Хід роботи:

Становлення і розвиток світогосподарських зв'язків не можливо уявити без функціонування системи валютних відно­син, основою якої є розвиток законів грошового обігу, що діють в національній економіці. Під впливом інтернаціоналізації госпо­дарського життя, поглиблення міжнародного поділу праці внут­рішні закони грошового обігу трансформуються, модифікуються і починають обслуговувати світогосподарські зв'язки.

Валютні відносини — це форма організації грошових відно­син (розрахунків та платежів) на міжнародному, міждержавно­му рівні, тобто, це економічні відносини які пов'язані з реаліза­цією однієї з функцій грошей функціонуванням світових гро­шей. За допомогою даних відносин здійснюється міжнародний платіжний обіг, формуються валютні ресурси для відтворення як всередині країни так і в рамках світового господарства. Фор­мами прояву даних відносин є: валютні цінності, валютні опе­рації, валютний обмін, зовнішня торгівля, експорт та імпорт ка­піталу, надання займів та субсидій, інвестування прибутків, науково-технічний обмін, міжнародний туризм, державні та приватні перекази та ін.

Під валютними цінностями розуміють грошові знаки зарубіж­них держав, а також цінні папери — платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви, сертифікати тощо) в іноземній валюті та ін­ші цінності (благородні метали, коштовне каміння тощо).

До валютних операцій належать:

• операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, які здійснюються між резидента­ми у валюті країни;

• операції, пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передачею заборгова­ності та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

• операції, пов'язані з ввезенням, перерахуваннями та виве­зенням з території країни валютних цінностей.

Маючи відносну самостійність, валютні відносини через сфе­ру розподілу та обміну, платіжні баланси, валютні курси, кредит­ні і розрахункові операції здійснюють вплив на економіку країни, на відтворювальний процес, на темпи і пропорції економічного розвитку.

Розрізняють світову і національну валютні системи.

Основним суб'єктом регулювання міжнародних валютних відносин на міждержавному рівні є Міжнародний валютний фонд (МВФ).

При цьому МВФ виконує такі функції: відслідковує розвиток міжнародної валютної системи, забезпечує її ефективне функціо­нування, а також здійснює аналіз виконання кожною країною спільних зобов'язань.

Країни-учасниці, вступаючи до Фонду, добровільно беруть на себе зобов'язання співробітничати з Фондом та одна з одною що­до розв'язання питань стабілізації валютних відносин. Особливу увагу приділено системі заходів з регулювання валютних курсів, які б забезпечували найбільш сприятливі умови розвитку зовніш­ньоекономічної діяльності країн-учасниць, зниження валютного ризику та кон'юнктурної невизначеності тощо.

Суттєвий вплив на світову валютну систему мають регіональ­ні об'єднання, в межах яких проводиться узгодження валютних політик держав-членів, або здійснюється спільна валютна полі­тика. У цьому випадку спільне валютне регулювання спрямоване на розвиток торговельних відносин всередині інтеграційного об'єднання, на вільне переміщення факторів виробництва, а та­кож сприяє зниженню впливу зовнішніх факторів на коливання обмінних курсів країн регіонального об'єднання.

Під національною валютною системою розуміють частину грошової системи, форму організації валютних відносин країни, яка визначається національним законодавством. Основними еле­ментами національної валютної системи є: національна валютна одиниця; склад офіційних золотовалютних резервів; паритет ва­люти і механізм формування валютного курсу; умови обертання валюти (наявність чи відсутність валютних обмежень); порядок зовнішніх розрахунків країни; режим національного валютного ринку і ринку золота; положення національних органів регулю­вання валютних відносин країни.

Сукупність економічних та адміністративних заходів, які реа­лізуються державними органами і міждержавними організаціями у сфері валютних відносин відповідно до концепції економічного розвитку, являють собою валютну політику.

Головна мета валютної політики — це досягнення стабільності валютних курсів для створення оптимальних умов зовнішньоеко­номічної діяльності і, перш за все, зовнішньої торгівлі, забезпечення стійкого економічного зростання, отримання інфляції, підтримання рівноваги зовнішньоекономічного обігу і платіжного балансу. Ос­новними складниками валютної політики є валютне регулювання, міжнародне валютне співробітництво та валютний контроль.

Система валютного регулювання являє собою діяльність дер­жавних органів у сфері обігу валюти, контролю за валютними операціями, впливу на валютний курс національної грошової одиниці, обмеження використання іноземної валюти.

Розрізняють дві основні групи інструментів валютного регу­лювання: адміністративні та економічні. Адміністративні інстру­менти, як правило, це законодавчо закріплені та обов'язкові для виконання норми й нормативи. Перевага цих методів полягає у тому, що вони вимагають менше матеріальних витрат, ніж еко­номічні, при цьому ефект впливу відчувається сильніше та шви­дше. Однак зловживання адміністративними заходами регулюван­ня валютного ринку часто веде до зруйнування механізмів рин­кової саморегуляції, встановлення штучної рівноваги на ринку, фінансових криз та інфляції.

Економічні інструменти використовують ринкові закони та закономірності розвитку міжнародних взаємозв'язків. При засто­суванні економічних інструментів валютного регулювання дер­жава виступає одним із суб'єктів ринку. До економічних інстру­ментів відносяться: девальвація валюти, ревальвація валюти, валютна інтервенція, корекція облікових ставок, валютні обме­ження, встановлення режимів конвертованості валют, диверсифі­кація валютних резервів.