1. Система і структура ринків. Ринковий механізм і його елементи. Попит, пропозиція і ціна

Структура ринку — це внутрішня будова, порядок розташуван­ня окремих його елементів, їх частка у загальному просторі ринку.

Сукупність усіх ринків, розчленованих на окремі елементи за різноманітними критеріями, утворює систему ринків (див. схему «Загальна структура ринку»).

Ринковий механізм — це механізм взаємозв’язку і взаємодії ос­новних елементів ринку: попиту, пропозиції, ціни, конкуренції і основних економічних законів ринку. Ці елементи є найважливі­шими параметрами ринку, якими користуються виробники і спо­живачі у своїй економічній діяльності. Це стрижень ринкових від­носин, ядро ринку.

Ринковий механізм діє на основі економічних законів: попиту, пропозиції, рівноважної ціни, конкуренції, корисності, вартості, прибутку тощо (див. статті і графіки: «Крива попиту», «Крива ела­стичності попиту», «Еластичність попиту. Графічне подання», «Перехресна еластичність», «Еластичність попиту від доходу», «Крива пропозиції» «Еластичність пропозиції», «Рівновага попиту і пропозиції», «Миттєва, короткострокова і тривала рівновага», «Стійкість ринкової рівноваги, концепція типу А. Маршалла»).

Важливо зазначити, що ринковий механізм проявляється як примусовий механізм, оскільки змушує підприємців, які переслі­дують одну ціль — отримання прибутку — діяти врешті-решт на користь споживачів.

Дія цього механізму заснована на природному бажанні людини підвищити свій добробут. Тому для реалізації ринкового механізму не потрібно нічого, крім свободи виробників і споживачів. Чим по­вніша свобода, тим ефективніше функціонує механізм саморегулю­вання ринкової економіки. Якщо уважно вивчити названі вище статті, то стане зрозумілою суттєва особливість ринкового механі­зму у якому кожний його елемент дуже тісно пов’язаний з ціною, котра слугує основним інструментом, що діє на попит, пропозицію і конкуренцію.

Поведінка споживача в ринковій економіці

Суттєвою рисою ринкової економіки є її орієнтація на спожива­ча. Тому дуже важливим як для виробника, так і для споживача є знання основних тенденцій і законів поведінки споживача на рин­ку. Теорія вибору споживача є однією із складових мікроекономіки тому, що дозволяє пояснити як формується попит, його структура, динаміка, взаємозв’язок з цінами, тобто пояснює як споживачі ви­трачають свої доходи, маючи за мету досягти якнайкращого задо­волення своїх потреб. Мета споживацького вибору — максимізація задоволення потреб споживача. У створення цієї теорії значний внесок зробили економісти XIX — початку XX ст. Г. Госсен, Е. Енгель (Німеччина), К. Менгер і Е. Бьом-Баверк (Австрія), У.С. Джевонс і Ф. Еджуорт (Англія) та ін.

1. Концепція корисності і споживацький вибір

В економічній теорії відомі два підходи до оцінки співставлення, порівняння різних товарів чи їх наборів: кількісний чи кардиналістський і порядковий чи ординалістський.

Кількісний підхід, що є історично висхідним, заснований на уя­вленні про можливості вимірювання корисності різних благ безпо­середньо у якихось гіпотетичних одиницях корисності. Назвемо їх ютілами (англ. — utility — корисність) — це теоретична міра кори­сності, яку ми отримуємо від споживання товару або послуги.

Слід розрізняти загальну корисність блага (TU — total utility- загальна корисність) і його граничну корисність (MU — marginal utility — гранична корисність). Якщо перша є сумою корисностей окремих частин блага, то друга характеризує приріст загальної ко­рисності при збільшенні обсягу споживання даного блага на одну одиницю.

Припустимо, що споживач купує на ринку два блага — хліб і фрукти. Навряд чи можна очікувати, що він отримає однакову гра­ничну корисність і від останньої хлібини, яку він купує, і від остан­нього кілограма фруктів, оскільки останні коштують набагато до­рожче хліба. Мабуть кожному споживачу слід так провести свою купівлю, щоб кожний товар, що купується, приніс йому однакову граничну корисність пропорційно його ціні.

Отже, споживач досягає максимального задоволення чи корис­ності у тому випадку, коли граничні корисності усіх товарів, що купуються ним, пропорційні їх цінам. Тобто споживач досягає ста­ну рівноваги, якщо забезпечено рівність виважених граничних ко­рисностей усіх товарів, що ним купуються з розрахунку на одини­цю грошей. Звідси виходить, що у стані рівноваги для будь-якого споживача остання одиниця грошей забезпечує одну й ту ж вели­чину корисності незалежно від того, на придбання якого блага вона витрачена.

Кожне благо можна використовувати у різних альтернативних цілях і, значить, задовольняти різні потреби. Наприклад, яблука можна просто з’їсти, зварити з них варення чи джем. У зв’язку з цим виникає питання: яким чином споживачу слід розподілити ку­плене ним благо між різними напрямами його можливого викорис­тання? Сформульований закон дозволяє відповісти на це питання наступним чином: будь-яке благо розділяється між різними цілями його використання у таких пропорціях, щоб гранична корисність при використанні його у всіх цілях була однаковою.

Один і той же товар може мати неоднакову корисність для різ­них споживачів. Уявімо собі двох покупців — бідного і багатого, які купують один і той же товар по одній і тій же ринковій ціні. Оскільки ця ціна буде являти для бідного покупця більшу граничну корисність, ніж для багатого, остільки і виважені граничні корис­ності даного товару для них будуть неоднаковими. Тим не менше, співвідношення між граничними корисностями різних товарів бу­дуть однаковими для всіх покупців.

Граничні корисності товарів X, У, Z знаходяться між собою у тих самих співвідношеннях, у яких знаходяться їх ціни:

Ми_х : Ми_у : Мu_z = Р_х : Р_у : Р_г,

де Ми_х — гранична корисність товару х....;

Р_х — ціна товару х....

Кількісний підхід базується на припущенні, що існують одиниці для об’єктивного вимірювання корисності різних товарів чи послуг (ютіли). Однак, як уже зазначалося, корисність одного і того ж то­вару для різних покупців неоднакова. Тому використання ютілів для вимірювання корисності різних товарів можна порівняти із спробою вимірювати довжину за допомогою гумового метра, що розтягується. До того ж гранична корисність грошей не однакова, вона змінюється із зміною доходу.

У результаті критики кількісного (кардиналістського) методу виник так званий порядковий (ординалістський) підхід до вимірю­вання корисності економічних благ чи їх наборів. Він заснований на менш жорстких посиланнях: від споживача вже не вимагається вміння вимірювати корисність якогось блага у ютілах. Достатньо того, щоби він зміг впорядкувати усі можливі товари чи їх набори за ступенем їх переваг (див. статті: «Поняття корисності», «Крива граничної корисності», «Гранична корисність продукту, коли спо­живач має деяку його кількість», «Еластичність кривої граничної корисності», «Загальна економічна рівновага»).

Поведінку споживача можна визначити за допомогою кривої байдужості. Представники маржиналізму прийшли до висновку, що існує здатність людей ранжувати альтернативні комбінації то­варів та послуг у тому порядку, який характеризує різний рівень задоволеності від їх споживання, тобто, якщо є дві альтернативи, то споживач може або віддати перевагу одній з них, або не розрізняти їх між собою (див. статті: «Криві байдужості», «Бюджетні лінії»,або що доступне покупцю», «Рівновага споживача на ринку», «За­гальна і гранична корисність»).

Таким чином, визначити поведінку споживача на ринку можна, використовуючи теорію граничної корисності і метод кривих бай­дужості.