2.1 Переселення народів у світовій історії

Міграції здавна були одним з основних факторів розвитку історії людства. Люди завжди переміщуються — добровільно або примусово. У давньому світі міграції зумовлювались переважно військовими походами, освоєнням нових земель, зміною клімату, нестачею ресурсів. Бурхливі або мирні, міграції завжди подібні до стихійних явищ. У процесі деяких міграцій представники певного етносу поступово переселяються з одного ареалу до іншого. Під час історичного аналізу давніх міграцій визначальним є показник того, якою мірою іммігранти змінили культуру на території, куди прибули, а не те, яка кількість людей лишилася на своїй природній території. В історії відомі великі міграції зі Сходу на Захід, внаслідок яких народи з Кавказу вплинули на культуру і біологічну спадковість західних націй; міграції так званих варварів, що завоювали Римську імперію і започаткували нові царства і нові культури (романо-варварські, або романо-германські).

Досить детально історичні міграційні процеси описує Д. Хелд у своїй праці « Глобальні трансформації: Політика, економіка культура». В своїй роботі Хелд зазначає, що великомасштабні переселення народів мають довгу історію, і з виникнення першої держави людська міграція отримала політичні риси.

Ми звертаємо особливу увагу на глобальну експансію європейських імперій та глобальні економічні взаємозв'язки, які вона породила. Ми доводимо, що ці імперії сформували умови, необхідні для початку ери глобальної міграції, яка принципово відрізняється від більш ранніх періодів. Зрозуміло, епоха глобальної міграції з 1500 р. по 1945 р. не була однаковою. Ми відрізняємо ранньосучасний етап географічно екстенсивної, але в соціальному відношенні менш інтенсивної міграції, що тривав аж до кінця XVIII ст., від етапу інтенсивної і масової глобальної міграції XIX- початку XX ст. Найбільш ранні масові переселення відбувалися в Азії. У центрі її розташовується китайська цивілізація, межі якої проходять по руслах великих річок. У періоди розширення імперії - які припадають на III ст. до н. е. і IV-V ст. н. е. - відбувалася міграція як еліти, так і мас населення в напрямку півночі, півдня і заходу. Переселення часто підтримували і стимулювали різні китайські уряди, споряджаючи і організовуючи військові походи, часто супроводжувані міграцією цивільного населення, що приймала значні розміри. Підраховано, що за 25 років, починаючи з 200 р. до н. е., під заступництвом династії Хань, мігрувало близько 2 млн. чоловік. Цей величезний потік мігрантів зіставимо за своїми розмірами лише з масовою міграцією XVIII-XIX ст., хоча з географічної точки зору він носив скоріше регіональний, ніж глобальний характер. У протилежному напрямку рухалися орди кочівників, що мешкали на північ від великої стіни, які періодично, накопичивши достатньо сил і зорганізувавшись, вторгалися в глиб самого Китаю, крім того, вони нерідко перетинали простори Азії і доходили навіть до Європи і Близького Сходу. Монгольська імперія, що існувала з XII по XIV ст., породила цілий ряд хвиль завоювань які слідували одна за одною і мігрантів, котрі рвонули спочатку в Китай, де монголи насадили свою правлячу династію, а пізніше і на захід. Індійська цивілізація зазнала серйозних змін після захоплення її арійцями в перші століття н. е., а прийнявши іслам династія Великих Монголів серйозним чином змінила її ще раз. Після чого з цих регіонів аж до XIX ст. не виходило вже ніяких серйозних військових загроз і супроводжуючих війнами міграційних потоків [92, с. 339-341].

Нарешті, слід зазначити, що в той час, коли на вже заселених територіях відбувалися всі ці ранні міграційні рухи, остров'яни Полінезії почали здійснювати дальні морські плавання і освоювати тихоокеанські острови, досягнувши на початку першого тисячоліття незаселену Нову Зеландію, а через кілька сотень років - Гаваї і Східні (Лау) острови. В Африці в результаті утворення пустелі Сахара між 3000 і 1000 рр. до н. е. міграція між районами на південь від Сахари і Північною Африкою припинилася, зате на півдні спостерігається стійкий потік мігрантів з савани в лісові райони Східної Африки. Племена, що відносяться до мовної групи банту і населяли ті території, де в даний час знаходиться Камерун і Нігерія, почали поступово поширюватися за межами своєї території, причому процес їх розповсюдження складався почасти з міграції, почасти із завоювань [92, с. 339].

Античний період європейської цивілізації відзначений інтенсивними пересуваннями грецьких і римських армій і поселенців, встановленням обширних фінікійських колоній, работоргівлею, що процвітала на узбережжі Середземного моря, широкою мережею торгових зв'язків, що охоплювала Північну Африку, Месопотамію і Левант. Потім північні кельти і германські племена зі степів Євразії почали розселятися по Європі до Півночі від Альп. У результаті варварських завоювань і падіння Західної Римської імперії в V ст. до н. е. склад населення Європи змінився. Але навіть і після цього варварські королівства і їх середньовічні спадкоємці впродовж цілого ряду сторіч випробовували припливи і відливи населення: в кінці I тис. н. е. - нашестя зі степів слов'янських кочових племен, спрямовуються на Балкани, в центральну Європу та європейську частину Росії; у VIII ст. - проникнення мусульман в Іберії; заснування хрестоносцями ряду держав на території Леванту; завоювання скандинавськими народами, а потім і заселення Нормандії, Англії, Шотландії, Ісландії та Гренландії. По всій Європі протягом періоду середньовіччя майстерні ремісники і майстрові, знаючі гірничу справу, металургію і текстильне виробництво, стікалися до промислових центрів. Представники правлячої еліти і лицарських орденів, завдяки військовим завоюванням та династичним шлюбам, були в цьому відношенні ще мобільнішими: так, наприклад, Гогенцоллерни перебралися з італійського півострова на береги Балтики; нормандці аристократичних домів перемістилися через Францію до Скандинавії, Англії та Сицилії; Габсбурги були з'єднані сімейно-шлюбними відносинами з усією Європою. Релігійні меншини зазнавали масових гонінь в епоху релігійних воєн XVI-XVII ст., найзнаменитішим з яких було вигнання 500 тис. гугенотів з Франції. Починаючи з XVII ст. в результаті конфліктів у східній, південній та центральній Європі між Австрією, Пруссією, Росією і Османською імперією відбувалися масові переміщення етнічних груп і постійні зміни кордонів. Держави та імперії, проводячи політику меркантилізму, намагалися привернути до себе якомога більше кваліфікованих робітників, наприклад: голландці прямували до Німеччини і Англії для проведення робіт з осушення землі; Петро I запрошував в Російську імперію ремісників і майстрів збройної справи. Крім того, в XVIII ст. почався масовий рух народів, що населяють Росію, в східному напрямку, що призвело до колонізації Сибіру царською імперією. На початку XIX ст. темп і масштаб міграцій збільшився. Можливо, це пов'язано з появою регулярного і більш надійного транспортного сполучення. Вартість квитка 4 класу (для палубних пасажирів) на пароплав з Європи до Нью-Йорка знизилася з 40 доларів в 1870 р. до 20 на початку XX ст. Але головна причина цього міграційного потоку носила характер економічний. З одного боку, в Європі в результаті індустріалізації утворився колосальний надлишок сільськогосподарських робітників, а з іншого, в цей же самий час процес індустріалізації бурхливими темпами відбувався в США та інших державах, заснованих європейцями, багатих вільними землями, але вони випробовують гостру нестачу робочих рук. Величезні маси мігрантів зі всіх країн спрямовувалися за океан у період, що почався після наполеонівських воєн і закінчився Першою світовою війною. Оцінки масштабів міграції коливаються в інтервалі від 50 млн. чоловік в період між 1850 і 1914 рр. до 46 млн. в період з 1850 по 1915 рр. : 44 млн. з Європи і близько 2 млн. - з Азії [92, с. 342- 345].

У розвитку міграційних процесів виділяють три великі політично зумовлені хвилі. Перша хвиля — стара міграція, що охоплює початок і середину XIX ст. Цей період характеризується переміщенням в основному промислових робітників. 70—80% емігрантів виїжджало до США, більшість становили вихідці з Європи (пік ірландської еміграції). Друга хвиля — нова міграція (кінець XIX — перша половина XX ст.). У цей час мігрує переважно селянство. Міграції з Європи досягли максимуму в десятиріччя перед Першою світовою війною (20 млн осіб). Виїжджали до США (13 млн), Канади, Бразилії й Аргентини. За кількістю мігрантів до 1930 р. лідирувала Італія, поступово зростала кількість іммігрантів з Канади, Мексики, Антильських островів. До Південної Америки переміщувалося з Європи значно менше мігрантів, що пов’язано як з економічною відсталістю цього континенту, так і з обмеженнями міграції. До Аргентини, Бразилії виїхало приблизно 8—9 млн осіб. Австралія до Другої світової війни приймала мігрантів переважно з англосаксонських країн. Третя хвиля міграції почалася після закінчення Другої світової війни. Цьому етапу притаманне переміщення як некваліфікованої робочої сили, так і наукових кадрів, фахівців. Стимулювали міграцію події в Угорщині (1956р.), В’єтнамі (1974—1975рр.), на Кубі (1980р.). Значним був і потік з Мексики, країн Карибського басейну, зумовлений суто економічними факторами [6, с. 321-326].

В епоху первісного нагромадження капіталу ці міграції населення були пов'язані з колонізацією відкритих і захоплених європейцями земель в Америці, Азії та Африці, винищенням і витісненням корінного населення в глиб країни. У 16-18 ст. значна частина Америки була заселена вільними переселенцями з Європи і неграми - невільниками з Африки; до початку 19 ст. ввезення рабів перевищував приплив вільних людей. З розвитком капіталізму протягом 19 ст. обсяг міграцій населення зростає. Посилюються міждержавні міграції населення, породжені відносним перенаселенням одних країн і браком робочих рук в інших країнах. Основними осередками тяжіння мігрантів стали США і Канада, меншою мірою - Австралія та Нова Зеландія, окремі країни Південної Америки - Аргентина, Бразилія, а також Південна Африка. Для переселенської міграції населення періоду розвиненого капіталізму було характерно те, що спочатку, аж до 90-х рр.. 19 ст., міграційний потік виходив з промислово розвинених капіталістичних країн Європи, Великобританії, Нідерландів, Німеччини, скандинавських країн, а потім, з кінця 19 ст., ще більш численний потік склали вихідці з менш індустріальних, але охоплених кризою аграрних країн Південної та Східної Європи - Італії, Польщі, Угорщини, Росії та ін. Найбільшої інтенсивності еміграція з Європи досягла в 1900-14р.р. (за цей час виїхало близько 20 млн. чол., Майже 3/5 з них осіло в США). Після 1-ї світової війни 1914-1918р.р. в міру розширення і поглиблення загальної кризи капіталізму, появи постійної армії безробітних міграції населення різко скоротилися, тому що натрапили на обмежувальні законодавчі заходи з боку низки країн, особливо США та Австралії (так звані рестрикційні обмеження) [92].

Великі розміри міграції населення були під час і після 2-ї Світової війни 1939-1945р.р. Значний контингент мігрантів склали біженці. У результаті поразки фашистської Німеччини з Польщі і Чехословаччини було організовано та переселено близько 9,7 млн. німців у НДР, ФРН і Західний Берлін; відповідно в звільнені райони перемістилося близько 5 млн. поляків і близько 2,3 млн. чехів. При утворенні на території колишніх британських колоній Індії двох незалежних держав - Індії та Пакистану обмін населення між цими державами, в основному за релігійною ознакою, охопила близько 16 млн. мусульман та індуїстів [71, с. 8-9].

У 1960 - на початку 70-х рр. широкий розвиток отримали міграції населення з менш розвинених країн Європи в більш розвинені - ФРН, Францію, Великобританію, Нідерланди, Бельгію, Швейцарію (число мігрантів, головним чином некваліфікованих робітників, тут сягає в різні роки 5-8 млн. чоловік). Іммігранти в капіталістичних країнах, як правило, найбільш низькооплачувана робоча сила, що експлуатується і безправна частина трудящих.

Очевидно, що сучасна міграція обумовлена експлуатацією все зростаючих по своєму обсязі іноземних ринків праці, що виникали в результаті як неформальних і випадкових, так і офіційних і інституціалізованих угод. Але з кінця 6о-х рр. ХХ ст. економічна міграція не йде ні в яке порівняння із збільшеним потоком міграцій, спровокованих війною, переселенням біженців та осіб, які шукають політичного притулку. Хоча Західна Європа і США і були торкнулися цієї глобальної міграції, вона носила переважно регіональний характер і концентрувалася в районах конфлікту в Азії та Африці [92, с. 234-237].

Міграційні процеси на планеті відбувалися в усі часи. Проте, в різні періоди переселення народів мали різні причини міграції. Причинами міграцій у давньому світі були переважно військові походи, освоєння нових земель, зміна клімату, нестача ресурсів. Відкриття нових територій ставало ще однією важливою причиною міграції населення. Особливо активним переселення людей було в період війн та після їх закінчення. Міграційні процеси поділяють на три політично зумовлені хвилі. Починаючи з XVII ст.держави та імперії, намагалися привернути до себе якомога більше кваліфікованих робітників. Так наприклад Російські царі запрошували в країну ремісників та знавців збройної справи.У період Середньовічча представники політичної еліти завдяки династичним шлюбам переміщалися по всьому світі. Міграційний рух населення є складовою демографічних процесів. Вивчаючи питання розвитку людства, треба враховувати фізичні, технічні, біологічні, екологічні та соціальні чинники впливу. Історичний досвід свідчить, що міграція населення є дуже динамічним явищем, яке суттєво впливає на розвиток суспільства. Міграційні процеси не оминули й Україну. У всі історичні періоди наша держава відзначалася значним переміщенням людей як по її території, так і за її межі. Тому в умовах інтенсивного розвитку суспільства є актуальною тема дослідження джерел та чинників, що впливають на міждержавні переміщення працездатного населення країни.

2.2. Історичний ракурс міграційних процесів в Україні

Хоча міграція притаманна усім періодам людської історії, особливого значення вона набуває в переломні її моменти. Суспільні катаклізми, революції, війни, так само як і кардинальні політичні та економічні перетворення, призводять до значних змін у міграційній поведінці населення.

Сучасний стан політичного, економічного, соціального та культурного середовища зумовила низка історичних передумов: союз України з Росією (1654р.); втрата Україною незалежності (період з 1709 р. (ліквідація Старої Запорізької Січі) до 1775 р. (ліквідація Нової Запорізької Січі)); відміна кріпацтва (1861р.); Перша світова війна та революційні події, пов’язані з руйнуванням Російської імперії; Друга світова війна (1939—1945р.р.); розпад СРСР і створення України й інших незалежних держав (1991р.).

Український народ формувався на основі частини східнослов’янського населення, що входило до складу єдиної давньоруської держави (IX—XII ст.). Назва «Україна» вживалася на означення різних південних і південно-західних територій давньоруських земель ще у XII—XIII ст. Становлення української нації відбувалося в південно-західних районах цієї держави (територія Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств) переважно в XIV—XV ст. Незважаючи на захоплення в XV ст. великої території українських земель польсько-литовськими феодалами, боротьби з польськими, литовськими та угорськими завойовниками і протидію

татарським ханам, Туреччині та Росії у XV—XVII ст., консолідація українського народу продовжувалася. У XVI ст. утворилася українська книжна мова, у XVII ст. Україна на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким уклала союз з Росією (1654р.). Козаки взагалі виділялися своєю організованістю. На Запорізькій Січі проводилися вибори, і тут було дуже яскраво представлене політичне життя та участь у ньому козацтва. Початком втрати політичної та військової незалежності було руйнування у 1709 р. Старої Запорізької Січі Петром І, а знищення Нової Запорізької Січі у 1775 р. логічно завершило цей процес, в результаті чого міждержавний міграційний рух українців суттєво послабився і спрямувався у внутрішньодержавну площину. У 90-ті роки XVIII ст. до складу Росії ввійшли Правобережна Україна і південні українські землі, а в першій половині XIX ст. — придунайські [28].

Своєрідність процесу становлення окремих націй (росіян, українців, білорусів) полягала в тому, що всі вони пройшли стадію давньоруської народності і сформувалися внаслідок її диференціації на три самостійні близькородинні етноси (XIV—XVI ст.). У середині XVI ст. після приєднання Казанського й Астраханського ханств до складу Росії увійшли землі Поволжя (вихід до Каспійського моря), а пізніше — степові райони Північного Кавказу. Вже у XV ст. на степових просторах Дону оселилися селяни-втікачі з Центральної Росії і Поволжя, яких називали козаками, що у перекладі з тюркського означає «завзятці», «вільні люди», і особливо збільшився їх потік на Дон у XVIII ст. За статистичними даними В. Бутова, в 1625 р. на Дону перебувало 5 тис. козаків, у 1638 р. — 10 тис., а в другій половині XVII ст. — приблизно 14 тис. До кінця XVIII ст. на Дону проживало 225 тис. осіб, а в середині XIX ст. — майже 900 тис. Чисельне зростання населення тут відбувалося в основному за рахунок мігрантів [55, с. 120].

У XVII—XVIII ст. росіяни, українці і білоруси увійшли до складу однієї держави — Російської імперії. Нації у цих етносів формувалися різними темпами, що зумовлювало своєрідні історичні, етнополітичні та етнокультурні ситуації, які переживав кожен із трьох народів.

Зростанню міграції на території Північного Кавказу сприяло рішення сенату 1782 р. про роздачу державним селянам земель на Кавказькій лінії (Кавказька область пізніше стала Ставропольською губернією). У 1787 р. було створено Чорноморське козаче військо шляхом переселення колишніх запорожців; через п’ять років чорноморські козаки зайняли землі Кубані. Усього в 1792—1793 рр. на Кубань переселилося до 25 тис. осіб. У 1845 р. кількість селян-мігрантів на Кавказькій лінії наближалася до 160 тис., а, за поданим звітом Кубанського козачого війська, у 1862 р. на землях області мешкало більше 393 тис. осіб [66, с. 56-58].

Протягом першої половини XIX ст. міграція не відзначалася значними масштабами, тому що кріпосне право стримувало вільне пересування селян. У цей період відбувалася колонізація Європейської Півночі, гірничозаводське заселення Уралу, переміщення на «вільні землі», «дике поле» — до Новоросії, Південного Передуралля і Нижнього Поволжя. Основну роль в освоєнні Астраханського краю зіграли міграції кріпаків-втікачів (тільки на початку XIX ст. їх нараховувалося понад 20 тис.) та переселених урядом або поміщиками селян. Активне і організоване переміщення державних селян розпочалося в першій половині XIX ст. Із 1799 по 1857 рр. кількість осіб чоловічої статі зросла з 8,3 тис. до 87,4 тис.

Скасування кріпосного права в Росії (1861) створило сприятливі умови для міграцій колишніх кріпаків. Вони поширювались на нові землі Сибіру, Уралу, Далекого Сходу і, закономірно, на південь Росії. Наприклад, у Ставропольській губернії з 1867 по 1897 рр. кількість населення збільшилася з 341 тис. до 873,3 тис. осіб, тобто більше ніж у 2,5 раза; у Кубанській області (за цей же період) з 600 до 1976,4 тис. — у 3,3 раза; у Донській області — з 1860 по 1900 рр. — в 2,7 раза; у Сибіру — з 1863 по 1913 рр. — у 3 рази; у Примор’ї і Приураллі — у 16 разів. На чисельне зростання населення вплинуло будівництво Транссибірської залізниці (Урал, Сибір, Далекий Схід) та інших магістралей (вихід до портів Чорного і Каспійського морів). Посилення міграції населення Росії було пов’язане з заселенням уральських і сибірських земель, причому сільськогосподарське освоєння Сибіру в ширших масштабах почалося з XIX ст. [79, с. 64-68].

Наприкінці XIX — початку XX ст. помітно пожвавішало переміщення людей із села до міста, що було зумовлено розвитком промислового виробництва, транспорту, розробкою корисних копалин, розширенням зовнішньої торгівлі.

У цей період простежується ознака міграції — сезонні переміщення «місто—село», «село—місто». Потік населення із села до міста був характерним для південних територій, куди на літньо-осінній період прямували сотні тисяч селян з центральних губерній Росії, Верхнього і Середнього Поволжя. Наприклад, у 1912 р. через Донську область пройшло не менше 600 тис. найманих робітників, з яких там залишилося приблизно 150—200 тис., а інші —відправилися на Кубань і Ставропілля, де існували ринки робочої сили в станицях [55, с. 79-81].

Початок Першої світової війни у 1914 р. призвів до зміни територій провідних держав, що поступово активізувало міграційні процеси. Однак українці почали мігрувати вже після Лютневої та Жовтневої революцій (1917) та утворення тимчасової Української держави.

Демографічний розвиток СРСР характеризували насильницька міграція, повна або часткова депортація та переміщення народів. Розпочалися вони у 1918—1920 рр. під час поразки білої армії у Криму. Відбувалися переміщення населення в «ГУЛАГ», масова депортація інтелігенції на захід, колективізація, під час якої до східних районів вислали сотні тисяч «селян-куркулів» із сім’ями, а дещо пізніше — переселення репресованих городян (колишні привілейовані групи населення, члени політичних партій, «опозиціонери» тощо). На початку Другої світової війни, у 1939 р., СРСР загарбав у сусідніх держав частину земель Західної України, а у 1940 р. — Північну Буковину та частину Бессарабії. Депортація населення тривала і в роки Другої світової війни. У 1941 р. з території Північного Кавказу депортували німців, 1942 р. — греків, 1943 р. — карачаєвців (понад 60 тис.), 1944 р. — чеченців та інгушів (приблизно 400 тис.). Усього було депортовано більш ніж 600 тис. осіб [66, с. 153-156].

Міграції населення в роки радянської влади позначилися масштабними міжрегіональними переміщеннями населення під державним контролем. Передусім це пов’язувалось із переселенням до східних районів країни продуктивних сил (для рівномірного розташування і з метою повнішого використання природних ресурсів). Більшість переселенців спрямовувалися на Урал, у Західний і Східний Сибір, на Далекий Схід. Продовжувалося заселення півночі європейської частини, пов’язане з промисловим розвитком країни.

Частина міграційного потоку потрапляла на промислові новобудови в містах, також для надання «допомоги національним окраїнам» у розвитку промисловості. На всесоюзні ударні будівництва і в райони освоєння цілинних земель (Південний Урал, південь Західного Сибіру, Південне Поволжя, Дон, Ставропілля) прибували як мігранти, що набиралися згідно з оргнабором, так і переселенці за власним бажанням. Тільки за період з 1939 по 1958 рр. з європейської частини СРСР у східні райони, включаючи Урал, мігрувало приблизно 10 млн осіб. Поряд із величезними регіональними потоками масштабів набувають переселення із сіл до міст, зумовлені індустріалізацією країни. За 60-річний період (з 1927 по 1988) більше 80 млн сільських жителів перемістилися до міст. Особливо значних масштабів набули міграції сільського населення до міст на Поволжі, Уралі, у Центрі. Також великі переміщення населення відбувалися в період Другої світової війни і після її закінчення: на Урал і до Сибіру евакуювали приблизно 25 млн жителів європейської частини країни. У повоєнний час в утворену з північних районів Східної Прусії Калінінградську область і на Південний Сахалін, що раніше належав Японії, було переселено значну кількість населення. [28]

Міграції на території України мають давню історію. Най більш яскравими представниками можна назвати козаків. Вони створювали виборчі органи, та активно розвивали політичне життя. Особливий вплив на розвиток міграційних процесів мав період кріпосного права. В цей період переселеня людей були майже відсутні, за винятком кріпаків-втікачів. Проте після відміни кріпосного права відбувся різкий бурхливий всплеск міграційних процесів.У будь-який історичний період існувало ряд політичних, економічних, соціальних причин міграції населення. На початку ХХ століття українці активно почали переселятися у міста.Україна пройшла складний шлях щоб завоювати свою незалежність. Перебуваючи у складі СРСР наша держава здобула часткову незалежність, але справжню незалежність Україна отримала в 1991 році. Варто зазначити що багато політичних діячів СРСР були саме з України, серед них М. Хрущов, Л. Брежнєв, В. Щербицький. В період СРСР відбувалася штучна маргіналізація населення, насильницька маргіналізація селян. В результаті все це стало підґрунтям для розвитку політико-маргінальних процесів. Також зростала міждержавна міграція населення, пов’язана з поширенням комуністичної ідеології у світі, що відбувалося за фінансової підтримки Москви. Значна кількість населення працювала в країнах Варшавського договору у ВПК, будівництві, торгівлі. Через ідеологічні суперечності з владою й економічні труднощі збільшилися еміграційні потоки з СРСР. Головним чинником для зміни міграційної активності населення України став розпад СРСР.

2.3. Етапи маргінально – міграційних процесів в Україні

Міграція – є унікальною особливістю нашого часу, яка має як позитивний так і негативний вплив на економічну та соціальну сторону життя. Міграційні переміщення з’явились майже разом з виникненням людства. Ці переміщення мали багато причин, такі як: природні катаклізми, голод, несприятливі кліматичні умови, війни, політичний натиск та ін.

За період дослідження міграційних процесів та виявлення причин їх з’явлення, українськими вченими було запропоновано багато засобів дослідження та поділення на етапи міграційних процесів періоду ХІХ початку ХХ століття. Наприклад Степан Злупко у свої монографії «Іван Франко і економічна думка світу» пише, що Іван Франко був одним із найглибших дослідників міграції українського населення кінця ХІХ – початку ХХ століття [30, 327-330].

У своїх працях, присвячених еміграції, Іван франко акцентував увагу на економічних причинах еміграції, через їх призму розкривав масштаби, інтенсивність еміграційного руху, з’ясовував їх природу і причини, розглядав міграцію з урахуванням світового міграційного досвіду.

У своїй праці «Історія України-Руси» М. Грушевський аналізував міграційні процеси на території України. М.Костомаров — автор численних історичних досліджень, зокрема монографій, що стосуються минулого як України, так і Росії. Однією з найконцептуальніших робіт ученого була стаття «Две русские народности», опублікована в журналі «Основа» 1861 р. У статті «Две русские народности» можна виділити три смислові блоки. Спочатку вчений висловлює свої погляди на формування народностей. При цьому приділяє багато уваги географічному середовищу, а також контактам між народами. У другому смисловому блоці викладається схема становлення й розвитку східнослов’янських етносів. Третій, найважливіший смисловий блок статті — це зіставлення української та російської народностей.

Сучасні вчені історичні міграційні процеси поділяють на чотири етапи.

Першою хвилею є період з кінця ХІХ – початку ХХ століття. Вона охоплює практично всі українські землі – як ті, що входили до складу царської Росії, так і ті, що знаходились під владою Австро-Угорщини [17].

Але існує також і регіональні особливості міграції даного періоду. В кінці ХІХ ст. внаслідок аграрного перенаселення, що зумовлювало безземелля селян, важке соціальне становище, посилюється міграція населення із західноукраїнських земель, спочатку у країні південної та західної Європи, а потім в Америку [52].

Для європейців синонімом слова бідність була Галичина, тому що більш ніж 40% селян-мігрантів мали наділи менш ніж 2 га. Чисельність українських мігрантів була дуже масштабною. За даними В. Яворської тільки з 1835 по 1913 рік із західноукраїнських земель у Сполучені Штати виїхало 413 тис. осіб . За підрахунками істориків. Тільки в США до початку першої світової війни переїхало 470 тис. осіб, а ще 170 виїхало до Канади [100].

Однак за думкою В.Євтуха, життя українських емігрантів було зовсім не легким. Вони жили в крайній нужді, перш за все тому, що для селян було не вирішене земельне питання. Українців в США приймали на роботу останніми, звільняли першими [18].

Як зазначав М. Куропатськи, що бідні та неграмотні мігранти могли влаштуватися тільки на важку роботу. Чоловіки здебільшого знаходили роботу на антрацитових копальнях та шахтах. Велику роль у налагоджуванні побуту емігрантів відігравала церква. Українці селилися компактно й одразу починали будувати храми, які ставили осередком історичних реліквій та культурних традицій. Були створені церковні братства й читацькі клуби. У родинному житті українці спілкувалися материнською мовою, зберігали звичаї та ритуали, пов’язані з важливими подіями життя та релігійними святами, розвивали рідні ремесла та культурні традиції [38].

Більшість вчених причинами міграції вважають аграрне перенаселення та майнове розшарування селянства, незначну урбанізацію та індустріалізацію, а також небажання селян селитися у містах.

За думкою М. Якименко міграційний рух був викликаний сукупністю соціально-економічних, політичних умов, які визначили становище українських земель. В своїх дослідженнях він зазначає, що з України виїздили здебільшого незаможні селяни, або ж ті, що позбулися своїх статків.

В центральній та східній Україні на початку ХІХ ст. розвивалась економічна еміграція, за характером практично ідентична Західноукраїнській. Вони виїжджають із східної частини України – спочатку на Північний Кавказ, Поволжя і Урал, а пізніше – в Сибір, Казахстан, Далекій Схід. Українські мігранти селяться у тих районах Росії, в яких є подібні умови для життя та сільськогосподарського виробництва, як на їхній батьківщині.

Як в своїх роботах зазначила В. Яворська на територію Російської імперії були спрямовані великі потоки українських мігрантів. За 1891-1900 рр. українські переселенці становили 36% всіх внутрішніх мігрантів імперії, у 1901-1910 роках їх частка зросла до 49% і досягла 60% у роки перед першою світовою війною. За період з 1896 по 1914 рік з 9-ти українських губерній за Урал переселилися 1,6 млн. осіб. Про інтенсивність еміграції зі східної частини України свідчать такі показники: у кінці ХІХ ст. виїжджало щорічно понад 40 тис. осіб, а вже на початку ХХ ст. – понад 200 тис. осіб [100, с. 110].

Міграція із східної частини України була викликана такими ж причинами, що із західних областей: недостачею землі та бідністю, та відрізнялась тільки напрямком.

До другої хвилі вчені відносять міжвоєнний період. На відміну від першої хвилі основним контингентом серед мігрантів були службовці, інтелігенти, гетьманці та офіцери, які змушені були мігрувати з політичних мотивів. Причиною політичної міграції була поразка національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр., а пізніше з приєднанням Галичини до УРСР, вона оцінюється не менш ніж в 100 тис. осіб [45].

Багато з них намагалися заснувати український рух в еміграції. Серед них були групи з високим рівнем освіченості та фахівці різних галузей економіки, науковці,літератори.

Місцями найбільшого розселення цієї групи стали Польща, Чехословаччина, Румунія, Австрія, Болгарія, Німеччина та Франція.

В своїх роботах В. Піскун писав, що ставлення до українських мігрантів в вище наведених країнах було різним. Наприклад у Польщі ставилися лояльно, у Франції та Великобританії – нейтрально, зі співчуттям – у Німеччини [67, с.153].

Особливо значних розмірів набула українська міграція у радянський період. Насильницька колективізація 1929-1930 років супроводжувалася виселенням за межі України близько мільйона осіб; майже два мільйони людей були евакуйовані у роки війни у східні регіони СРСР. У повоєнний період великого розмаху набули переселення людей з України до Середньої Азії та Сибіру. Обмін населенням між Україною та іншими республіками колишнього СРСР, за винятком кількох останніх років, характеризувався усталеністю міграційних потоків і постійністю географії міграційних зв'язків. Головним партнером України щодо міграційного обміну всі ці роки була Росія, у першу чергу - Уральський, Центрально Чорноземний, Північнокавказький, Північно-Західний та Східносибірський регіони. Українська молодь брала активну участь в освоєнні цілини в Казахстані, виїжджала за комсомольськими закликами на гідроенергетичні будови в Сибіру, на спорудження Байкало-Амурської магістралі, промислові новобудови в країнах Балтії. Водночас Україна приймала переселенців з інших республік СРСР: частка міжреспубліканської міграції в прирості її населення впродовж трьох десятиріч становила близько 25% [71, с.244].

Причиною третього періоду міграції було політичне становище на території України. В цей період мігрували всі версти населення. З УРСР виїжджають політичні та військові діячі УНР, багато представників української науки, культури та ін. Сюди належали ті, хто протягом війни опинився в таборах для переміщених осіб та після її закінчення боявся повернутися на батьківщину із західних зон Німеччини, щоб не бути закинутими до концтаборів. Тільки в США їх кількість досягнула близько 80 тис. осіб.[44, с. 186].

В своїй роботі І.М. Прибиткова зазначила, що майже два мільйони людей були евакуйовані у роки війни у східні регіони Радянського Союзу. Вони створили там сім’ї, влаштувались на роботу. Великих розмірів міграційні потоки набули у повоєнний період. Із входженням УРСР до складу СРСР у ній посилюється примусові міграції. Це передусім, так звані «куркулі» - заможні селяни, яких понад 1 млн. осіб було вивезено в процесі колективізації за межі України – на освоєння сибірських і північноросійських просторів. Туди було заслано також багато українських інтелігентів, яких було звинувачено сталінським режимом у шкідництві, контрреволюційній діяльності, шпигунстві та ще всіляких неіснуючих гріхах [71].

З Другою світовою війною пов’язана масова евакуація людей із міст у східні регіони СРСР, насильницьке вивезення молоді із окупованих регіонів на роботу в Німеччину, масове переміщення людей з одних регіонів в інші.

В післявоєнний період Україна стала регіоном масової імміграції. Сюди стікалось населення із різних регіонів СРСР. Воно осідало найбільше у східних і південних частинах держави, в містах. Спеціалісти із різних галузей господарства, що жили у східних областях України направлялись на роботу у західні області, а люди із західних областей – у східні та південні частини України. Внаслідок договорів радянського і польського урядів відбулося переселення українського населення з Польщі в Україну. Це суттєво не позначилося на чисельності населення даної території, але вплинуло на його етнічний склад. На протилежну спрямованість цього процесу вплинуло масове переселення росіян у Крим та місце виселення татар.

Помітно збільшилася етнічна еміграція у 70-ті роки ХХ ст. Під тиском світової громадськості радянський уряд був змушений дещо послабити еміграційні заборони. Якщо за період після закінчення Другої світової війни і до 1970 року з України до Ізраїлю виїхало трохи більше двох тисяч осіб, то у 70-ті роки - майже 81 тис., причому 2/3 з них - у 1975-1979 роках [45, с.16 ].

Четвертий період розпочався вже за часів незалежності. Цей період можна поділити на під періоди.

Четвертий період складається з 5 під періодів.

І – до 1990 року. Пролонговані радянською системою зміни. Переважання у зовнішній міграції представників інтелектуальної та культурної еліти.

ІІ – 1990-1995 роки. Стрімке зниження значення сальдо унаслідок чисельного відтоку за кордон професіоналів переважно із міських поселень з високим рівнем освіти.

ІІІ – 1995-2002 роки. Зменшення чисельності населення України за рахунок вливання у міграційний потік великої кількості кваліфікованих робітників та молоді переважно з міських поселень.

IV – 2002-2005 роки. Збільшення притоку міських мешканців при зменшенні притоку сільських. Розширення географії зовнішньої міграції, посилення міжрегіональних відмінностей у рівнях сальдо міграції.

V – 2005-2008 роки. Уповільнення темпів зміни міграційних рухів.

VI – 2008-2012 роки. Підвищена активність міграційних процесів.

За даними Міністерства статистики України, яке досліджувало наприкінці 1991 р. причини міграції населення в Україні, 70,8% тих, хто переселився у її межі, були вихідці з Росії, 6,4% - з Молдови, 2,2% - з країн Балтії, 3,6% - з Грузії, 3,4% - з Азербайджану, 1,6% - з Вірменії, 3,3% - з Казахстану, 4,0% - з Білорусії, 4,7% - з країн Середньої Азії. Основна частина мігрантів, що переселилися в Україну (49,6%), мотивувала свій переїзд сімейними обставинами, 18,8% - зміною місця роботи, 12,6% - загостренням міжнаціональних відносин, 12,4% - необлаштованістю побуту, 9,1%) - необхідністю зміни клімату в зв'язку зі станом здоров'я [71, с. 24 ].

Вперше у 1993р. Державна статистика зафіксувала національний склад міжнародних мігрантів. На кожні сто вибулих припадало 46 євреїв, 20 українців, 13 росіян. 9,5 тис. євреїв, або 43%, прямувало до Ізраїлю, 9,2 тис. (42%) - до США, 2,7 тис. (12%) - до Німеччини. Українців найбільше вибуло до США - 4 тис. (43%), Ізраїлю - 2 тис. (21%) та Німеччини - 1,8 тис. (19%)

[45, с. 17].

У першому півріччі 1994 р. негативне сальдо міграції в країні становило 69,7 тис. чоловік. Переважна частина мігрантів (68%) виїхала в країни СНД і Балтії, серед них більшість (83,7%, або 139,3 тис. осіб) становили мігранти, котрі виїхали до Росії, їх кількість перевищила у 2,1 рази розміри тих, хто переселився з Росії до України. Частка мігрантів, які переїхали з України в Молдову та Білорусь, незначна, вона становила лише по 3,3% до кожної з цих країн. Потік тих, хто переселився в Україну з країн СНД та Балтії, перевищував розміри міграційного потоку з України. Обсяг чистої міграції становив 16,5 тис. осіб, з них 25% переїхали в Україну з Узбекистану, 17% - з Казахстану, 16% - з Грузії, 14% - з Вірменії [71, с. 246 ].

Основні тенденції міграцій населення України впродовж двох останніх етапів характеризувалися зниженням загального рівня мобільності населення. Зменшується інтенсивність міграційних зв'язків з колишніми республіками СРСР і натомість – розширюються контакти з країнами далекого зарубіжжя .

За даними Держкомстату України протягом 2000-2008 рр. нашу державу покинуло понад 6 млн осіб. За збереження сучасної ситуації в Україні можна очікувати, що міграційні настрої в суспільстві поширюватимуться далі. Міграційний приріст за січень-жовтень 2012 рік склав 40,1 тис. осіб, проти 13,3 тис. за аналогічний період 2011 р.

Масова еміграція населення із територій всієї частини України значною мірою вплинула на природний приріст населення не тільки у роки цієї міграції, але й у подальшому майбутньому. Бо виїжджали, як правило, молоді люди здатні до відтворення. Хоча місця вибулих українців не рідко займали поляки, що переселялися на «східні креси», їх кількість не була такою великою. Але така імміграція посилила польський елемент у етнічному складі населення. У роки державної незалежності України характер, склад та спрямованість внутрішніх і зовнішніх міграційних потоків у зв'язку з трансформацією суспільно-економічних відносин, демократизацією суспільного життя, спрощеністю виїзду за кордон та зміни місця проживання, економічною кризою та падінням життєвого рівня населення зазнали суттєвих змін і набули нового значення. Для сучасних міграцій населення України характерною є зміна як спрямованості, так й інтенсивності міграційних потоків. Виділяють чотири основні етапи міграційних процесів. Для першого етапу характерним було безземелля селян, це й стало основною причиною міграцій. Други період охоплює міжвоєнний період. Серед мігрантів були службовці, інтелігенти, гетьманці та офіцери, які змушені були мігрувати з політичних мотивів. Для третього періоду характерним було особливе політичне становище. В цей період посилилося таке явище як примусові міграції. Особливістю четвертого періоду є активна міграція українців за кордон. Держава на сьогоднішній день не спроможна забезпечити соціально-економічну стабільність своїх громадян. Тому ще однією особливістю четвертого періоду можна визначити економічний фактор. Люди виїжджають за кордон з метою кращого заробітку, та щоб прогодувати свої сім`ї. Міграції населення існували від початку виникнення людства. Було багато причин які зумовлювали міграції населення. Проте, часто міграції були викликані політичними процесами. За часів СРСР міграції особливо набули забарвлення політичного характеру. Сучасні міграційні процеси є одним із наслідків політичної модернізації, глобалізації та несуть у собі політичне навантаження. В історії були етапи коли відбувалася дискримінація певних суспільних груп, в результаті ці групи були змушені мігрувати. Це є ще одним яскравим прикладом політичних причин міграції.

РОЗДІЛ 3 УЧАСТЬ МІГРАНТІВ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ

3.1 Участь національних меншин у суспільно-політичному житті України

Політична участь національних меншин виступає як альтернатива асиміляції з титульною нацією і виражається налагодженням тісних комунікацій, проведенням спільних заходів чи акцій, висловленням своєї активної позиції щодо тих чи інших політичних рішень.

За даними останнього перепису населення (2001 р.), національні (етнічні) меншини в Україні становили 14 млн. чол., або 27.3 % від усіх жителів. В Україні живуть представники понад 100 націй. Найчисельнішими з них є росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани та ін. [60].

Характеризуючи діяльність національних товариств в Україні за останні роки, можемо стверджувати, що рівень політичної активності національних меншин значно зріс, що є характерним для найчисельніших та суспільно активних груп – росіян, євреїв, поляків, угорців, румунів.

Існує три рівні мобілізаційних процесів національних меншин:

• латентний, на якому перебувають більшість національних меншин. Здебільшого, ці меншини лише формально заявили про своє існування, цей рівень характеризується швидкою асиміляцією та розпорошеністю національних меншин;

• організаційний, на цьому рівні перебувають 38 національних меншин зі 135. Ці меншини створили власні громадські організації, активно розвиваються інтеграційні процеси. На даному рівні політичної мобілізації національні меншини є активними як у внутрідержавних, так і на міждержавних процесах.

• політичний рівень – до цього рівня доходять лише окремі національні меншини. Переважно, це численні національні меншини, які створили власні політичні рухи та партії, беруть участь у виборах різних рівнів і в політичному житті держави. На цьому рівні перебувають російська національна меншина і кримські татари, які створили власні політичні рухи та партії. Однак результати показали, що на цьому рівні прослідковуються дезінтеграційні процеси в етнічному полі та посилюється суспільно-політичний поділ.

Процеси політичної мобілізації національних меншин активізуються найчастіше напередодні важливих загальнодержавних акцій, зокрема, виборів різних рівнів. Одним із критеріїв політичної мобілізації виступає саме політичний інтерес. Особливу роль за умов політичної мобілізації національних меншин, як і загалом інших груп, відіграють такі фактори, як “мотив небезпеки” і так званий принцип справедливості. Саме ці чинники є чи не найефективнішими за умов політичної мобілізації і їх часто застосовують як політичні гасла. Не менш важливу роль у становленні політичної мобілізації національних меншин відіграють такі категорії, як авторитетність організацій, які представляють ту чи іншу національну меншину, наявність впливових лідерів серед представників національної меншини. Це пов’язано з рівнем національної самосвідомості, етнічною культурою, усвідомленням проблем етнічного розвитку і шляхів їх ров’язання, ступенем вираження етнічної самобутності, наявністю такого важливого фактора консолідації, як лідерство. Також варто підкреслити, що фактор чисельності національних меншин відіграє не основну роль у політичних мобілізаційних процесах. Як приклад можна назвати білоруську національну меншину, яка посідає третє місце серед національних меншин за чисельністю, однак має чи не найнижчий рівень політичної мобілізації, зокрема, представниками цієї меншини створено чи не найменше національних товариств на регіональному рівні, практично не виходять засоби масової інформації білорусів України [40].

Росіяни в Україні - найчисельніша після українців спільнота. Згідно перепису населення 2001 року росіян в Україні налічується - 8334,1, тобто вони становлять 17,3 % всього населення України. [60]

Не можна не помітити, що починаючи з 1999-2000 рр., “російський фактор” все активніше завойовує нові позиції у суспільно-політичному житті України. Такі російські організації як “Русский Совет Украины”, “Украинское общество русской культуры “Русь”, “Конгресс русских организаций Украины”, “Русское собрание” (таких організацій в Україні більше 30) активізують свою діяльність не стільки у культурному напрямку, скільки посилили рівень політичної мобілізації і почали об’єднувати навколо себе інші національні товариства. Особливу роль в політичній мобілізації відіграв перший з’їзд росіян України, який відбувся у травні 1999 р. А вже з серпня 2000 р. російські національні товариства приймають рішення про створення “Русского Движения Украины” .

Окремим пунктом діяльності “Русского Движения Украины” були питання активної участі у парламентських виборах 2002 р., а також участь у виборах до органів місцевого самоврядування та у формуванні виконавчої влади всіх рівнів. Важливо зауважити і той факт, що новостворені національно-культурні об’єднання росіян набувають характеру політичних сил, а точніше, стають так званими політичними партіями національного змісту. Цю теорію ще раз підтверджує факт створення Міжнаціонального форуму України, для якого головним завданням у діяльності є перш за все участь національних товариств, очолюваних представниками російської національної меншини, у суспільно-політичних процесах держави [41, с. 110-115].

Необхідно констатитувати той факт, що політична мобілізація національних меншин, зокрема, найбільшою мірою це стосується росіян, активізувалась на Заході України. Так, у Львові було створено Конфедерацію національних товариств західних областей України, до якої увійшли національні товариства росіян, євреїв, поляків і німців. Таке об’єднання мало на меті активізувавати діяльність національних меншин у суспільно-політичному житті держави, стимулювати їх участь у виборах як суб’єктів виборчого процесу, впливати на процес прийняття політичних рішень. Конфедерація національних товариств західних областей України доволі чітко визначила своє місце у політиці, виступила проти місцевої влади, вважаючи, що вона ігнорує закони України щодо прав національних меншин.

Російський національно-культурний рух в Україні сьогодні виявляється чи не найбільш політизованим, оскільки його керівники фактично не бачать інших надійних засобів забезпечити етнічні права росіян в Україні, крім шляху політичної боротьби, спрямованої на зміну конституційного ладу та максимальну інтеграцію в Росію. Найбільш конфліктними у даному ракурсі є питання конституційного статусу російської мови, боротьби проти вступу України до НАТО, підтримка інтеграційних процесів у межах СНД та інші. Зокрема, лідер російської общини С. Цеков висував такі базові позиції передвиборчої програми на парламентських виборах 2006 року: надання українській і російській мові рівного конституційного статусу державних; перехід України до федеративної форми державного устрою, робота над перспективою підписання нового союзного Договору.

Високим рівнем політичної мобілізації вирізняються і єврейські національні організації в Україні. Проте тут швидше мова йде не стільки про кількісний показник, скільки про стійке становище у суспільстві. Якщо деякі національні меншини (росіяни, поляки) є доволі категоричними у вирішенні тих чи інших питань, то більша частина євреїв завжди спиралась на прагматизм з переходом на службу до владних інституцій. Серед найбільш суспільно- та політично активних єврейських організацій на сьогодні можна назвати дві – Єврейську Конфедерацію України та Об’єднану єврейську громаду України. Представники ЄКУ неодноразово заявляли, що не будуть брати участі у виборчих кампаніях, проте часто наголошувалось, що на підтримку Конфедерації можуть розраховувати перш за все представники демократичного напрямку. Про постійне зростання об’єднавчих процесів в єврейському середовищі свідчить і той факт, що на початку 1999 р. в Києві за рішенням уповноважених представників 27 єврейських товариств України створено Головну координаційну раду єврейських товариств України. Лідери цієї ради вважають, що це “повинно серйозно підвищити авторитет єврейської общини в Україні” [41, с. 134-138].

Вагомою етнічною групою, особливо на території західної України є поляки. Статус поляків в Україні та українців у Польщі задекларований у «Договорі між Україною і Республікою Польща про добросусідство, дружні відносини і співробітництво», ратифікований у 1992 р., у якому зазначено, що сторони діють у відповідності з міжнародними стандартами захисту національних меншостей, визнання їх права на збереження етнічної, культурної, релігійної і мовної самобутності [1, с. 176-178].

Хоч кількість поляків в Україні помітно зменшилася вони і надалі займають домінуюче місце серед іноетнічних груп нашої держави. Поляки проживають в усіх областях України, однак більшість з них – на території традиційних районів заселення: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі та на Київщині. На початок 2001 року на Львівщині, Тернопільщині, Прикарпатті, Волині та Рівненщині проживало 38 тис. поляків.

З погляду активності громадських організацій національних меншин, цікавим є досвід ряду фундацій у Польщі, зокрема Гельсінської з прав людини, фундації освіти та демократії, фундації розвитку громадянського суспільства, фундації суспільно-політичних ініціатив, які надають великого значення розвитку демократії на пострадянському просторі, зокрема й на Україні. Вони опрацьовують спеціальні програми для стажування українців у польських структурах місцевого самоврядування та неурядових організаціях.

Угорська етнічна меншина є надзвичайно активною у політико-етнологічних процесах. Українські угорці намагаються включитися у політичну боротьбу не лише на регіональному закарпатському рівні, а й на загальноукраїнському.

Угорці, у березні 1990 р., брали участь у виборах до республіканських та місцевих рад народних депутатів, що проходили на хвилі національного відродження. За підсумками виборів, у Верховну Раду України не було обрано жодного угорця, в той же час, в обласну раду із 120 чоловік – обрали 14 угорців (11,6 %), з них 11 членів Товариства угорської культури Закарпаття (9,1 %) [86, с. 47 ].

Це був період становлення угорської національної меншини в суспільно-політичному житті, створювались угорські громадські організації, з’являлись нові національні лідери.

На парламентських виборах 1994 р. угорці обрали відомого політичного діяча, голову Демократичної Спілки Угорців України (ДСУУ) М. Товта народним депутатом України від Берегівського виборчого округу. М. Товт був представником владних структур і на момент обрання займав посаду представника Президента у Берегівському районі. М. Товт протягом 1994-1998 рр. представляв в українському парламенті угорську національну меншину.

Він 5 березня 1996 р. разом з І. Попеску та іншими депутатами (разом 18 осіб) створив міжфракційне депутатське об’єднання національних меншин у Верховній Раді України. Його метою було привернути увагу народних депутатів до відображення в проекті нової Конституції основних прав і свобод людини та колективних прав національних меншин.

Особливістю парламентських виборів 1998 р. було створення угорського національного виборчого округу. Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 7 Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 року при утворенні виборчих округів мав братися до уваги чинник компактності проживання національних меншин. Місцевості такого проживання не мали виходити за межі одного виборчого округу. (Ця норма була вилучена у жовтні 2001р. при ухваленні нового Закону «Про вибори народних депутатів України») [22, c. 332-324].

Саме тому, що кількість угорців у Закарпатті є найбільшою після українців, а місце проживання меншини – компактне, на парламентських виборах 1998 р. Центральною Виборчою комісією (ЦВК) був створений 72 виборчий округ з центром у м. Берегові, більшість виборців у якому є угорці. Головними претендентами серед угорців на отримання депутатського мандату стали М. Ковач, голова Товариства угорської культури Закарпаття (ТУКЗ) та М. Товт, народний депутат попереднього скликання від Берегівського виборчого округу. За результатами голосування перемогу отримав М. Ковач, набравши 35170 голосів виборців (29,27 %) . Отже, угорська національна меншина у Верховній Раді 3-го скликання була представлена одним угорцем. За підсумками виборів у місцеві органи влади 1998 р., кількість угорців серед депутатів усіх рівнів рад Закарпатської області зросла в порівнянні з попередніми виборами, і склала – 13,3 %, у Берегівському районі – 75,6 %, у Виноградівському районі – 26,9 %. В обласній раді із 60 делегатів – 6 були угорцями, а в райрадах 120 угорців із 320 членів. 49 із 130 голів рад населених пунктів Закарпатської області також було обрано угорців. За результатами виборів у Берегівському виборчому окрузі 12,5 % виборців проголосували проти всіх партій, це був другий рекорд по Україні, адже більше голосів «проти всіх» в Україні було подано лише в Севастополі. Такий результат можна пояснити недостатньою увагою з боку політичних партій до національної меншини, адже більшість партій орієнтувались на титульний етнос, в той час як боротьба за електорат національних меншин несе в собі ризик втрати більшої частини традиційних виборців [22].

За підсумками виборів 2002 р. до Закарпатської обласної ради було обрано 9 депутатів угорської національності. До обласної, районних, міських рад області було обрано 134 (12,1 % від загальної кількості) угорця. Ця цифра відповідає частці угорців у населенні регіону, адже, за переписом 2001р. частка угорців у Закарпатті теж склала 12,1 %. У Берегівському районі, де проживає найбільша частка угорського населення краю, серед 600 депутатів рад всіх рівнів 450 (75 %) було обрано угорців. Народним депутатом України від Берегівського виборчого округу, на виборах до Верховної Ради України в 2002 р. було обрано голову Демократичної спілки угорців України І.Ф. Гайдоша, який набрав 33,05 % голосів виборців [98].

І. Гайдош зайняв посаду Секретаря Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин та став Головою представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України. З 2002 р. по 2004 р. І. Гайдош представляв Соціал-демократичну партію України (об’єднану), в 2004 р. перейшов до Соціалістичної партії України, з 2005 р. очолив Демократичну партію угорців України. Слід відмітити, що на президентських виборах 2004 р. угорська національна меншина активно підтримували кандидатуру В. Януковича. Тому одна із останніх передвиборчих поїздок В. Януковича у третьому турі виборів була здійснена ним саме в м. Берегів.

До парламентських виборів 2006 р. Угорська національна меншина підійшла з двома угорськими політичними партіями. За результатами парламентських виборів 26 березня 2006 р. Закарпатська обласна організація Демократична партія угорців України та Закарпатська обласна організація «КМКС» Партія угорців України подолали 3 % рубіж та отримали відповідно 4 та 5 мандатів у Закарпатській обласній раді [98].

Як показали вибори 2006 р. угорська національна меншина досягла високого рівня самоорганізації, створивши власні національні політичні партії. Політична діяльність угорського населення вказує на високу організованість та активність меншини, здатність виражати та захищати інтереси спільноти, що дає підстави говорити про сформований угорський електорат в Україні. Та поряд з цим, очевидним є те, що в Україні не сформувався єдиний громадянський національно-політичний рух угорців. Політичні лідери «КМКС – партія угорців України» та «Демократичної спілки угорців України» конкурують між собою і автономізувалися один від одного. Основні колізії, пов’язані з особистими амбіціями, мають місце переважно при розподілі різного роду допомоги, що надходить з-за кордону [51].

Напередодні Президентських виборів 2010 року Демократична Спілка Угорців України та кандидат на пост Президента України Віктор Янукович уклали угоду про співпрацю між ДСУУ та кандидатом у Президенти України В. Януковичем, підписану 30 листопада 2009 р. Вже після обрання президентом Януковича ДСУУ звернулась до Януковича з проханням: Представництво у районних радах Закарпаття. Що стосується районних рад Закарпатської області, то й тут угорці намагаються добитися своєї політичної репрезентації.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні проживає 275,8 тис. білорусів або 0,6% населення країни [60].

Більшість білорусів проживає у східних та південно-східних регіонах України. Так, у Донецькій області проживає 44,5 тис. білорусів, Дніпропетровській області — 29,5 тис. білорусів, Луганській області — 20,5 тис. білорусів, АР Крим — 29,2 тис. білорусів, Києві — 16,5 тис. білорусів [57].

Всеукраїнська спілка білорусів (ВСБ) створена у травні 2000 р. на I-му з'їзді в м. Києві. Відповідно до статуту організації основна мета Всеукраїнської спілки білорусів — об'єднання зусиль членів Союзу для реалізації їх спільних інтересів у сприянні збереженню національної, культурної, мовної, релігійної самобутності білоруської громади України.

Сьогодні на території Криму проживає більше 50 тисяч білорусів. Основними завданнями товариства є зміцнення міжнаціональної злагоди в Криму, підтримка і пропаганда білоруської культури, благодійна діяльність. Білоруси беруть активну участь у суспільно-політичному, господарському і культурному житті Криму. Тільки в органах законодавчої та виконавчої влади республіки налічується близько 100 представників білоруської діаспори.

Кримські білоруси підтримують тісні контакти з історичною батьківщиною, посольством Республіки Білорусь в Україні, Всеукраїнським білоруським культурно-освітнім товариством, обмінюються делегаціями і художніми колективами. Члени товариства брали участь у конгресі білорусів зарубіжжя в м. Мінську.

З ентузіазмом сприйняли вони укладення угоди про співробітництво між Радою міністрів Автономної Республіки Крим та Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків Республіки Білорусь. На постійній основі випускається газета Білоруської общини Львівської області «Весткi з Беларусi», виходить газета «Біла Русь» Спілки білорусів Криму, випускається журнал «Крим-Білорусь», видані буклети про заходи білоруських організацій у м. Донецьку, м. Запоріжжя, Криму.

Керівники та актив білоруських організацій м. Чернігова, Севастополя, Одеси, Ужгорода, Донецька систематично друкують свої матеріали у міських та обласних газетах, виступають по місцевому телебаченню і радіо.

Важливе місце проблемі спілкування і взаємодії між етносами відводиться в діяльності німецьких національно-культурних товариств. За переписом 2001 року, в Україні проживає 33,3 тисячі німців. Найбільше – у Дніпропетровській, Одеській, Закарпатській областях. Компактними групами німці живуть на Донеччині, в Приазов‘ї, на Миколаївщині та Одещині. Ними створено 33 національно-культурні організації, діяльність яких з 1992 року координує Товариство німців України “Відергебурт”. [87].

Національні меншини беруть активну участь у державотворчих процесах в Україні. Етнічні росіяни обіймають понад 20% високих посад в українській політиці та на державній службі, що відповідає відсотку російського населення в Україні. Для посилення взаємодії громадських організацій національних меншин з органами центральної виконавчої влади та місцевого самоврядування у 2000 році було створено Раду представників громадських організацій національних меншин при Президентові України.

Українська держава активно сприяє задоволенню етнокультурних потреб національних меншин: відродженню їхніх звичаїв і традицій, всебічному розвитку мови й освіти, аматорського та професійного мистецтва, охороні та збереженню пам'яток історії та культури, заснуванню періодичних видань.

Задоволенню інформаційних потреб сприяють 169 видань, які виходять мовами національних меншин, з них 46 мають загальнодержавну сферу розповсюдження. Додатками до парламентської газети "Голос України" виходять для болгар - "Роден край", поляків - "Дзєннік Кійовскі", румунів - "Конкордія", вірмен - "Арагац", євреїв - "Єврейські вісті", для кримських татар - "Голос Крыма". Національно-культурні товариства є також засновниками спільних періодичних видань - "Наша Батьківщина" та "Форум націй".

На сьогодні в Україні діє близько 800 громадських товариств національних меншин, понад 30 з яких мають всеукраїнський статус. Такі всеукраїнські громадські об'єднання, як Асоціація національно-культурних об'єднань України, Українське товариство російської культури "Русь", Єврейська Рада України, Асоціація корейців України, Асоціація єврейських організацій і громад України, Спілка поляків України, Демократична спілка угорців України, Всеукраїнське національне культурно-просвітницьке товариство "Русское собрание", Федерація грецьких організацій в Україні, Асоціація болгарських національно-культурних товариств, накопичили значний досвід суспільної діяльності, спільно з органами виконавчої влади здійснюють заходи, спрямовані на задоволення етнокультурних потреб представників своєї національності [57].

Така державна політика у сфері національних меншин успішно сприяє міжетнічній взаємодії та консолідації українського суспільства. Спільно з українцями національні меншини будують незалежну та демократичну державу. Участь національних меншин у суспільно-політичному житті, діяльність їх громадських організацій дають можливіться розвивати громадянське суспільство в Україні адже держава є багатофункціональною.

Сьогодні представники національних меншин займають і високі пости у владі. Президентом України вперше став етнічний білорус В. Янукович; український уряд очолює росіянин М. Азаров; міністр охорони здоров`я росіянка Р. Богатирьова; голова Адміністрації Президента України Льовочкін – росіянин; секретар Ради національної безпеки і оборони України – росіянин А. Клюєв; С. Тігіпко – молдованин віце – прем'єр з питань підготовки до ЄВРО – 2012 Б. Колесніков – єврей; міністр освіти і науки України Д. Табачник – єврей; голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим А. Могильов – росіянин .

Представники національних товариств і самі національні меншини добре усвідомлюють той факт, що більшість проблем, які сьогодні стоять перед ними, буде вирішено у залежності від пропорційності їхнього представнцтва в органах влади різних рівнів. Саме це виступає чи не головним чинником політичної мобілізації національних меншин на сучасному етапі. Аналіз показує, що національні меншини, домагаючись свого політичного становлення, намагаються визначитись щодо своїх політичних інтересів. Зокрема, національні меншини прагнуть створити політичні структури: політичну партію, політичну еліту, мас-медіа тощо. Світовий досвід свідчить, що це доволі прийнятна та оптимальна форма політичного життя національних меншин. Існує три рівні мобілізаційних процесів національних меншин, останнім є політичний рівень, проте, лише одиниці національних меншин досягають цього рівня.