19.5 Стандартизація і сертифікація продукції
Управління якістю починалося з вихідного контролю готової продукції. Стрункий механізм управління якістю кожного окремо взятого виробу дала система Тейлора, 1905 р. Ця система встановлювала вимоги до якості продукції у вигляді шаблонів, званих прохідними і непрохідними калібрами. Контроль здійснювався фахівцями. Система Тейлора ввела розподіл продукції на якісну і дефектну (брак). Ця система не зжила себе і до цього дня, проте зараз вона є лише однією з ланок в ланцюзі складових управління якістю.
У міру ускладнення продукції і виробництва встала проблема скорочення трудовитрат на контроль якості і підвищення ефективності контролю. Рішенню цієї проблеми багато в чому сприяли статистичні методи контролю якості, що базуються на методах математичної статистики. З'явилася можливість оцінки якості методом вибіркового контролю, запропонованим X.Доджем і X.Ромігом. Суть вибіркового контролю полягає в оцінці якості всієї партії продукції на основі оцінки якості її певної частини (вибірки). На підприємствах з'явилися нові фахівці – інженери за якістю.
Неоцінимий внесок в розвиток концепції управління якістю внесли роботи В.Шухарта, який, працюючи в підприємства Бела у складі групи фахівців за якістю, в середині 1920-х рр. ввів поняття циклу безперервних технологічних змін на підставі статистичного контролю якості. Подальший розвиток цієї теорії знайшов відображення у всім відомому «циклі Демінгу», або циклі PDCA. Суть даної концепції зводиться до наступних положень:
планування вдосконалення діяльності при виявленні в ній помилок і пошук рішення виниклих проблем;
впровадження запланованих поліпшень на невеликій ділянці робіт;
контроль досягнення бажаного результату за допомогою тестових змін;
дії з метою впровадження змін у великих масштабах у разі успішності експерименту.
Бурхливий розвиток теорії управління якістю припав на кінець 40-50-і рр. В цей час А.Фейгенбаум запропонував модель Загального контролю якості – Total Quality Control (TQC), і визначив поняття вартості якості. А. Фейгенбаум, запропонувавши розглядати не кінцевий результат виробництва, а кожний етап створення виробу, фактично вчинив перехід від концепції контролю до концепції управління якістю. Створена система загального контролю над якістю в повному об'ємі була упроваджена в практику роботи Японських підприємств Е. Демінгом, починаючи на 1950 р. Зважає, що саме діяльність Демінга багато в чому сприяла появі недорогих і високоякісних Японських товарів. Саме Джурану належить ідея трилогії якості, в якій були виділено три аспекти стратегічного планування якості в організації: планування якості, поліпшення якості, управління якістю.
Таким чином, ще 1950-і рр. склалися передумови створення нової концепції управління якістю, орієнтованої на задоволення запитів споживача і перетворюючої вдосконалення якості в задачу кожного співробітника організації, – концепції загального управління якістю (TQM). Велику увагу при цьому надавалося питанням мотивації, як на рівні окремого співробітника, так і на рівні організації.
На рубежі 1970-1980-х рр. до фахівців прийшло розуміння універсальності основних принципів управління якістю, прийнятних для підприємств будь-якої галузевої приналежності, незалежно від того, в якій країні вони знаходяться. Єдиною необхідною умовою їх вживання була наявність в країні ринкової економіки. В результаті міжнародною організацією по стандартизації було розроблено сімейство міжнародних стандартів на системи якості ІСО-9000. Саме сертифікація системи якості на відповідність вимогам стандартів ІСО-9000 є одним з початкових етапів упровадження методології TQM в практичну діяльність організації.
Під стандартизацією розуміють, встановлення й застосування єдиних правил впорядкування діяльності в певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює:
розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації й автоматизації виробництва;
визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;
формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень;
створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва.
Результати стандартизації відображаються в спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти й технічні умови – документи, що містять обов'язкові для продуцентів норми якості виробу і способи їхнього досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи й засоби вимірювання, випробувань, маркування, упакування, транспортування та зберігання продукції). Нормативно-технічна документація, що застосовується на підприємствах; охоплює певні категорії стандартів, які різняться за мірою жорсткості вимог до виробів і за сукупністю об'єктів стандартизації.
Найбільш жорсткі вимоги щодо якості містять міжнародні стандарти, розроблені Міжнародною організацією стандартизації – ІСО, що їх використовують для сертифікації виробів, призначених для експорту в інші країни і реалізації на світовому ринку. Нині існують міжнародні стандарти ІСО серії 9000. Перелік цих стандартів подано на рис. 19.4.
Рисунок 19.4 – Комплекс чинних міжнародних стандартів ІСО серії 9000
Державні стандарти України встановлюють на:
1) вироби загальномашинобудівного застосування (підшипники, інструменти, деталі кріплення тощо);
2) продукцію міжгалузевого призначення;
3) продукцію для населення й народного господарства;
4) організаційно-методичні та загальнотехнічні об'єкти (науково-технічна термінологія, класифікація та кодування техніко-економічної та соціальної інформації, інформаційні технології, технічна документація, організація робіт зі стандартизації та метрології, довідкові дані щодо властивостей матеріалів і речовин);
5) елементи народногосподарських об'єктів державного значення (транспорт, зв'язок, енергосистема, оборона, навколишнє природне середовище, банківсько-фінансова система тощо); 6) методи випробувань. Вони містять обов'язкові й рекомендовані вимоги. До обов'язкових належать вимоги, котрі гарантують безпеку продукції для життя, здоров'я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону.
Галузеві стандарти розробляють на ту продукцію, щодо якої бракує державних стандартів України, або за необхідності встановлення вимог, котрі доповнюють чи перевищують такі за державними стандартами, а стандарти науково-технічних та інженерних товариств – у разі потреби поширення результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів. Ця категорія нормативних документів може використовуватись на засадах добровільної згоди відповідних суб'єктів діяльності.
Стандарти підприємств виокремлюють у самостійну категорію умовно (без правової підстави). їх підприємства розробляють з власної ініціативи для конкретизації вимог до продукції й самого виробництва. Об'єктами стандартизації на підприємствах можуть бути окремі деталі, вузли, складальні одиниці, оснащення та інструмент власного виготовлення, певні норми в галузі проектування й продукування виробів, організації та управління виробництвом тощо. Такі стандарти використовують для створення внутрішньої системи управління якістю праці та продукції.
Сучасні напрямки вдосконалення стандартизації полягають у розробці державних і міжнародних стандартів не для кожного конкретного виробу, а для групи однорідної продукції, і в обмеженні кількості показників до найбільш істотних. Це дає змогу помітно зменшити кількість чинних стандартів, спростити їхній зміст і здешевити весь процес стандартизації. В Україні розрізняють обов'язкову й добровільну сертифікацію. Обов'язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління суб'єктами господарювання, охоплює перевірку й випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та дальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна сертифікація може проводитись з ініціативи самих суб'єктів господарювання на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов'язковими (на договірних засадах).
Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації) повинні:
у належному порядку та у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів;
забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано;
реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;
припиняти реалізацію сертифікованої продукції якщо виявлено її невідповідність вимогам певного нормативного документа або закінчився термін дії сертифіката.
Організаційною основою сертифікації виробів, що виробляється підприємствами, є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливіших видів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення, які широко створюються нині. Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. Координує заходи зі створення цих систем спеціальний комітет із сертифікації СЕРТИКО.
На початку 1993 року Україна стала членом ІСО та Міжнародної електротехнічної комісії – ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності понад 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів зі стандартизації та сертифікації й використовувати понад 12000 міжнародних стандартів.
Вимоги до якості на міжнародному рівні були визначені стандартами ІСО серії 9000. Перша редакція міжнародних стандартів ІСО серії 9000 вийшла в кінці 80-х років і ознаменувала вихід міжнародної стандартизації на якісно новий рівень. Ці стандарти вторгнулися безпосередньо у виробничі процеси, сферу управління і встановили чіткі вимоги до систем забезпечення якості. Вони поклали початок сертифікації систем якості. Виник самостійний напрям менеджменту – менеджмент якості. В даний час вчені і практики за рубежем зв'язують сучасні методи менеджменту якості з методологією TQM (total quality management) – загальним менеджментом якості.
Для одержання максимально можливого успіху та створення іміджу надійного партнера на зовнішньому ринку підприємствам бажано створювати й сертифікувати також власні системи якості. Згідно з міжнародним стандартом ІСО 8402 система якості – це сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечують здійснення загального керування якістю. Відповідний рівень такої системи гарантується сертифікатом, який видається підприємству на певний строк – один рік, два роки тощо. Право видачі сертифіката на систему якості має національний орган зі сертифікації; у необхідних випадках йому надається можливість делегувати таку функцію акредитованій для цієї мсти іншій організації. Для оцінки системи якості та отримання сертифіката дозволяється залучати будь-яку закордонну фірму, що займається сертифікацією. «Вагомість» сертифіката й рівень довіри до нього залежить від іміджу організації, що видала цей документ.
У розвинених країнах світу проблема якості займає провідне місце при забезпеченні конкурентоспроможності робіт і послуг, створенні нових відносин між споживачем і виробником, задоволенні матеріальних потреб, соціальних інтересів та духовних потреб суспільства. Особливого значення ця проблема набуває в умовах кризи, яка супроводжується розривом економічних зв'язків, зниженням обсягів виробництва, втратою позицій на зовнішньому та внутрішньому ринках.
Досвід США, Японії, Німеччини, Південної Кореї та ряду інших країн доводить, що забезпечення якості шляхом застосування ефективних систем управління нею є одним з основних важелів вгамування кризи в економіці та забезпечення стійких позицій на світовому ринку. Найбільшого успіху досягали країни, які вирішення проблеми якості підносили у ранг національної ідеї, створювали систему навчання робітників усіх категорій, від зусиль яких залежало забезпечення якості продукції та послуг. Навчання має важливий побічний корисний ефект – змінюється особисте ставлення людини до роботи. Вважається, що якість на 90% визначається вихованням, свідомістю та на 10% знаннями. Навчальні програми можуть дати лише ці 10%, але вони стають імпульсом зміни ставлення робітників до якості.
Таким чином, вирішення проблеми якості продукції на підприємстві – це насамперед високий його імідж серед покупців, це вихід не тільки на внутрішні й, а й на зовнішній ринок, це основа для одержання максимального прибутку та забезпечення стійкого фінансового становища.