1.3 Нормативно – правова база міграційних процесів

Глобальні прояви міграційних процесів зумовлюють необхідність міжнародного співробітництва у регулюванні міжнародних міграцій, результатом якого є низка нормативно-правових документів міжнародного

характеру, які становлять четверту групу нормативно-правових документів – міжнародні правові акти регулювання міграцій. При цьому такі документи можуть стосуватись міграційних процесів безпосередньо (через прямий вплив) або опосередковано (через регулювання ринків праці, умов праці, соціального захисту тощо) та передбачати співпрацю на загальнодержавному рівні (в концептуальному плані), окремими територіями (наприклад, в рамках транскордонного співробітництва) чи конкретними організаційними структурами (наприклад, міністерствами праці та соціальної політики відповідних країн).

Базовим документом, який офіційно закріпив положення щодо питань міграції в ЄС є Маастрихтський договір (1992 р.).Однією з його передумов, було підписання у 1985 р. договору в замку Шенген у Люксембурзі між урядами країн Бенілюксу, Федеративною Республікою Німеччиною і Французькою Республікою [91].

В свою чергу, згідно з положеннями Лісабонського договору (2007 р.), передбачається розши­рення повноважень інституцій ЄС у сфері мігра­ційної політики. Зокрема, посилюється правова позиція Європейської Комісії, яка наділяється пра­воздатністю укладати угоди про реадмісію з кра­їнами-постачальниками нелегальних мігрантів. Європейський Парламент і так наділений рівними повноваженнями з національними міністрами з пи­тань імміграції, кордонів та віз практично згідно з усіма установчими договорами. Але, відповідно до Лісабонського договору, Парламент отримує порів­няно більше компетенції для проведення заходів у сфері легальної та нелегальної міграції [95].

Міжнародні документи затверджуються нормативно-правовими актами на загальнодержавному рівні, набуваючи таким чином юридичної сили. До таких документів належать:

- нормативно-правові документи (закони, постанови, розпорядження, накази, протоколи) про ратифікацію відповідних двосторонніх угод про співпрацю в сфері соціальної (у тому числі міграційної) політики (наприклад, Закон України «Про ратифікацію Угоди між Україною та Португальською Республікою про тимчасову міграцію громадян України для роботи в Португальській Республіці» від 20 листопада 2003 року );

- нормативно-правові документи (закони,постанови, розпорядження, накази, протоколи) про ратифікацію відповідних багатосторонніх угод, зокрема в рамках інтеграційних об’єднань, про співпрацю в сфері соціальної (у тому числі міграційної) політики (наприклад, Закон України «Про ратифікацію

Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб» від 15 січня 2008 року );

- угоди між конкретними державними структурами різних країн та міжнародними організаціями про співпрацю (наприклад, «Меморандум про взаєморозуміння між Міністерством праці та соціальної політики України та Міжнародною організацією праці щодо Програми гідної праці на 2008-2011 роки» від 09 червня 2008 року, «Угода між Адміністрацією Державної прикордонної служби України і Міжнародною організацією з міграції про співробітництво» від 01квітня 2005 року );

- міжнародні заяви, протоколи (наприклад, Заява голів держав-учасниць Співдружності Незалежних держав про активізацію співпраці щодо боротьби з незаконною міграцією, «Протокол проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю, що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності» від 15 листопада 2000 року );

- декларації (наприклад, Загальна декларація прав людини( 1948 року), «Декларація Міжнародної організації праці основних принципів та прав у світі праці» від 18 червня 1998 року);

- міжнародні конвенції, хартії (наприклад, «Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів» від 24 листопада 1977 року (дата набрання чинності для україни 01 жовтня 2007 року) , «Конвенція про статус біженців» від 28 липня 1951 року ( Україна приєдналася до конвенції в 2002 році), «Європейська соціальна хартія» від 03 травня 1996 року (в Україні ратифікована 14 вересня 2006 року);

- концепції, рішення міжнародних організацій (наприклад, «Рішення про пропозиції щодо узгодження міграційної політики держав-учасниць Співдружності Незалежних держав» від 05 жовтня 2007 року, «Рішення про Концепцію співпраці держав-учасниць Співдружності Незалежних держав щодо протидії незаконній міграції» від 16 вересня 2004 );

- нормативно-правові документи (постанови, розпорядження, накази) про подання на ратифікацію Верховній Раді України відповідних міжнародних угод, рішень, заяв тощо.

У 2010 році набула чинності «Угода між Україною та Європейським Співтовариством про реадмісію осіб», угода регулює процедури, пов'язані з ідентифікацією та поверненням громадян України та третіх країн, осіб без громадянства, які потрапили або перебувають на території держав-членів ЄС нелегально. Нею передбачені звичайна і прискорена процедури реадмісії, визначаються документи, що підтверджують походження нелегального мігранта, встановлюються часові рамки виконання запитів щодо реадмісії. Принциповим в угоді є досягнення сторонами компромісу щодо встановлення дворічного перехідного періоду стосовно повернення в Україну мігрантів з третіх країн, що дасть додатковий час для створення відповідних інституційних спроможностей у сфері управління міграцією та зміцнення прикордонного контролю. Засідання реадмісійних комітетів відбуваються двічі на рік на ротаційній основі. Двна угода викликає ряд негативних відгуків серед науковців. Яскравим прикладом може бути депортація з України шукачів притулку, навіть тоді, коли представники ООН попереджають про загрозу життю цих людей у себе на батьківщині. У цьому випадку правозахисники нагадали, як 58 сомалійців оголосили голодування в таборі для мігрантів на Волині, протестуючи проти тяганини з отриманням притулку. Тоді міліція «заспокоїла» мігрантів за допомогою сльозогінного газу і кийків. Часто можна зустріти приклади насилля в Україні над представниками національних меншин. Звичайно всі ці проблеми повинні врегульовуватися нормативно-правовими актами.

Українське законодавство містить багато суттєвих складових сучасної системи управління міграцією. Починаючи з кінця 1990-х років, Україна приводить своє міграційне законодавство у відповідність до міжнародних та європейських стандартів, аби належним чином відповідати на зростаючі виклики легальної та неврегульованої міграції. На пунктах прикордонного та візового контролю запроваджено основні процедури перевірки мети прибуття, застосовуються стандарти ідентифікації мігрантів і поводження з підробленими чи фальшивими документами, а також санкції за незаконний перетин кордону. Завдяки удосконаленню законодавства, додано такі обов’язкові механізми та вимоги, як відповідальність перевізника та стандартні види віз.

Неоднозначність впливу міграції на соціально-економічну ситуацію в країні обумовлює необхідність втручання держави у відповідні процеси. Держава, яка в умовах міжнародної конкуренції відстоює національні інтереси і дбає про свою національну безпеку, повинна докладати значних зусиль для усунення негативних наслідків міграційних процесів у всіх формах прояву (міграційної мобільності, адаптації мігрантів до нових умов) та їх скерування у вигідне для суспільства соціально-економічне русло. Державне управління міграційними процесами реалізується через відповідний механізм, який охоплює різні напрямки державного управління та включає сукупність взаємоузгоджених методів організуючого та регулюючого впливу держави на суспільну життєдіяльність людей для досягнення певної мети, що сприятиме розвитку країни в обраному стратегічному напрямку з додержанням низки визначальних принципів.

Сьогодні в Україні чинною є низка нормативно-правових документів, які в залежності від юридичної сили можуть бути конституційними, законодавчими та підзаконними. З метою оцінки та узагальнення нормативно-правової бази регулювання міграційних процесів в Україні зведемо їх у наступні групи в залежності від напрямку їх дії та пріоритетності виконання:

1. Конституція України.

2. Законодавство України про міграції загальної дії.

3. Спеціальне законодавство України про міграції.

4. Міжнародні правові акти регулювання міграцій.

До першої групи належить Конституція України, в якій визначена низка основоположних моментів, на основі яких ґрунтується законодавство регулювання міграційних процесів. Так, статтею 3 Конституції України визначається, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [34].

Відповідно, людина, яка перебуває в статусі мігранта, має право на захист з боку держави, не порушуючи при цьому норм чинного законодавства. Низка положень Конституції України стосується національних меншин та осіб, які з тих чи інших причин перебувають на території України. Так, статтею 11 визначено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Стаття 26 встановлює, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Згідно статті 53 громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Основним Законом країни також визначаються права громадян України щодо вибору громадянства та свободи пересування з метою розвитку та реалізації власних можливостей (професійних, творчих, особистісних). Стаття 24 визначає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Згідно статті 25 громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави). Стаття 33 говорить, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Таким чином, у Конституції Україні закладені основоположні права і обов’язки громадян України, громадян інших держав

та осіб без громадянства на можливість міграції за відповідними напрямками, дотримуючись при цьому норм чинного законодавства держави та міжнародного права.

Другу групу нормативно-правових документів становить законодавство загальної дії, яке регулює міграційні та інші суспільні процеси, створюючи умови для реалізації людиною основоположних прав, визначених Конституцією України, а також здійснює коректну діагностику передумов, що стимулюють до міграцій. Такі нормативно-правові акти можна умовно згрупувати за напрямками:

- нормативно-правові акти, які визначають основи громадянства в країні (наприклад, Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року);

- нормативно-правові акти, які визначають основи здійснення соціодемографічної політики в країні (наприклад, «Кодекс законів про працю України» від 09 грудня 2012, Стратегія демографічного розвитку в період до 2015 року).

До третьої групи нормативно-правового забезпечення належить спеціальне законодавство України про міграції, яке визначає основні положення безпосередньо щодо міграційних процесів, у тому числі за конкретними їх наслідками. Спеціальне законодавство про міграції можна умовно поділити на наступні групи:

- нормативно-правові акти, які визначають основи здійснення державної міграційної політики (наприклад, Закон України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 року , Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року );

- нормативно-правові акти, які визначають конкретні заходи в рамках державної міграційної політики, у тому числі з передбаченням їх фінансування та контролю завикористанням коштів (наприклад, Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів щодо інформаційного забезпечення реалізації державної міграційної політики на 2008-2009 роки», Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку використання коштів державного бюджету для створення і утримання пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, і інформаційної системи обліку та аналізу міграційних потоків» від 24 вересня 2005 р);

- нормативно-правові акти, які визначають процедурні питання щодо перетину державного кордону (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» від 27 січня 1995 р, Закон України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 року);

- нормативно-правові акти, які стосуються конкретних груп мігрантів – біженців, трудових, нелегальних мігрантів тощо (наприклад, Закон України

« Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року , Наказ Державного комітету України у справах національностей та міграції «Про затвердження Порядку оформлення, видачі та продовження терміну дії посвідчення біженця» від 09 вересня 2005 року);

- нормативно-правові акти, які стосуються конкретних соціальних груп – національних меншин, молоді, дітей тощо (наприклад, Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року, «Декларація прав національностей України» від 1 листопада 1991);

- нормативно-правові акти, які регламентують створення (ліквідацію) відповідних організаційних структур, що здійснюють реалізацію державної міграційної політики, їх статус і повноваження (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про утворення Ради з питань трудової міграції

громадян України при Кабінеті Міністрів України» від 20 січня 2010 року );

- нормативно-правові акти, які визначають порядок статистичного обліку міграційних процесів, інших способів збору інформації (наприклад, Інструкція до заповнення державної статистичної звітності за формою № 2-ТМ (трудова міграція) «Звіт підприємств, організацій та установ про чисельність та склад іноземців, які тимчасово працюють в Україні», затверджена Наказом Міністерства статистики України).

Науковий аналіз законів, що врегульовують міграційні процеси в Україні, доводить наявність певних законодавчих невідповідностей, які потребують усунення. Тому 2011 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань міграції» від 5 квітня 2011 року, врахувавши всі пропозиції Президента України.

Важливою віхою в розвитку міграційного законодавства України стало затвердження «Концепції державної міграційної політики» від 30 травня 2011 року. Вона визначає стратегічні цілі, завдання, механізми, принципи й стандарти щодо забезпечення прав і свобод громадян у сфері державної міграційної політики України. До її прийняття не було комплексного документа, що визначав би всі перелічені напрями, заходи, принципи, на яких має ґрунтуватися державна міграційна політика [3, с. 124-127].

Законом передбачено вдосконалити правові засади реалізації державної міграційної політики, а також забезпечити умови для реалізації прав мігрантів, активізації двосторонніх контактів у всіх сферах міжнародних відносин, посилення юридичної відповідальності як іноземців, так і громадян України за порушення міграційного законодавства. Попри реформування українського міграційного законодавства воно все одно не відповідає європейським стандартам та йде в розріз з міжнародними стандартами.

Як бачимо, Україна має розгалужену систему міграційного законодавства, спрямованого на дотримання основних прав і свобод людини, що поступово наближається до європейських та міжнародних стандартів. Проте в нашій державі залишається ряд проблем стосовно нормативно-правової бази, що регулює міграційні процеси. На сьогоднішній день українське законодавство не відповідає міжнародним стандартам. В Україні порушуються права національних меншин, мігранти які хочуть отримати українське громадянство стикаються з рядом перепон. Для того щоб маргінально-міграційні процеси несли позитивні моменти для держави необхідно розробити досконалі закони, які б регулювали ці процеси, інакше міграція нестиме лише негатив.Головною тенденцією світових міграційних процесів на нинішньому етапі є зростання обсягів і швидкості переміщень населення. Тож вироблення дієвої міграційної політики для України — це нагальна потреба, адже через нашу країну проходять міграційні шляхи, а її територія використовується для транзитного переміщення й тимчасового перебування трудової та незаконної міграції.

Досліджуючи в розділі підходи до визначення понять « міграції» та « маргінальності» можна констатувати той факт, що ці понятті більше розглядаються у соціології, філософії і в той же час дуже рідко зустрічаються в політичних науках. У сучасних міграційних дослідженнях домінують два підходи до розуміння міграції: економічний та політичний. Політична маргінальність – це сукупність проявів маргінальності у правовому, культурному та соціальному полях, які мають свій вплив у політичному просторі.

Що стосується маргінальності то у сучасному суспільствознавстві, в основному, аналізуються три загальні парадигми маргінальності: етнокультурної маргінальності, структурної маргінальності, маргінальності соціальної ролі . Вагомий внесок в опрацювання концепції маргінесу зробили Р.Парк, Е.Стоунквіст, Т.Шибутані, А.Антоновскі, Дж.Манчіні, А.Керкхофф, Т.Мак-Кормік, А.Фарж, М.Лапін, Є.Рашковський, Є.Стариков, Б.Шаповалов, В.Шапінський, М.Навджавонов, І.Попова, А.Атоян та інші.

Особливу цінність мають концепції вітчизняних та російських вчених. правовий та ціннісно-нормативний аспект маргінальності представлени – роботами В. Клочкова, В. Осипової, З. Голінкової та Е. Ігітханян, А. Черниш і М. Черниш; політико-психологічний аспект маргінальності– Т. Шибутані, Д. Ольшанского, М. Шульги, які здійснюють спроби пояснити маргінальність з точки зору особливостей політичної ідентифікації індивіда з окремими політичними рухами, партіями чи політичною системою в цілому. Дані категорії дають можливість розглянути маргінально-міграційні процеси в історії людства.

РОЗДІЛ 2 МАРГІНАЛЬНО-МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА