2. Товар та його властивості

Товар — це продукт праці, виготовлений з метою обміну або продажу, а не для особистого споживання. Товаром може бути як речовий продукт, так і послуга або інформація, а також робоча сила (праця), земля, капітал тощо, які, хоч і не є продуктами праці, в умовах розширеного товарного виробництва, коли воно стає зага­льним, перетворюються в товари.

Будь-який товар має дві властивості: задовольняти якусь людсь­ку потребу і властивість обмінюватися на інші товари. Перша з них називається корисністю або споживчою вартістю товару, друга — міновою вартістю, яка є формою більш глибокої суті — цінності або вартості товару.

Товар як споживча вартість (корисність) є, насамперед, предме­том, річчю, послугою, яка завдяки своїм властивостям корисна для людей, задовольняючи якусь певну їх потребу (чи групу потреб) — як предмет особистого споживання або як засіб виробництва. Влас­тивість задовольняти ті чи інші потреби (споживчу вартість або ко­рисність) мають не лише продукти праці, але й блага, що безпосе­редньо дані нам природою — повітря, вода, сонячне тепло і світло тощо. Проте вони не створені людською працею і не є товаром. Це означає, що споживча вартість безпосередньо не відбиває ніяких суспільно-економічних відносин, а відображає відносини між лю­дьми та речами, що задовольняють їх потреби.

Споживча вартість — це річ або послуга, яка завдяки своїм ко­рисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби.

Зважаючи на те, що корисність поняття суб’єктивне, то один і той же товар може мати різні значення для задоволення потреб різ­них людей. К. Макконелл і С. Брю, відомі американські економіс­ти, дають таке визначення категорії корисності: «Пляшка дешевого міцного вина може мати досить велику корисність для волоцюги-алкоголіка і нульову або навіть негативну корисність для президен­та місцевого відділення спілки тверезості»¹. Виходячи з подібної оцінки така властивість товару як корисність (споживча вартість) впливає на ринкову поведінку споживача, що буде розглянуто в на­ступних главах. Корисність (споживча вартість) властива й продук­ту, що не є товаром. Однак корисність товару має певні особливос­ті. Вона є суспільною корисністю, тому що створюється для суспільного обміну на ринку, на відміну від продукту, виробленого для споживання. Товаром стає лише та корисність, яка обмінюється на іншу корисність. Споживча вартість товару цікавить його виро­бника лише тому, що шляхом обміну на іншу споживчу вартість він через останню задовольнить якусь свою потребу. У цьому спожив­ча вартість тісно пов’язана з іншою властивістю товару — його здат­ністю обмінюватися на інший товар, тобто з міновою вартістю.

Отже, роль споживчої вартості полягає в тому, що вона є речо­вою основою, матеріальним носієм суспільних відносин і мети ви­робництва; виступає як споживча вартість для інших членів суспі­льства і є проміжною ланкою між виробництвом і споживанням.

Другою властивістю товару є вартість або цінність, яка прояв­ляється через свою форму — мінову вартість. Мінова вартість — це властивість товару обмінюватися на інші товари у певних кіль­кісних співвідношеннях або пропорціях. У відповідності з теорією трудової вартості обмін товару здійснюється на основі їх кількісно­го порівняння, тобто певних пропорцій якоїсь внутрішньої спільної суті, що міститься у товарах. Такий обмін товарів у певних кількіс­них пропорціях є міновою вартістю. В основі обміну різних спожи­вчих вартостей має бути щось спільне. Таким спільним не є спожи­вчі вартості, оскільки вони якісно відрізняються і не порівнюються. Спільним у товарах, що обмінюються на інші товари є, втілена в них суспільно необхідна праця. Саме суспільна праця знаходиться в основі обмінюваності товарів чи послуг і робить їх кількісно по­рівнянними, а отже, формує їхню вартість (ціну). Тому у вартості виражено не лише кількість суспільно необхідної праці, а й якість продукції, її корисний ефект.

В основі кожної зі сторін товару міститься відповідний вид праці. Споживчу вартість створює конкретна праця, вартість — абстрактна.

Отже, товар має цінність (вартість) саме тому, що в ньому вті­лена праця людини, яка є змістом вартості. Тому величина вартості визначається кількістю суспільної праці, необхідної для його ство­рення. Мірою праці, а отже, і мірою вартості, є робочий час, який має відповідний масштаб виміру (година, день, тиждень тощо).

З приводу визначення вартості товару серед економістів не іс­нує єдиної точки зору. Є багато теорій, які намагаються пояснити суть, економічну природу вартості або цінності товару. Серед чис­ленних теорій вартості можна виділити основні: трудову теорію ва­ртості, граничної корисності, витрат виробництва, попиту і пропо­зиції тощо. Найбільше визнання отримали теорії трудової вартості і корисності.

Трудова теорія вартості (концепція витрат праці) розроблялася кількома поколіннями представників англійської класичної полі­тичної економії. (В. Петті — в XVII ст., А. Сміт — у XVIII ст., Д. Рікардо — на рубежі XVIII—XIX ст.), а потім була завершена в економічному вченні К. Маркса.

Дана теорія виходить з того, що єдиним джерелом вартості є праця, а величина вартості товару визначається величиною суспі­льно необхідних витрат праці (робочого часу) на виробництво да­ного товару. Але окремі виробники на виробництво одного і того ж продукту можуть витрачати різну кількість робочого часу, отже їх індивідуальні витрати є різними. Проте вартість товару визначаєть­ся не індивідуальними, а суспільно необхідними витратами праці, тобто витратами за середніх для даної економіки умов виробницт­ва, вміння працівників та інтенсивності праці. Виграють виробни­ки, у яких витрати їх індивідуальної праці менші за суспільно не­обхідні і програють ті, у яких вони більші. Ціна товару трактується при цьому грошовим виразом його вартості. Вона здатна відхиля­тися від вартості у той чи інший бік під впливом попиту на даний товар чи його пропозицію, тобто ринковим механізмом.

Теорія граничної корисності — сьогодні одна з базових теорій вартості — виникла як розвиток деяких ідей Ж. Б. Сея про корис­ність товару. Вона була сформована в лоні неокласичного напрям­ку: австрійська школа (Е. Бьом-Баверк, К. Менгер, Ф. Візер) засну­вала її, математична школа (Л. Вальрас, В. Парето, У. Джевонс) створили математичну модель, а кембріджська (А. Маршалл, А. Пігу) і американська (Дж. Б. Кларк) школи розвинули і поєднали з іншими теоріями вартості в єдину систему.

У найпростішій інтерпретації теорія граничної корисності вихо­дить із такого розуміння вартості: вартість — це споживча або суб’єктивна оцінка відносного корисного ефекту економічного бла­га певного виду його цінності. Іншими словами, вартість визнача­ється мірою корисності блага, його корисного ефекту для споживача.

Конкретним виразом такої «суб’єктивної корисності» певного блага є «гранична корисність», тобто корисність «граничного» (останнього) екземпляру продукту певного виду, який задовольняє найменш суттєву потребу в ньому. Суб’єктивна цінність благ при обміні залежить від найменшої корисності останнього екземпляру, а гранична корисність — від кількості певних благ даного виду та інтенсивності споживання індивідууму. Таким чином, за вихідний пункт визначення вартості товару беруться не цілком об’єктивні фактори (суспільно необхідні витрати праці), а суб’єктивна моти­вація, суб’єктивна оцінка економічної поведінки окремої особи.

Теорія граничної корисності має надзвичайно високу ступінь формалізації (переведення на «мову» математики), для чого засто­совуються алгебраїчні рівняння, графічні і статистичні моделі. Тео­рія граничної корисності — це одна з основоположних теорій вар­тості в сучасній економічній теорії (див. статті до графіків: «Поняття корисності», «Крива граничної корисності», «Гранична корисність продукту, коли споживач має деяку його кількість», «Еластичність кривої граничної корисності», «Криві байдужості», «Бюджетні лінії, або що доступне покупцю», «Рівновага споживача на ринку»).