3.2 Громадсько-політична інтеграція українців у суспільство в державах поселення

Вивчення феномену української діаспори, особливостей її інституційної інтеграції до суспільств країн проживання є важливим як для держави Україна, так і для зарубіжних українців. Постійний якісний взаємозв’язок має ґрунтуватися передусім на об’єктивному сприйнятті процесів, що відбуваються на територіях постійного проживання українців. Кількість іноземних громадян українського походження, які постійно мешкають за межами України, за даними офіційних переписів населення та підрахунками українських організацій, церков, відповідних інституцій науково–дослідного спрямування, а також імміграційних служб, станом на 2010 рік становить від 16 до 20 млн. осіб[32].

Виконання діаспорами політичних функцій відбувається у зв'язку з основними вимогами до розвитку себе як суб'єкта політики. Порівняно з іншими світовими діаспорами, українські громади мають найбільшу кількість різних громадських організацій (за приблизними підрахунками – близько 3 тис.) – політико–ідеологічних, релігійних і церковних, освітніх, наукових, фінансово–кредитних, страхових, мистецьких, жіночих, молодіжних, професійних, ветеранських, координаційних та інших об’єднань. Загалом, всі вони охоплюють у кожній із країн проживання від 20 % до 30 % усієї чисельності кожної з українських громад. На жаль, існують проблеми не тільки в Східній діаспорі, але й у всій українській діаспорі загалом. Це передусім зумовлено тим, що закордонні українці неоднорідні за своїм політичним світоглядом, соціально–економічним становищем, культурно–освітнім розвитком, віросповіданням, рівнем національної самосвідомості, ступенем інтеграції у суспільства країн проживання. Практично відсутня, за окремими винятками, дружня взаємна співпраця між українськими громадськими організаціями як на глобальному, так і на регіональному рівнях. Нові іммігранти здебільшого уникають контактів з місцевими українськими громадами. У свою чергу українські об'єднання політичного характеру і церкви на Заході неохоче приймають до своїх лав новоприбулих з України. Повну байдужість до них виявляють, наприклад, українські громадські осередки в Росії. У Німеччині, Іспанії, Португалії, Канаді, США, Болгарії, Греції та інших країнах представники «новітньої діаспори» створили свої власні організації громадян України і тих осіб, які вийшли з громадянства нашої країни і постійно або тимчасово проживають в цих країнах. Ці нові громадські об’єднання так само, як і ті, що існують давно, здебільшого конфліктують між собою за лідерство [4, с. 21].

Розглянемо більш детально діяльність українських діаспор в різних країнах світу.

Початок масової еміграції в США датується 1870 р. Першим відомим українським емігрантом цієї хвилі називають Андрія (Агапія) Гончаренка, ченця Києво-Печерської лаври. Він брав участь у антикріпосницькому русі і зазнав переслідувань. Спершу він прибув до Бостона (1 січня 1865), потім - до Нью-Йорка, де у 1868-1872 рр. видавав двотижневик "Аляска Геральд". Українська діаспора Америки надзвичайно сильно зорганізована. З 1893 р. у США виходить одна з "найстарших" газет - "Свобода" (нині - тижневик).

Завдяки добрій освіті американці українського походження займають помітне місце в громадсько-політичному житті США. Серед них багато відомих учених, художників, артистів. Зв'язки української діаспори в США з материковою Україною найрізноманітніші. Вони з кожним роком міцніють і розширюються. У Сполучених Штатах Америки існує центр досліджень історії імміграції при Міннесотському університеті. Він веде глибокі наукові пошуки й на їх основі щорічно випускає чимало книг із історії української діаспори. В американському політичному житті українці також беруть участь: І. Гімка, Ю. Куляс — у демократичній партії, І. Задорожний та М. Куропась — у республіканській (останній за адміністрації Дж. Форда був дорадником у Білому Домі з етнічних питань). До Іллінойської палати репрезентантів у 1970-их pp. були обрані Б. Антонович (респ.) та М. Куляс (дем.). До стейтового сенату 1984 В. Дудич. У 1940-их pp. дир. бюра Злученого Укр.-Амер. Допомогового Комітету в Мюнхені був адвокат Смук.

Однією з основних організацій, що об’єднала навколо себе інші громадські утворення, став Український конгресовий комітет Америки. Він був утворений 1940 р. у Вашингтоні найстарішими українськими громадськими страховими організаціями. Спочатку Комітет створювався як неполітична організація для об’єднання всіх українських осередків, політичних партій, різних установ, щоб налагодити культурне співробітництво своїх членів у середовищі української діаспори в США. Комітет мав виступати як представник усієї американської української етнічної групи перед урядом США [29, с. 127].

Сьогодні УККА є провідною центральною організацією США, яка представляє інтереси українців Америки. Керівними органами УККА є конгреси українців Америки, що відбуваються кожні чотири роки, президія й екзекутива (разом близько 30 чол.), крайова рада (раніше – політична рада), контрольна комісія і громадський суд. Крайова рада складається з представників крайових центрів, організацій (по 2) та по 1 від 12 найбільших місцевих відділів. Вона мала стати своєрідним «парламентом» між конгресами, але не збирається регулярно і не здобула належного престижу. УККА очолюють обрані конгресом президенти.

З 1944 р. УККА видає: «The Ukrainian Quarterly» за редакцією М. Чубатого, 1957 р. – В. Душника, який редагував також двотижневик «The Ukrainian Bulletin» 1948–1970 рр. Видавництво УККА видало низку книжок українською й англійською мовами, інформативних матеріалів про Україну. На сторінках двох українських щоденників і двох тижневиків з’являються неперіодично «Конгресові Вісті» (з 1975 р). [88].

Діяльність УККА спрямована обороняти права українського народу на самостійне життя, захищати релігійну свободу, культуру й інші форми національного вияву не лише в Україні, а й українські меншини за межами; протягом тривалого часу проводили акції у справі політичних в’язнів на Україні й захисту людських прав та різні заходи за визнання і належне місце української етнічної групи у США. Серед політичних українських організацій вирізняються своєю активністю Організація українських націоналістів за кордоном, Організація оборони чотирьох свобод України, Організація державного відродження України, Українська революційно-демократична партія, Закордонне представництво Української головної визвольної ради, Український національно-державний союз у США.

Українська громада, як й інші групи східноєвропейського походження, з перших років ХХ ст. була об’єктом політичного «завоювання» основних партій США – Демократичної та Республіканської. В 1990-х рр. ще одна американка українського походження, Мелен Вервір, працювала в адміністрації Білла Клінтона. Згодом вона очолювала секретаріат першої леді Гілларі Клінтон та зробила чимало для налагодження українсько-американських відносин. У 2000 Р. Мелен заснувала й очолила організацію «Vital Voices» («Життєво важливі голоси»). Це неурядова установа, що допомагає жінкам по всьому світу ставати лідерами у свої громадах, бореться з торгівлею людьми та насильством проти жінок. Організація об’єднує жінок-лідерів з 85 країн світу. У квітні 2008 р. Мелен Вервір нагородили Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня за її багаторічну діяльність на благо України. В березні 2009 р. її кандидатуру висунули на нову посаду у Державному департаменті США, що опікуватиметься питаннями жінок у світі [50].

Приклад значних досягнень українців у США свідчить про те, що талановитий і працьовитий український народ у цивілізованих умовах є не тільки конкурентоздатним, але й здобуває собі гідне місце серед міжнародної співдружності.

Канада - країна, яку 1 млн українців називають своїм домом. 1991 року вони відзначили 100 років початку масового переселення до Канади. Місця компактного проживання наших земляків у цій країні: провінції Онтаріо, Альберта, Манітоба, Саскачеван, Квебек, Британська Колумбія. Тут у зоні степової Канади завширшки 1200 миль прерій нашими земляками створено "хлібний кошик світу" - звідси пшениця надходить на продаж до багатьох країн. Створивши багато суто українських діаспорових громадських організацій - Конгрес українців Канади (КУК), Світовий Конгрес українців (СКУ) та ін., канадські українці досягли великих успіхів у канадійському суспільстві. М.Стар (Старчевський) у післявоєнні роки був міністром праці, Н.Кафік - міністром у справах багатокультурності, сенаторами та міністрами були Д.Кларк, В.Уолл, Д.Гнатишин, П.Юзик, Д.Івасів, М.Білих. Рамон Гнатишин з провінції Саскачеван став генерал-губернатором Канади.

Цікава історія українських канадців, які займали високі державні посади:

1913 р. — Андрій Шандро, вперше українець був обраний до парламенту провінції Альберти.

1925 р. – вперше членом федерального парламенту Канади став Михайло Лункович.

1968 р. — 89 українців — члени парламентів різного рівня.

1990 р. — Генерал-губернатор країни Роман Гнатишин. (На церемонії призначення на високу посаду він виголосив свою промову англійською, французькою та українською мовами).

Переважна більшість українських організацій входить до складу Конґресу українців Канади. Саме КУК виступає від імені українців країни, представляючи їх інтереси у державних установах і засобах масової інформації. Важливим чинником в інтегративних процесах виступають кредитні спілки української громади – своєрідні фінансово-економічні інституції, об’єднані в Українську кооперативну раду Канади. Заслуговує на увагу і Федерація українських канадських професіоналістів і підприємців, котра теж зосереджує свої зусилля на здобутті для української громади належного місця в канадському суспільстві. Накінець, незважаючи на ідеологічну заанґажованість, Товариство об’єднаних українських канадців (ТОУК) внесло в минулому помітний вклад в інтегративні процеси українців у канадське суспільство .

Важливим елементом інтеграції українців у поліетнічне суспільство Канади є участь їх представників в політичному та державному житті країни. Мова йде про т.зв. „вхідний статус”, за твердженням Дж.Портера, котрий, в свою чергу, дає підстави говорити про те, наскільки представники даного етносу беруть участь у політичному житті суспільства в умовах багатокультурного середовища. В Канаді склалися достатньо толерантні взаємини між засновниками федерації – англоканадцями та франкоканадцями – і представниками інших етнічних груп, які, з свого боку, беруть активну участь в розбудові канадського суспільства [43, с. 12-14].

Українці з часу свого поселення в Канаді відразу включилися у політичне життя обраної батьківщини, виступаючи на боці провідних політичних партій – Ліберальної чи Консервативної. Ще до Першої світової війни представники українців здобули депутатські мандати до провінційних парламентів і до органів місцевого самоврядування. Представники української громади згодом почали займати посади голів або їх заступників у великих містах Канади, ставали депутатами федерального парламенту - Палати громад і Сенату. Отже українці досягли значних успіхів й у суто політичній інтеграції у канадське середовище.

Історія еміграції українців до Південної Америки також налічує понад сто років. Якщо структурувати її в часі, то перша і друга хвилі переселенців (1897-1914 і 1922-1939 рр. відповідно) зумовлені переважно економічними причинами і представлені вихідцями з західних регіонів України. Третю хвилю переселення утворили українці з таборів для переміщених осіб у Німеччині і Австрії.

У 2011 році, за різними даними, майже у всіх провінціях Аргентини проживає до 220 тисяч українців, які можна розділити на дві численні соціальні групи. Перша - особи, що працюють в сільському господарстві і мають переважно самостійні фермерські господарства. Другою численною групою є індустріальні робітники, здебільшого високої кваліфікації. Останнім часом серед української діаспори відбувається ріст представників інтелектуальних професій - інженерів, лікарів, юристів, економістів, соціологів, філологів тощо.

Соціальний стан українського населення та ступінь участі у громадському житті країни зумовлює і актуальність здобуття освіти рідною мовою. В Аргентині переважно це навчальні заклади початкового та середнього рівнів, а також так звані "рідні школи" при громадських осередках і церковних парафіях. Маніфестом українства та засобом збереження національної мови та культури можна вважати і декілька українських газет громадського та релігійного спрямування.

Українська діаспора в Польщі не така велика і налічує близько 300 тис. чоловік. Політичною організацією, що має тісні зв'язки з українською діаспорою на Заході, є КУН (Конгрес українських націоналістів). З діаспорою також пов'язані ще кілька менш впливових правонаціоналістичних партій.

Історія розселення українців на польських землях ведеться від часів Київської Русі. Сучасні ж українці компактно проживають переважно у східних воєводствах країни. Організація, яка єднає українців Польщі, - Об'єднання українців Польщі, постійно видаються газета "Наше слово", журнал "Рідна мова". Ряд видань виходять у видавництві Швайпольта Фіоля у Кракові.

Освітніми і культурними надбаннями української спільноти в Польщі є численні школи і ліцеї з українською мовою навчання, кафедри української філології у Варшавському та Ягеллонському університетах. Завдяки цим закладам, а також зусиллям окремих громадян підтримуються зв’язки з Україною.

Перше масове поселення українців на німецькій землі пов'язане з Першою світовою війною, коли в таборах для полонених у Німеччині та Австрії опинилося близько двохсот тисяч вихідців з України. З цього часу і до початку Другої світової війни потік емігрантів з України не припинявся: у роки громадянської війни сюди емігрували політичні біженці, а у 1939 році - українці Закарпаття, Галичини та Польщі. Другу хвилю німецької еміграції склали примусово вивезені з України гастарбайтери, колишні полонені та представники збройних націоналістичних формувань - загалом близько 300 тисяч. На 2010 рік українська етнічна група нараховує близько 20 тисяч чоловік, які компактно проживають у землях Баварії, Нижньої Саксонії, Гессена та Північної Рейн-Вестфалії.

Велика еміграція зумовлює і велику кількість інституцій, що мають обслуговувати національні культурні та освітні потреби. Переважно це суботні або недільні українські школи при релігійних спілках. Більш високі школи українства - Український Вільний університет у Мюнхені та Регенсбурзі, Український техніко-господарський інститут.

Найбільше українців переселилися до Франції на початку ХХ століття (1905-1930 рр.). Серед переселенців були полонені і політичні емігранти, селяни та робітники з Галичини та Волині. Після закінчення Другої світової війни у Франції, так само як і в Німеччині, залишилося немало українців з числа примусово вивезених на роботу та військовополонених. Таким чином, у цілому формування етнічної української групи в цій країні було завершене до середини двадцятого століття.

Нині у Франції діють кілька громадсько-політичних об’єднань, зокрема Репрезентативний комітет української громади у Франції, створений 1997 року. Він об’єднав Український центральний громадський комітет у Франції та Центральне представництво українців у Франції. Цей комітет практично координує громадське та культурне життя всієї української громади в країні. Головою комітету 1999 року обрано Богдана Копчука. Окрім того, діють Об’єднання українців у Франції (ОУФ), «Українська національна єдність» (УНЄ), Спілка українок у Франції, Товариство колишніх воїнів армії УНР, Спілка української молоді, товариство «Рідна школа», яке організовує вивчення української мови для дітей та курси українознавства.

Вихідці з України вважаються найзгуртованішою етнічною групою континенту. Вони активно проявляють себе в науці, освіті, бізнесі. Зараз загальна чисельність іммігрантів-українців становить понад 40 тисяч і постійно зростає через те, що австралійський уряд зацікавлений у притоці нової робочої сили. Отже, виділяється достатньо фінансування для розвитку українських шкіл та підготовки фахівців з україністики: в цьому напрямі плідно працюють різні педагогічні курси, кафедри українознавства в університетах Сіднея й Мельбурна. Культурний розвиток українського етносу в Австралії забезпечує Музей української культури, театр ім.Л.Курбаса (Мельбурн), хорові, танцювальні, інструментальні колективи аматорів і професіоналів.

Маємо констатувати, що невелика за чисельністю українська діаспора в цій країні (порівняно з діаспорами США, Канади, Аргентини, Бразилії), яка фактично має лише повоєнну історію, досягла одного з найвищих рівнів національно-культурного життя.

Громадське життя українців Австралії зорганізовано, проте зовнішній її вплив завжди був і досі залишається надзвичайно обмеженим. Українське організоване життя є етноцентричним. Можна стверджувати, що найбільш організованим є українське життя Нового Південного Вельсу та Південної Австралії. Про насиченість українського життя свідчить те, що, наприклад, в Аделаїді 75% українців у 1960-1970 рр. були суспільно активними (за цим показником вони займали друге місце серед іммігрантських спільнот Австралії); 67% дітей українського походження, які мешкали в Аделаїді, вчилися в українській суботній школі. Це найвищий показник серед усіх етнічних груп [4].

Українська преса є важливим чинником суспільно-політичного життя діаспори, передусім газети “Вільна думка” (Сідней) та “Церква і життя” (Мельбурн). Дисертант пропонує класифікувати пресу діаспори наступним чином: позапартійні видання (“Вільна думка”, “Слово”, “Перець”), партійні видання (“Інформативний листок АБН”, “Бюлетень ОУН”, “Легіонер”, “Козацький клич”, “Українець в Австралії), релігійні видання (“Церква і життя”, “Душпастирські вісті”, “Церковні вісті”, “Бюлетень Об?єднання українських католицьких організацій Австралії”) [4].

Особливістю української еміграції до Австралії, коли порівняти з формуванням більшості інших діаспорних українських громад, було те, що вона мала переважно політичний характер. Це багато в чому визначало напрямок і форми суспільної діяльності української діаспори в Австралії. Вона прагнула здійснювати вплив на австралійських політиків, політичні партії, розширювала контакти з урядовцями, депутатами й сенаторами, організовувала публікації англійською мовою про українське життя, головно, про національно-визвольну боротьбу українського народу. Для цього в публічні бібліотеки передавалася література про Україну, запроваджено курси лекцій та утворено центри українських студій (університети ім. Макворі в Сіднеї та ім. Монаша в Мельбурні). Активну участь у діяльності загальноавстралійських партій брали О.Присташевський, Т.Яськевич, О.Булка, З.Яськевич, І.Контек та ін. Проте, частково внаслідок лобіювання питань передусім своєї громади, лише деякі з українців досягли загальнонаціонального рівня в австралійському політичному житті.

Станом на 2002 р., за офіційними даними, в Російській Федерації проживає 4,4 млн українців (3% від населення РФ). При цьому значна частина українців проживає на своїх етнічних землях - Кубань, Донщина, Воронежчина, Білгородщина, Курщина, Брянщина. Наші співвітчизники в Російській федерації утворили понад 50 національно-культурних об'єднань, що входять до двох масових організацій: "Об'єднання українців Росії" (1992) та Федеральної національно-культурної автономії "Українці Росії" (1998). Ці об'єднання засновані в 47 регіонах Росії. В Москві відкрито Український культурний центр, діє Українська бібліотека, виходить двомовний часопис "Український огляд". В Москві активно діють українські земляцтва, особливо Донбаське, Дніпропетровське, Харківське, Чернігівське, які лобіюють інтереси певних регіонів України. Українські центри відкриті в Башкортостані та тюменському Сургуті. Характерним для діяльності українських громад в Росії є й те, що більшість з них все ще перебувають в стадії організаційного становлення. Кількість активістів, як правило, невелика. Високий рівень розпорошеності місць компактного проживання, значна відстань між осередками, відсутність добре налагодженого зв’язку між ними, слабкий фінансово-економічний стан громад створюють труднощі в справі координації діяльності українських товариств. При цьому значній частині організацій притаманні внутрішні непорозуміння серед активу, що нерідко призводить до розколу вже існуючих товариств. Скажімо, в невеликому містечку Приморського краю - Спаську-Дальньому нині діють 2 об’єднання: «Зелений Клин - Україна» та «Зелений Клин - Черемош». Всього ж в Примор’ї різною мірою активності діють 5 громад, крім двох вже названих - Товариство української культури Приморського краю у Владивостоці, Товариство української мови та культури в м. Уссурійську та Українське товариство «Веселка» (юридичного статусу не має) в м. Большой Камень.

Значний потенціал для лобіювання національних інтересів України має діаспора в Росії. Серед представників українського етносу в цій країні є губернатори ряду регіонів, мери окремих міст, депутати Федеральних зборів РФ. Але російські українці досить пасивні у контексті лобіювання інтересів своєї історичної батьківщини у внутрішній і зовнішній політиці Російської Федерації.

Закордонні українські громади поки що мають незначні можливості щодо впливу на вироблення сприятливої політики урядів країни свого проживання стосовно України. Сьогодні відомі лише поодинокі приклади лобіювання національних інтересів нашої держави, які демонструють Світовий конгрес українців, Український конгресовий комітет Америки, інші найбільші громадські об’єднання українців у США та Канаді. Зокрема, в Оттаві працює шість депутатів федерального парламенту української національності. У Канаді є також чимало міністрів і депутатів українського походження в провінційних урядах і парламентах, які певною мірою сприяють співробітництву з Україною. В епоху глобалізації діаспора стає важливим елементом транснаціональних зв’язків, на відміну від звичайних іммігрантських груп. Нове прочитання діаспори має на увазі її синхронний розгляд з погляду глобальних процесів детериторіалізації, транснаціональних міграцій і культурного взаємопроникнення і з урахуванням включення цього феномена в звичний соціокультурний контекст. Участь українських мігрантів у суспільно-політичному житті дає можливість позбутися негативної маргінальності та включитися в політичний процес. На порядку стоїть питання про те, як поєднати національно орієнтовані держави з їх функціями соціальних утисків й толерантність, мультикультуралізм, народжувані ланцюгом мегаполісів і хвилею етнічних діаспор, що заявляють усе голосніше про права своїх членів і пріоритетів групової ідентичності. На зміну тенденціям асиміляції й прагненню якнайшвидшого входження в суспільство, яке приймає нові групи, етнічні групи все частіше заявляють про бажання не не асимілюватися в соціальну структуру суспільства, але встановити «свої правила гри» . Нині всe частіше вказується на необхідність сприйняття діаспори як позитивного явища, що виконує важливу соціальну роль, заповнюючи розрив між глобальним, регіональним і локальним порядком речей.