2. Економічна інтеграція та інтернаціоналізація

Економічна інтеграція — якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя. Вона передбачає зближення і взаємопереплетіння національних економік, проведення узгодженої державної економічної політики. Інтеграційні тенденції є природним проце­сом, який випливає з об’єктивних потреб міжнародного поділу праці і науково-технічного прогресу.

Інтеграція — це форма інтернаціоналізації господарського життя, об’єктивний процес переплетіння національних господарств і проведення скоординованої економічної політики на національ­ному та міжнародному рівнях в різних формах: вільної торгівлі, митних союзів, загальних ринків, економічних союзів, валютно-економічних і політичних союзів.

Інтернаціоналізація — процес розвитку економічних зв’язків між національними господарствами, коли економіка однієї країни виступає частиною світового господарського процесу, який погли­блюється на основі міжнародного поділу праці, виробничої та нау­ково-технічної спеціалізації і кооперації.

Ці процеси реально змінили обличчя світового господарства і зробили його учасниками не лише країни і регіони, але й самостій­но діючі суб’єкти в особі окремих фірм, що поступово набували транснаціонального характеру. Суть економічної інтеграції прояв­ляється в її найважливіших характеристиках:

по-перше, міжнародне регулювання економічних процесів;

по-друге, поступове формування замість більш або менш неза­лежних один від одного національних народногосподарських ком­плексів регіональних господарських комплексів із загальною стру­ктурою відтворення;

по-третє, усунення адміністративних і економічних бар’єрів, які перешкоджають вільному рухові товарів, робочої сили і капіталів;

по-четверте, зближення внутрішніх економічних умов у держа­вах, які беруть участь в інтеграційних об’єднаннях;

Існують такі основні види інтеграційних об’єднань:

• зона вільної торгівлі, коли країни-учасники обмежуються ві­дміною митних бар’єрів у взаємній торгівлі;

• митний союз, коли вільне переміщення товарів і послуг все­редині угрупування доповнює єдиний митний тариф стосовно тре­тіх країн;

• загальний ринок, коли ліквідуються бар’єри між країнами не тільки у взаємній торгівлі, а й для переміщення робочої сили й ка­піталу;

• економічний союз, коли на доповнення до всіх перелічених вище інтеграційних заходів гармонізуються різні аспекти економі­чної політики.

Повна інтеграція передбачає узгодження та проведення спіль­ної валютної, фіскальної, кредитної політики, утворення органів наднаціональної влади тощо.

Економічна інтеграція — це більше, ніж просте об’єднання на­ціональних економік. В результаті глибоких структурних перетво­рень в економіці країн, що інтегруються, повинно виникнути опти­мально збалансоване в територіально-економічному і соціальному сенсі господарство, в якому виробництво здійснюється з мінімаль­ними затратами і максимальним прибутком, найвищою продуктив­ністю праці. Мова йде про якісно новий результат — синергетич­ний ефект (гр. synergos — той, що діє разом), за якого інтегроване ціле повинно являти собою якісно новий, більш досконалий госпо­дарський механізм. Структурні перетворення дають можливість за рахунок інтеграції ресурсів розширювати виробництво, усувати не­рівномірність розвитку, підвищувати суспільний добробут в інтег­рованих країнах.

Отже, інтеграція супроводжується взаємним переплетінням процесів економічного зростання і на національному рівні, що при­зводить до формування єдиного господарського організму. Однак, слід зазначити, що в реальному житті одночасно діють дві тенден­ції — до інтеграції та до дезінтеграції. Крім того, в силу ряду при­чин різні елементи інтеграції в різних країнах отримують неодна­ковий розвиток. У зв’язку з цим можна виділити такі типи інтеграції: жорстка — зумовлена обставинами зовнішнього харак­теру (одні країни є отримувачами вигод, інші — донорами); випад­кова — утворюється і припиняється швидко і стихійно; гнучка — кожна країна є одночасно і донором, і отримувачем вигод.

Найбільший розмах інтеграційні процеси отримали після другої світової війни, що знайшло свій прояв в утворенні великої кількості міжнародних економічних організацій, об’єднань, союзів (які вже частково згадувалися у попередній главі), що виникли й розвива­ються на різних континентах, а також міжнародних фінансово-кредитних інститутів (Міжнародний валютний фонд (МВФ), Між­народний банк реконструкції і розвитку (МБРР) тощо), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Світова організа­ція торгівлі тощо. Найбільшого розмаху ці процеси набули в Захід­ній Європі. Ще з перших післявоєнних років функціонував митний, а потім і економічний союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу (Бенілюкс), у 1951 році було створено Європейське об’єднання ву­гілля і сталі (ЄОВС). Нарешті, 25 березня 1957 року у Римі 6 захід­ноєвропейських країн (Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди, Франція і ФРН) уклали договір про створення Європейського еко­номічного співтовариства (ЄЕС), яке назвали «Спільним ринком». У лютому 1994 року ЄЕС трансформувався у Європейський Союз (ЄС), а сьогодні число країн, що входять до нього, зросло до 25.

Важливе місце у системі світогосподарських зв’язків сьогодні належить транснаціональним корпораціям (ТНК), тобто окремим великим фірмам, що беруть участь у міжнародному поділі праці, які зосереджують у своїх руках виробництво і збут продукції на світовому ринку.

3. Світовий ринок. Міжнародна торгівля. Теорії ринку

Функціонування світового ринку також зумовлюється міжнаро­дним поділом праці, спеціалізацією окремих країн на виробництві певних видів продукції та наданню послуг. Світовий ринок — це система міжнародних товарно-грошових відносин, пов’язаних з обміном результатами та факторами виробництва. Світовий ринок сприяє підвищенню ефективності виробництва, національних еко­номік, є джерелом постачання інвестиційних, сировинно-паливних товарів, предметів широкого вжитку.

З утворенням світового ринку формується міжнародна торгів­ля, яка опосередковує у матеріально-речовій формі міжнародний поділ праці. Поглиблення поділу праці під впливом НТР сприяє ви­соким темпам і зростанню масштабів зовнішньої торгівлі. При цьому переважна частина експортно-імпортної торгівлі припадає на промислово розвинуті країни. Посилюється процес концентрації зовнішньоторговельних операцій ТНК і одержавлення цих опера­цій. Це означає, що система конкуренції набуває певною мірою ре­гульованого характеру.

Товарна структура світового ринку під впливом НТР набула суттєвих змін. Якщо в XIX ст. у світовій торгівлі переважали сиро­вина, продовольство, текстильні вироби, то в сучасний період — промислове обладнання, машини. Частка готових виробів зросла за рахунок суттєвого скорочення частки сировини і складає зараз по­над 70 %. Динамічно розвиваються ринки високотехнологічних, наукомістких, екологічно безпечних товарів, ресурсозберігаючих технологій, ліцензій, ноу-хау.

На світовому ринку національна праця окремих країн отримує суспільне визнання і стає частиною сукупної праці світового гос­подарства. За цих умов витрати праці на виробництво товарів ви­ступають як індивідуальні витрати, що визначаються рівнем про­дуктивних сил та інтенсивності національної праці в кожній окремій країні. Це означає, що витрати праці при виготовленні одиниці однакової продукції у різних країнах будуть різними. У кожній країні є свій рівень суспільно необхідних витрат на виро­бництво товару, що визначають їх національну вартість. З розвит­ком міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, яка є проявом усуспільнення виробництва в міжнародному масш­табі, вартість стає інтернаціональною категорією. Але обмін това­рів на світовому ринку відбувається не на основі індивідуальних (в даному випадку національних), а на базі суспільно необхідних ви­трат праці, які включаються для продукування товару при середньосвітових суспільно нормальних умовах виробництва і які скла­дають зміст такого поняття як інтернаціональна вартість товару.

Головним критерієм еквівалентності обміну став обмін на осно­ві інтернаціональних вартостей, які формуються як середньосвітові величини в результаті конкурентної боротьби між різними держа­вами та іншими суб’єктами світових ринкових відносин. Кожний з них в обмін на уречевлену в своїх товарах світову інтернаціональну працю отримує однакову кількість такої самої праці в інших това­рах, які купує на світовому ринку.

Інтернаціональні витрати суспільно необхідної праці країн, що експортують на світовий ринок найбільшу кількість певної продук­ції, формують інтернаціональні витрати і, як наслідок, інтернаціо­нальну вартість. Проте у формуванні інтернаціональної вартості беруть участь не всі товари, які виробляються у різних країнах, а лише ті, які експортуються на світовий ринок. Звідси ступінь впли­ву національної валюти на інтернаціональну залежить від частки окремих країн у загальному обсязі продажу окремих товарів на сві­товому ринку (тобто це залежить від того, скільки товару країна «викине» на світовий ринок, від цього залежить те, хто диктує ціни на світовому ринку).

Країни, які беруть участь у міжнародному поділі праці та обмі­ні, знаходяться в неоднакових умовах. Це визначається не тільки рівнем розвитку, структурою економіки і ємністю внутрішнього ринку, а й відмінностями географічного положення, складом та ро­змірами природних ресурсів. На світовому ринку країни, витрати яких на виготовлення того чи іншого продукту вищі за середній ін­тернаціональний рівень, виявляються неконкурентоспроможними. Ті ж, у яких подібні витрати нижчі, мають більш високий дохід від експорту своїх товарів.

Є багато специфічних факторів, які тією чи іншою мірою пере­шкоджають формуванню інтернаціональної вартості. Вплив цих факторів (зовнішньоторгові та валютні обмеження, коливання кур­сів валют, біржові «лихоманки») позначається на світових цінах. Проте короткочасні коливання цін не відображають довгостроко­вих тенденцій, в яких і виявляється універсальна дія закону вартос­ті як регулятора світових ринкових відносин.

Якісна еволюція, яку переживає сучасне світове господарство, полягає у подальшій трансформації світових продуктивних сил і виробничих відносин і зумовлює особливості дії інших, крім назва­них законів вартості та попиту і пропозиції, економічних законів — закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру роз­витку продуктивних сил, закону зростання потреб, закону економії часу, закону зростання продуктивності праці тощо.

Участь кожної країни у світовому поділі праці породжує про­блему її економічної доцільності, інтерес до якої економічна наука проявляє вже давно. Згідно трудової теорії вартості кожна країна повинна спеціалізуватися на виробництві тих товарів, по яких вона має більш низькі витрати праці і капіталу. Ця теорія ґрунтується на теорії порівняльних переваг.

А. Сміт сформулював теорію абсолютної переваги і, полемізу­ючи з меркантилістами, показав, що країни зацікавлені в розвитку зовнішньоторговельних потоків, оскільки мають вигоду незалежно від того, експортерами чи імпортерами вони є.

Д. Рікардо довів, що принцип абсолютної переваги є лише окремим випадком загального правила, і обґрунтував теорію порів­няльної переваги, що є теоретичним обґрунтуванням економічної доцільності міжнародного поділу праці.

Історично світові економічні відносини починалися із торгівлі товарами. Тому дана теорія й спирається на порівняльні переваги в торгівлі. Класичним варіантом теорії порівняльних переваг є теорія порівняльних витрат Рікардо. Вона ґрунтується на положенні, згід­но з яким окремі країни спеціалізуються з виробництва тих товарів, які мають відносно більш низькі витрати порівняно з іншими краї­нами.

Для ілюстрації цього положення Рікардо взяв за приклад вироб­ництво вина і сукна в Англії та Португалії. Виробництво вина в Португалії абсолютно дешевше, ніж в Англії. Португалії невигідно купувати в Англії вино. Але Рікардо пропонує враховувати не аб­солютні, а порівняльні витрати. Він виходить з того, що ціна това­ру — це грошова форма вираження мінової вартості, тобто мінова вартість сукна знаходить своє відображення через певну кількість вина, а мінова вартість вина виражається через певну кількість сук­на. При цьому в основі мінової вартості лежить відношення абсо­лютних витрат. Спираючись на абсолютні витрати, можна обчис­лити порівняльні витрати, тобто мінову вартість сукна та вина.

Після математичних обчислень Рікардо прийшов до висновку, що Англії вигідніше відмовитися від виробництва свого вина й ку­пувати його в Португалії. Португалії ж доцільно відмовитися від виробництва сукна й купувати його в Англії. Теорія Рікардо пояс­нює переваги міжнародної торгівлі, враховуючи головним чином міжнародні відмінності у природно-кліматичних умовах виробниц­тва товарів.

Теорія порівняльних переваг переконливо доводить, що міжна­родна торгівля зумовлена наявністю відмінностей між країнами у відносних витратах, проте вона залишає без відповіді визначальне питання: чому виникають ці відмінності? Намагаючись відповісти на це запитання, шведський економіст Елі Хекшер та його учень Бертиль Олін у 20—30-х рр. сформулювали нову теорію міжнарод­ної торгівлі — неокласичну двофакторну модель. На їхню думку, відмінності у відносних витратах між країнами (або відмінності у формі кривих виробничих можливостей) пояснюються головним чином тим, що:

—по-перше, у виробництві різних товарів фактори використо­вуються у різних співвідношеннях;

• по-друге, відносна забезпеченість країн факторами виробни­цтва є нерівномірною.

У відповідності з теорією Хекшера-Оліна, країни будуть нама­гатися експортувати ті товари, які потребують для свого виробниц­тва інтенсивного використання відносно надлишкових і невеликих затрат дефіцитних факторів, в обмін на товари, які виробляються з використанням факторів в оберненій пропорції.

Отже, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фак­тори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва. Варто підк­реслити, що мова тут іде не про кількість факторів виробництва, що їх має країна, а про відносну забезпеченість ними (наприклад, про кількість придатної для обробки землі в розрахунку на одного пра­цюючого). Якщо в даній країні будь-якого фактора виробництва бі­льше, ніж в інших країнах, то ціна на нього буде відносно нижчою. Відповідно, і відносна ціна того продукту, у виробництві якого цей дешевший фактор використовується більшою мірою, ніж інші фак­тори, буде нижчою, ніж в інших країнах. Саме так виникають порі­вняльні переваги, які визначають напрями зовнішньої торгівлі.

Теорія Xекшера-Оліна вдало пояснює багато закономірностей, які спостерігаються в міжнародній торгівлі. Країни дійсно вивозять переважно продукцію, в затратах на виробництво якої домінують відносно надлишкові для них ресурси. Проте структура виробни­чих ресурсів, якими володіють промислово розвинені країни, пос­тупово вирівнюється. Окрім того, на світовому ринку все більше зростає частка торгівлі «подібними» товарами між «подібними» країнами.

У середині 50-х рр. відомий американський економіст Василь Леонтьєв емпірично перевірив основні висновки теорії Xекшера-Оліна і прийшов до парадоксальних висновків. Використавши мо­дель міжгалузевого балансу «затрати-випуск», побудовану на осно­ві даних про економіку США за 1947 р., В. Леонтьєв показав, що в американському експорті переважали відносно трудомісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі. Враховуючи, що в перші повоєнні роки у США, на відміну від більшості їхніх торговельних партне­рів, капітал був відносно надлишковим фактором виробництва, а рівень заробітної плати значно вищим, цей емпірично отриманий результат явно суперечив тому, що передбачала теорія Xекшера- Оліна, і тому отримав назву «парадокс Леонтьєва». Подальші дос­лідження підтвердили наявність цього парадоксу у повоєнний пері­од не лише для США, але й для інших країн (Японії, Індії тощо).

Неодноразові спроби пояснити такий парадокс дали змогу роз­винути та збагатити теорію Xекшера-Оліна завдяки врахуванню додаткових обставин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, зокрема:

—неоднорідність факторів виробництва, перш за все робочої сили, яка суттєво відрізняється за рівнем кваліфікації. У зв’язку з цим в експорті промислово розвинених країн може відображатися відносна надлишковість висококваліфікованої робочої сили і спеці­алістів, у той час як країни, що розвиваються, експортують продук­цію, яка потребує значних затрат некваліфікованої праці;

• значною є роль природних ресурсів, що, як правило, використо­вуються у виробничому процесі тільки в поєднанні з великою кількіс­тю капіталу (наприклад, у галузях добувної промисловості). Це пев- ною мірою пояснює те, що експорт із багатьох країн, які розвиваються і мають великі запаси природних ресурсів, капіталомісткий, хоча капі­тал у цих країнах і не є відносно надлишковим фактором;

• вплив на міжнародну спеціалізацію зовнішньоторговельної політики, яку проводить уряд. Ця політика може обмежувати ім­порт і стимулювати розвиток внутрішнього виробництва та експорт продукції тих галузей, де інтенсивно використовуються відносно дефіцитні фактори виробництва.

У другій половині XX ст. істотний вплив на розвиток міжнаро­дної торгівлі почав справляти науково-технічний прогрес. Це знайшло своє відображення в моделях неотехнологічної теорії. Найбільшого поширення серед них набула модель технологічного розриву, автором якої є англійський економіст М. Портер. її суть полягає в тому, що міжнародна торгівля може виникати навіть за однакової наявності у країнах виробничих факторів, але за умов те­хнологічного розриву між ними.

Згідно досліджень англійського економіста М. Е. Портера, стан конкуренції на будь-якому конкурентному ринку можна охаракте­ризувати п’ятьма конкурентними силами:

• суперництво конкуруючих продавців;

• конкуренція з боку товарів, що виробляються фірмами інших галузей, і що є гідними замінниками (субститутами), а також кон­курентоспроможні за ціною;

• загроза появи нових конкурентів (прихід нових фірм обумов­лює верхню межу прибутковості галузі);

• економічні можливості і торговельні здібності постачальни­ків (здатність постачальників диктувати свої умови);

• економічні можливості і торговельні здібності покупців (вплив покупців на рівень прибутковості фірми, якість товару, на­дання кредиту).

Ці п’ять сил конкуренції у кінцевому рахунку визначають умо­ви, за яких функціонує кожен ринок і економічні одиниці (фірми), що його складають. Стан кожної сили та їх спільна дія визначають можливості конкретного типу ринкової структури в конкурентній боротьбі та його потенціал.

У моделі М. Портера значення і сила впливу кожного з факторів конкуренції змінюється від ринку до ринку і визначає ціни, витра­ти, розміри капіталовкладень у виробництво, збут продукції і при­бутковість бізнесу. Постачальники і покупці, намагаючись викори­стати сприятливу для них ситуацію, знижують прибуток фірми. Конкуренція всередині галузі також знижує прибуток, тому що для підтримки конкурентних переваг доводиться збільшувати витрати (на рекламу, організацію збуту тощо), або втрачати прибуток за ра­хунок зниження цін. Наявність товарів-замінників зменшує попит і обмежує ціну, яку фірма може запросити за свій товар.

При розробці стратегій підприємства зобов’язані враховувати замінники, що виступають як сила, що визначає цінову політику підприємства, політику в області оновлення продукції, а також економічні можливості та торгові здібності покупців та появу но­вих конкурентів.

М. Портер виділяв такі детермінанти, що формують середови­ще, в якому розвиваються конкурентні переваги галузей і фірм:

• фактори виробництва певної кількості і якості;

• умови внутрішнього попиту на пропозицію даної галузі, його кількісні і якісні параметри;

• наявність підтримуючих галузей, конкурентноздатних на сві­товому ринку;

• стратегія і структура фірм, характер конкуренції на внутріш­ньому ринку.

Названі детермінанти конкурентної переваги утворюють систе­му, взаємно посилюючи і обумовлюючи розвиток один одного. До них додаються ще два фактори, які можуть серйозно впливати на обставини в країні: дії уряду і випадкові обставини.

Нові технології, що вперше виникають в будь-якій країні, дають їй можливість виробляти традиційні товари з меншими затратами або випускати нові товари. В обох випадках країна, що першою за­стосувала технічне нововведення, одержує порівняльні переваги і спеціалізується на експорті високотехнологічних, наукомістких то­варів, ліцензій та прямого інвестування чи на експорті порівняно дешевих традиційних товарів.

Технологічний розрив між країнами в окремих галузях вироб­ництва не є постійним. Він поступово долається, але може виника­ти знову, проте в інших галузях, між іншими країнами і на більш високому рівні науково-технічного прогресу.

Теоретичні моделі конкурентних ринків були розроблені у 30— 50-х роках XX ст. (ефективної конкуренції — австрійським теоре­тиком Й. Шумпетером; монополістичної конкуренції — американ­цем Е. Чемберліном; олігополії — Е. Черберліном та його співвіт­чизником Дж. М. Кларком; недосконалої конкуренції — англій­ським теоретиком Дж. Робінсоном), коли виникла необхідність подолання монополістичної ринкової структури.

Суттєве значення для пояснення коригуючого впливу на ціну факторів, що лежать поза виробництвом, має теорія «граничної ко­рисності», що була запропонована представниками австрійської школи в останній третині XIX ст.

Не заперечуючи залежності ринкової ціни товару від плато­спроможного попиту і споживних характеристик товару, ця теорія все ж дещо гіперболізувала вплив психологічних факторів, суб’є­ктивної оцінки корисності товару на ціноутворення. Однак корис­ною була її провідна ідея — залежність кінцевої ринкової ціни то­вару від споживача і тих економічних умов, за яких відбувається купівля-продаж.

Отже, певний вплив на інтернаціональну вартість здійснює співвідношення попиту і пропозиції, оскільки в світовому госпо­дарстві можливості для переливу капіталу і робочої сили відносно обмежені, на світовому ринку періоди перевищення попиту над пропозицією (або навпаки) можуть бути тривалішими, ніж в націо­нальному господарстві.

На поверхні явищ світового ринку інтернаціональна вартість отримує форму світової ціни, яка є грошовим виразом інтернаціо­нальної вартості. На міжнародному товарному ринку існує склад­ний комплекс цін, кожний з яких відображає певну сторону зовні­шньоекономічної діяльності торговельних і виробничих фірм. В основі всього комплексу цін є базова ціна, яка формується в про­цесі здійснення найбільш значних за обсягом та регулярних за ча­сом торгівельних угод з товарами у вільно конвертованій валюті. Наприклад, базова ціна на машини і обладнання — це ціни амери­канських, європейських та японських виробників. Базова ціна наф­ти, цинку, олова, нікелю та алюмінію — це ціна Лондонської това­рної біржі кольорових металів. Базова світова ціна вугілля — імпортна ціна вугілля в західноєвропейських портах. Базові ціни знаходяться в постійному русі, напрямок та інтенсивність якого фі­ксується відповідними довідниками та прейскурантами. Ціни, що публікуються у довідниках та прейскурантах є основою базових цін, які відповідно називають довідниковими та прейскурантними.

За цими цінами реалізуються лише незначні за обсягом товарні партії і лише при умові строкової угоди. Для встановлення більш стабільних та значних за обсягом угод необхідна подальша корек­ція ціни.

Базова ціна — це ціна біржі, порту або місця масового вироб­ництва, а це означає, що товар реалізується тільки там. Тому відда­леність ринку від місць формування базової ціни передбачає і від­хилення ціни від базового рівня. Якщо ринок передбачає перевищення попиту над пропозицією товару, то він отримує назву ринку продавця і на ньому встановлюються ціни продавця. Навпаки, якщо на ринку пропозиція перевищує попит, то мова йде про ринок покупця, який і диктує ціну покупця. Рівень світової ціни може бути різний залежно від того, хто (покупець чи продавець) несе транс­портні та страхові витрати.

В умовах сучасної міжнародної торгівлі кожна угода купівлі-продажу передбачає умову певного виду ціни. Для покриття транс­портних витрат використовуються два види ціни: ФОБ (англ. free on boort — вільно на борту) та СІФ (англ. cost — вартість, insurance — страхування, freight — фрахт). Наприклад, якщо тор­гова угода передбачає, що реалізований товар вимірюється у цінах ФОБ, то це означає, що постачальник бере на себе частину транс­портних та страхових витрат, а саме — тільки до моменту доставки товару на борт судна, вагона.

За цих базисних умов експортер зобов’язаний: як і в поперед­ньому разі, за свій рахунок поставити товар із підтверджувальними документами; упакувати його, доставити до порту; сповістити про це імпортера. Крім того, за свій рахунок він зобов’язаний: одержа­ти експортну ліцензію і виконати митні формальності; відвантажи­ти товар на судно; сповістити покупця про навантаження; передати йому документи, включаючи морський коносамент про прийняття вантажу на судні.

Обов’язки імпортера від попереднього варіанта відрізняються тим, що він не оплачує навантаження товару на судно, але оплачує розміщення товару на судні.

Ризик ушкодження або втрати товару, як і право власності, пе­реходить від продавця до покупця в момент перетинання вантажем борту судна.

У цьому разі експортер зобов’язаний: поставити товар перевіз­никові; укласти договір із перевізником від свого імені; забезпечи­ти одержання експортної ліцензії, виконати митні формальності; передати покупцеві комплект документів, включаючи накладну.

За цінами СІФ ці умови практично збігаються з попередніми, за винятком того, що експортер повинен ще застрахувати вантаж до порту призначення.

За цих умов експортер за свій рахунок зобов’язаний: поставити товар із документами, що підтверджують його відповідність умо­вам контракту; укласти договір про перевезення товару в зазначе­ний у контракті пункт; оплатити перевезення; передати товар в обумовлений у контракті термін перевізнику; повідомити імпорте­ра і передати йому комплект документів, включаючи квитанцію про прийняття вантажу до перевезення; одержати експортну ліцен­зію й оплатити вивізне мито, податки, збори.

Оскільки транспортування може здійснюватися різними видами транспорту і послідовно кількома транспортно-експедиторськими фірмами, зобов’язання експортера вважаються виконаними після передання вантажу першому перевізникові.

Імпортер зобов’язаний: застрахувати за свій рахунок товар; оплатити всі інші витрати, що виникають при транспортуванні; оплатити товар експортеру: покрити усі витрати, пов’язані з транс­портуванням товару в його країну. Ризик і право власності перехо­дить від продавця до покупця в момент передання експортером ва­нтажу першому перевізникові.

Отже, коли обсяг торгової угоди вимірюється у цінах СІФ, увесь обсяг транспортних та страхових витрат (до моменту прибуття ван­тажу у порт чи на станцію споживача) бере на себе постачальник.

4. Ефективність зовнішньоекономічних відносин

Для того, щоб визначити ефективність зовнішньоекономічних відносин, потрібно визначити ступінь інтернаціоналізації господар­ської діяльності тієї чи іншої країни, а також міру участі націона­льного господарства в міжнародному поділі праці.

Для визначення ступеня інтернаціоналізації господарської дія­льності використовується показник «експортної квоти виробницт­ва», який фіксує частку продукції, що виготовлена на експорт:

q = 100,

де а — експортна квота;

X — річний експорт;

У — річний валовий внутрішній продукт.

Міру участі національної економіки в міжнародному поділі праці характеризує також індекс товарності:

T= 100,

де t — індекс товарності;

X — річний експорт;

М — річний імпорт;

У — річний валовий внутрішній продукт.

У міжнародній статистиці при аналізі ефективності зовнішньої торгівлі широко застосовується показник зміни пропорцій зовніш­ньоторгового обміну під назвою «умови торгівлі». Дані про зміну цього показника періодично публікуються в економічних виданнях ООН. Умова торгівлі — це співвідношення індексів експортних та імпортних цін країни. Зміни показника пов’язані з рухом цін на ек­спортовану та імпортовану продукцію і в кінцевому рахунку зале­жать від структури експорту та імпорту. Наприклад, випереджаюче зростання цін на імпортовану продукцію в порівнянні з експортом може відбуватися у випадку намагання компенсувати втрати екс­портної виручки і призводить до зростання вивозу сировини і па­лива, що суттєво погіршує «умови торгівлі».

Обсяг зовнішньої торгівлі окремої країни вимірюється показни­ком торгового обороту, який обчислюється за такою схемою:

Торговий оборот = Вартість експорту + Вартість імпорту.

Ефективність (результативність) зовнішньоекономічних відно­син знаходить безпосередній вираз в балансах міжнародних розра­хунків, який є співвідношенням грошових вимог та зобов’язань, надходжень та платежів однієї країни по відношенню до інших кра­їн за певний проміжок часу (рік, квартал, місяць). Розрізняють два основних види балансів — платіжний та розрахунковий.

Платіжний баланс включає в себе три основних розділи, а саме: торговий баланс, баланс послуг та некомерційних платежів, баланс руху капіталів та кредиторів.

Торговий баланс — це різниця вартості експорту та імпорту або так званий чистий експорт:

Чистий експорт = Вартість експорту - Вартість імпорту.

Слід зауважити, що до платіжного балансу відносять тільки ту частину торгового балансу, по якій платежі фактично здійснені або повинні бути негайно погашені. Ця обставина важлива тому, що поряд із зазначеними платежами існують відстрочені платежі та зо­бов’язання, які породжені продажем товарів у кредит. Тому та час­тина обсягів зовнішньої торгівлі, що не оплачується у поточному році, включається в окремий торговий баланс, а він, у свою чер­гу, — в розрахунковий баланс.

Різниця між обсягами експорту та імпорту складає сальдо тор­гового балансу. Сальдо може бути позитивним і негативним. У першому випадку баланс буде активним (вартість експорту пе­ревищує вартість імпорту), в другому — пасивним (вартість імпор­ту перевищує вартість експорту). Якщо баланс буде пасивним, чис­тий експорт буде із знаком «мінус», що змушує віднімати його від платіжного балансу.

Баланс послуг та некомерційних платежів включає платежі та надходження від транспорту, страхування, зв’язку, туризму, спо­живчі перекази трудових коштів (заробітна плата, спадщина, пенсії, стипендії). Усі ці статті отримали назву «невидимих операцій». їх обсяг в країнах Організації економічного співробітництва і роз­витку становить приблизно 160 млрд дол. на рік або 40—50 % над­ходжень поточного балансу. Наприклад, міжнародний туризм за­безпечує Іспанії 40 %, а Португалії — 25 % валютних надходжень. Канада отримує від туризму іноді більше валюти, ніж від експорту пшениці. Грошові перекази громадян, які тимчасово працюють за кордоном, складають значну частину валютних надходжень у еко­номіку багатьох країн. Японія, Італія та ФРН поповнюють валютні фонди за рахунок перебування військ США на їх територіях.

Торговий баланс та баланс «невидимих операцій» утворюють баланс поточних операцій (поточний платіжний баланс).

Баланс руху капіталів та кредитів відбиває, з одного боку, над­ходження закордонних інвестицій та позик, а з другого — надання кредитів та здійснення капіталовкладень в інших країнах. Адже ві­домо, що за умов глибокої інтернаціоналізації виробництва звичай­ним явищем економічного життя є вивіз капіталу у підприємниць­кій формі (прямі та портфельні інвестиції) та експорт капіталу у позичковій формі (надання позик, кредитів); отримання коротко­строкових авуарів (тобто цінні папери, чеки, векселі, перекази то­що).

Баланс розрахунків по цих операціях доповнює баланс поточ­них операцій та складає в сукупності платіжний баланс країни.

На відміну від платіжного, існує розрахунковий баланс. Він ха­рактеризується співвідношенням вимог та зобов’язань країни до інших країн на певну дату (наприклад, на початок року) або за пев­ний період.

Активне сальдо розрахункового балансу показує, на яку вели­чину сума здійснених країною зарубіжних інвестицій, надання кре­дитів перевищує суму погашеної заборгованості іноземним креди­торам. Пасивне сальдо показує, на яку величину сума погашеної заборгованості перевищує суму здійснених інвестицій і кредитів.

Таким чином, сальдо розрахункового балансу на певну дату ха­рактеризує позицію країни як кредитора або боржника.