3. Національний дохід

При визначенні макроекономічного ефекту використовуються ще й такі показники: національний дохід (НД) і національне багат­ство.

Національний дохід — це частина сукупного суспільного проду­кту, в якому представлена новостворена протягом року в тій чи ін­шій країні вартість (V + т).

Національний дохід — це один із основних узагальнюючих ста­тистичних показників, який використовується в системі національ­них рахунків.

Першу спробу визначити джерела національного доходу зроби­ли меркантилісти, які вважали, що багатство суспільства (вони не вживали термін «НД.») нагромаджується у сфері торгівлі (насампе­ред зовнішньої).

Фізіократи таким джерелом вважали сільське господарство. Класики політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо значно розши­рили розуміння джерел створення національного доходу. Вони вважали, що він створюється у сфері матеріального виробництва (в сільському господарстві і промисловості). Доповнив сферу ство­рення національного доходу і К. Маркс, включивши до неї сферу матеріальних послуг.

Але сфера послуг у той час була розвинута дуже слабо. Тому у працях К. Маркса положення про те, що національне багатство створюється і в сфері послуг, не набуло вигляду теорії і за маркси­стською (звужувальною) концепцією національний дохід обчислю­вався без врахування нематеріальної сфери виробництва. Сьогодні в сфері послуг розвинутих країн зайнято близько 70 % всього пра­цездатного населення.

Сучасні вчені притримуються розширювальної концепції щодо визначення джерела національного доходу. За нею, як нам відомо, будь-яка праця є продуктивною, а тому створює національний до­хід. Внаслідок цього його виробниками вважають усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в тому числі військовослужбовців, поліцейських, чиновників, служителів культу тощо. Критеріями для західних учених слугує отримання цими ка­тегоріями доходів. Західна економічна думка навчилася вимірюва­ти продуктивність праці вчителів, педагогів, учених, працівників охорони здоров’я і визначити їх внесок у створення національного доходу. Наприклад, кожний долар, вкладений у розвиток науки, приносить, на їхню думку, близько 4—5 дол. прибутку.

За методикою західної економічної науки у сфері послуг ство­рюється основна частка ВВП, в тому числі НД. У США наприкінці 90-х років у цій сфері було сконцентровано 85 % кадрового потен­ціалу вищої кваліфікації і створювалося 75 % ВВП.

Питання про джерело національного доходу не є чисто теорети­чним, тобто відірваним від практики. Від його правильного вирі­шення залежить обгрунтувальна методика обчислення величини національного доходу, що виробляється в країні, статистичною службою держави.

Наприклад, в Україні при підрахунку величини національного доходу до цього часу майже не враховується внесок працівників сфери нематеріального виробництва. Це зменшує показник еконо­мічної могутності країни порівняно з економічним потенціалом ін­ших держав.

Загальновідомо, що національний дохід в Україні створюється у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, у торгівлі та частково у громадському харчуванні, частково у сфері зв’язку.

При обчисленні національного доходу слід уникати повторного рахунку, про суть якого уже йшла мова. Потрібно ретельно слідку­вати, щоб до складу національного доходу включалася лише добав­лена вартість, створена підприємством (фірмою). Добавлена вар­тість — ринкова ціна всього обігу суспільного продукту, створе­ного у даному році, за відрахуванням вартості спожитого капіталу (спожитої вартості).

Важливе значення для розуміння суті національного доходу має аналіз процесів його виробництва, первинного розподілу, перероз­поділу і його кінцевого споживання. Кожна з цих стадій руху націо­нального доходу вимагає самостійного аналізу. У процесі безпосе­реднього виробництва результатом розподілу національного доходу є створення необхідного (V) і додаткового продукту (т). Такий поділ відображає показник норми додаткової вартості або ступеня експлуатації, що визначається як відношення додаткового продукту до необхідного, вираженого у відсотках. Наприкінці 80-х років в обробній промисловості (одній з найпередовіших у народ­ному господарстві) США він становив 70 %, а в колишньому СРСР — 130 %, що свідчило про вищий ступінь експлуатації най­маних працівників партійною і радянською верхівкою.

На стадії первинного розподілу національного доходу уся добав­лена вартість розподіляється на первинні доходи: заробітну плату, прибуток, процент, дивіденд (дохід на акції), ренту. Первинні або основні доходи виступають як різні за формою особисті доходи. Водночас первинні доходи учасників виробництва можна назвати факторними, тобто кожен з них пов’язаний з певним фактором (ресурсом): заробітна плата — з працею, прибуток — з функціону­ючим капіталом, процент — з позичковим капіталом, рента — з природними ресурсами (землею тощо).

Перерозподіл національного доходу здійснюється через держав­ний бюджет, податкову систему, систему ціноутворення, позику, внески до різноманітних фондів і організацій, інфляційний випуск грошей. Через державний бюджет розвинутих країн світу перероз­поділяється 40—55 % НД, в Україні у 1994 році — 83 %, у 2000 — 43 %. Первинні доходи в результаті перерозподілу частково транс­формуються у вторинні або похідні доходи.

Основне джерело вторинних доходів — податки. Із заробітної плати середнього американського працівника, наприклад, вирахо­вують до 33 % у формі податків, в Україні — до 10 %. У колиш­ньому СРСР високій ступінь експлуатації, пов’язаної з розподілом НД на необхідний і додатковий, значною мірою послаблювався в процесі його перерозподілу, оскільки за рахунок державного бю­джету громадянам безкоштовно надавалися квартири, медичні пос­луги, освіта тощо.

Перерозподіл НД здійснюється офіційними (видимими) і неофі­ційними (невидимими) каналами. У першому випадку через меха­нізм оподаткування, добровільних внесків, частково через механізм ціноутворення, який передбачає, що держава або компанії офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг зростають на стільки-то відсотків. Офіційний перерозподіл НД фік­сується офіційною статистикою. За середньостатистичними показ­никами розрив між бідними і багатими в розвинутих країнах світу становить приблизно 1:12 (у колишньому СРСР — 1:5). У процесі капіталізації відносин власності в Україні розрив між бідними і ба­гатими зростає і на початку XXI ст. становить 1:50¹.

У другому випадку через перерозподіл неофіційними (невиди­мими) каналами уряд і компанії здійснюють незначне неодноразове підвищення цін, не повідомляючи про це офіційно, що призводить до поступового зниження життєвого рівня населення (так діяла у застійні часи командно-адміністративна система), так діяли і уряди України за часів президенства Л. Кравчука та Л. Кучми до карди­нальних політичних і соціально-економічних змін, започаткованих доленосними подіями, помаранчової революції кінця 2004 року. Однак наймасштабніше неофіційний перерозподіл НД відбувається за існування тіньової економіки (підпільної) — сукупності невра­хованих і протизаконних видів діяльності: ухилення від сплати по­датків, виробництво заборонених видів продукції та послуг (нарко­тики, азартні ігри, проституція тощо). За оцінками західних вчених підпільна економіка в розвинутих країнах становить 5—15 % ВВП². У колишньому СРСР частка кримінальної складової «тіньової» економіки наприкінці 80-х років XX ст. складала 22 %. В Україні наприкінці 90-х років XX ст. за кордон було вивезено приблизно 50 млрд. дол. капіталу, понад 40 % грошової маси перебувало поза банківською системою, що свідчить про значний обсяг «тіньової» економіки. Частка тіньової економіки в 2001 році перевищувала 50 % ВВП. Збільшення її обсягів призводить до невиконання дер­жавного бюджету (із виведенням економіки з «тіні» можна було б покрити приблизно 70 % бюджетного дефіциту країни) .

Вторинні або похідні доходи реалізуються через виплати із со­ціального страхування, стипендії, проценти за вкладами, виграші за позиками, лотереях тощо.

У результаті розподілу і перерозподілу національного доходу у всіх власників і трудящих груп населення, сімей, окремих грома­дян, підприємств та установ утворюються кінцеві доходи, з викори­станням яких пов’язана заключна стадія руху доходу нації — його споживання. Дохід нації призначений для поточного споживання населення та нагромадження. Нагромадження необхідне для роз­ширеного відтворення суспільного виробництва і продукту. Части­на національного доходу систематично використовується для на­рощування ресурсів і удосконалення виробництва. Тому на останній стадії руху національний дохід нації обчислюється таким чином:

НД = ФС + ФН,

де ФС — фонд споживання, який у формі особистих доходів над­ходить трудящим та власникам економічних ресурсів, а також не­працездатним;

ФН — фонд нагромадження, який у формі інвестицій (капіталов­кладень) використовується для розширення виробництва та соціаль­ної інфраструктури. Національний дохід, використаний на спожи­вання та нагромадження, не тотожний з показником виробленого національного доходу. Використаний дохід нації зменшується на су­му витрат на різних стадіях руху суспільного продукту. Він може зростати чи зменшуватися і залежно від сальдо (різниця між вартіс­тю експорту та імпорту країни або між її закордонними платежами і надходженнями) зовнішньоекономічної діяльності.

Оптимальним у колишньому СРСР вважалося співвідношення між споживанням і нагромадженням 75:25. В Україні у 1961—

1989. роках норма нагромадження скоротилася з 29,3 до 17,9 %, за час економічної кризи — до 9 % НД. Враховуючи досвід країн сві­ту, норму нагромадження в Україні необхідно збільшити до 25— 26 % (нижня її межа — 20 %).

Слід знати як обчислюється національний дохід на різних стаді­ях його руху. Кількісні показники доходу нації відіграють важливу роль в макроекономічному аналізі.

Так, на стадії виробництва національний дохід обчислюється за так званим виробничим способом, тобто як сума валової добавленої вартості (необхідного додаткового продукту суспільства). На стадії розподілу вартість національного доходу визначається вартістю первинних доходів — заробітної плати, прибутку, проценту, ренти. На стадії обміну (перерозподілу) національний дохід — це сума кі­нцевих доходів усіх членів суспільства, фірм і держави, а на стадії споживання він обчислюється як сума витрат суспільства на спо­живання і нагромадження (сума фондів споживання і нагрома­дження).

При розрахунку слід враховувати, що національний дохід, об­числений за розширювальною концепцією, буде на 20—25 % біль­шим, ніж дохід, розрахований за звужувальною концепцією, адже в другому випадку не враховуються доходи сфери нематеріального виробництва.