­них тра­ди­цій­них те­чій.

Схо­ла­с­ти­ч­на наука була спря­мо­ва­на ско­рі­ше не на ви­вчен­ня та уза­галь­нен­ня прак­ти­ки, а на на­ко­пи­чен­ня су­ми об’­єк­ти­в­них, “ві­ч­них” іс­тин. Уче­ні на­ма­га­ють­ся уз­го­ди­ти іс­ти­ни, освя­че­ні ав­то­ри­те­том це­р­к­ви, вла­с­ними уяв­лен­ня­ми про них, зна­й­ти ар­гу­ме­н­ти на під­тве­р­джен­ня цих іс­тин. Цей процес знайшов відображення у се­ре­д­ньо­ві­ч­них хре­с­то­ма­ті­ях – “Су­мах”, авторами яких були ви­кла­да­чі уні­вер­си­те­тів і призначалися вони для сту­де­н­тів. Ці збі­р­ни­ки-конспе­к­ти мі­с­ти­ли в собі, як пра­ви­ло, не тіль­ки ма­те­рі­а­ли із най­ва­ж­ли­ві­ших книг, але й ко­мен­та­рії упорядника. Са­ме то­му ще од­ні­єю ри­сою схо­ла­с­ти­ки є її шкі­ль­ний ха­ра­к­тер.

До основних рис ранньої схоластики пізні каноністи, зважаючи на те, що не завжди можна було пояснити невідповідність нових явищ економічного життя сталим канонам, додали ще один методологічний принцип – принцип подвійності оцінок, який дозволяв за рахунок коментаріїв, уточнень і застережень подати початкове трактування конкретного економічного явища дещо в іншому і навіть протилежному значенні.

Найбільш яскраво погляди пізнього канонізму втілені в працях домініканського монаха Фоми Аквінського, якого називають найбільш визначним автором середньовічної західноєвропейської економічної думки.

Фо­ма Ак­він­сь­кий

(1226 – 1274)

Іта­лій­сь­кий мо­нах, ари­с­то­к­рат за по­хо­джен­ням, ка­но­ні­зо­ва­ний ка­то­ли­ць­кою це­р­к­вою в 1323 р. Си­с­те­ма­ти­за­тор ре­лі­гій­ної фі­ло­со­фі­ї.

Ос­но­в­ний твір – “Су­ма тео­ло­гі­ї”.

Методологія досліджень. Свої по­гля­ди на ті чи ін­ші про­бле­ми Ф. А­к­він­сь­кий ви­кла­дає, ви­ко­ри­с­то­ву­ю­чи схо­ла­с­ти­ч­ний ме­то­до­ло­гі­ч­ний при­йом: спо­ча­т­ку у ви­гля­ді ­пи­тан­ня ста­вить­ся про­бле­ма що­до пра­ви­ль­но­с­ті чи не­пра­ви­ль­но­с­ті пе­в­но­го еко­но­мі­ч­но­го яви­ща, по­тім по­слі­до­в­но наводяться докази за й проти цьо­го яви­ща (ка­но­ни Бі­б­лії, ви­сло­в­лю­ван­ня Аристотеля або видатних діячів церкви), пі­с­ля чо­го дається авторське тра­к­ту­ван­ня про­бле­ми (як пра­ви­ло в ком­п­ро­мі­с­ній фо­р­мі). По­ді­б­ний при­йом за­сто­со­ву­єть­ся Ф. А­к­він­сь­ким для ви­сві­т­лен­ня проблем розпо­ді­лу пра­ці, вла­с­но­с­ті, “спра­ве­д­ли­вої ці­ни”, позичкового від­со­т­ка то­що.

Теорія власності. Вла­с­ність роз­гля­да­єть­ся Ф. А­к­він­сь­ким як “по­ка­ран­ня за пе­р­во­ро­д­ний гріх”, про­те в зе­м­но­му жит­ті лю­ди­ни во­на вважається яви­щем за­кон­ним і не­об­хід­ним. “По­ді­б­но до то­го, як лю­ди­на від при­ро­ди го­ла, а одяг є ре­зуль­та­том її вла­с­но­го ви­на­хо­ду, так і пра­во при­ва­т­ної вла­с­но­с­ті дається не при­ро­дою, а люд­сь­ким ро­зу­мом, во­но на ньо­му ґрунтується і в си­лу цьо­го ста­ло не­об­хід­ним ін­сти­ту­том люд­сь­ко­го жит­тя”. Він вва­жає, що ставлення людей до матеріальних благ складається з двох елементів – управ­лін­ня й ко­ри­с­ту­ван­ня. Функція управління – це доля лише небагатьох обраних, вона не тільки почесна, але й потребує відповідних знань.

Теорія „справедливої ціни”. Ф. Акфінський вважає, що ос­но­ва об­мі­ну – це рі­в­ність ко­ри­с­но­с­ті об­мі­ню­ва­них ре­чей, яка ви­мі­рю­єть­ся мо­не­то­ю. Звід­си – про­да­ва­ти річ до­ро­ж­че, або де­ше­в­ше, ніж во­на ко­ш­тує, – не­спра­ве­д­ли­во. Але в ре­а­ль­но­му жит­ті бу­ва­ють ви­па­д­ки, ко­ли річ про­да­єть­ся до­ро­ж­че (на­при­клад, ко­ли се­ля­ни при­во­зять про­ду­к­ти у мі­с­то), або де­ше­в­ше (на­при­клад, ко­ли про­ду­к­ти ку­пу­ють­ся без­по­се­ре­д­ньо в се­лі). От­же, ма­ють мі­с­це дві ці­ни. Яка ж з них є спра­ве­д­ли­вою? Ф. Аквінський вважає, що в разі відсутності обману покупця, обидві ціни справедливі.

Він розрізняє два види справедливості в обміні. Один із них визначав відношення учасників обміну, коли ціна гарантована “відповідно до речі”, тобто коли користь об­мі­ню­ва­них ре­чей однакова. Другий вид справедливості в обміні відображав відношення “частини до цілого” і забезпечував більше благ тому, хто “більше значить для суспільного життя”. Тобто, з одного боку, справедливою вважається ціна, яка враховує еквівалентність в обміні, а з іншого – та, за якою продавець міг жити відповідно до свого статусу в суспільстві. Зокрема, можливість отримувати більше в процесі обміну для багатих верств населення Ф. Аквінський виправдовував необхідністю давати милостиню бідним.

Теорія грошей і торгівлі. Аквінський визнавав необхідність грошей, які він вва­жає “… важливою мі­рою ма­те­рі­а­ль­но­го жит­тя в торгівлі й обігу, подібно до того як милостиня – краща міра життя духовного”, тобто ви­знає дві їхні функції – мі­ри ва­р­то­с­ті і за­собу обі­гу. Одночасно, Ф. Аквінський, роблячи посилання на Аристотеля, говорить про те, що “гроші не можуть породжувати гроші”, тобто не можуть використовуватися для отримання баришу. В іншому випадку подібні дії економічних суб’єктів не вважаються справедливими.

Виходячи з міркувань справедливості, визначену як “… постійне й тверде бажання робити кожному те, на що він має права …”, Ф. Аквінський характеризує торгівлю, поділяючи її на два різновиди: дозволену і недозволену. Дозволена торгівля передбачає прагнення не стільки до отримання великого прибутку, скільки шляхом отримання помірного баришу забезпечити себе і свою сім’ю необхідними засобами до життя, а також допомогти бідним. Дозво-леною також вважається торгівля, яка має на меті ввезення в країну товарів з-за кордону, якщо в них є нестаток. Якщо ж єдине спонукання до торгової діяльності – це прагнення отримати прибуток, особливо за умови, що продавець нічого не змінив у товарі, не доклав до нього власної праці, але продає цей товар за більш високу ціну, – то така торгівля, на думку Ф. Аквінського, є недозволеним і гидким заняттям. Етично невиправданим і несправедливим заняттям є також практика стягування відсотків за надання грошей у борг.

Ф. Аквінський, враховуючи економічну обстановку, розвиток товаро-обміну і кредитних операцій, посідав багато в чому компромісну позицію по відношенню до прибутку, торгівлі й відсотка за позику. Його висновки з цих та інших питань досить відчутно вплинули на подальший розвиток економічної думки в Європі.