7. Інфляція і дефляція

Інфляція (лат. inflation — роздування) — процес зростання зага­льного рівня цін в країні внаслідок порушення закону грошового обігу. Інфляція виникає тоді, коли в обігу знаходиться надлишкова кількість грошей (готівкових і безготівкових). Таке становище веде до їх знецінення, гроші «дешевіють», а ціни набувають тенденції до зростання. Тому найважливішим показником інфляції є динаміка індексу цін.

Інфляція як явище виникла водночас з появою паперових гро­шей, адже при золотомонетному обігу, як з’ясовувалося вище, над­лишку грошей в обігу не може бути. Розрізняють «класичну» і су­часну інфляцію.

Для класичної інфляції (XVIII—XIX ст.) характерним є її тим­часовість. Вона виникала за надзвичайних обставин (тривалі війни, які збільшували видатки держави тощо). Сучасна інфляція має хро­нічний (сталий) характер. Вона перетворилася в постійний елемент процесу відтворення. Демонетизація золота, розрив зв’язків між паперовими, кредитними, чековими грошима і золотом надали ру­хові грошової маси автономного характеру відносно незалежного від обігу товарів, їх пропозиції.

Причиною інфляції спочатку вважали повсюдний перехід до паперових грошей. Однак навіть після того як грошова емісія була взята під строгий контроль, інфляція не зникла. Виявилось, що в інфляції можуть бути різні причини і сама вона буває різною. Роз­різняють інфляцію попиту і інфляцію витрат.

При інфляції попиту виникає зростання грошових доходів підп­риємств, держави і домашніх господарств. Попит в країні в цілому виявляється більшим сукупної пропозиції товарів і послуг, а це не­минуче веде до зростання рівня цін.

Не менш небезпечною є інфляція витрат, коли ціни зростають через збільшення витрат при купівлі необхідних виробничих ресур­сів, що знову штовхає ціни «вгору» там, де ці ресурси застосову­ються. Інфляційні стрибки цін в результаті посилюють один одно­го, їх зростання стає, по суті, самопідтримуючим, причому із зростаючими етапами.

Два найважливіших джерела, що живлять інфляцію витрат — це зростання номінальної заробітної плати і цін на сировину і енергію.

Надмірне зростання заробітної плати, як правило, породжує ін­фляцію, тому профспілки, що вимагають постійного підвищення зарплати праці для працівників своєї галузі, повинні рахуватися із загальним економічним станом країни, середнім рівнем заробітної плати. Зростання витрат виробництва, що обертається «накручу­ванням» цін, веде до раптового, непередбачуваного зростання цін на сировинні ресурси і особливо на енергоносії, що повною мірою відчула на собі економіка молодої незалежної України.

Найстрашніше в інфляції витрат те, що вона породжує інфля­ційну психологію. Це явище виникає тоді, коли в масовій свідомос­ті людей існує впевненість, що інфляція буде наростати і далі. При цьому працівники починають вимагати підвищення заробітної пла­ти «під майбутнє зростання цін», а підприємці завчасно закладають у ціну своїх товарів очікуване зростання витрат на сировину, енер­гію, робочу силу і кредит.

Рівень інфляції вимірюється за допомогою показника темпу ін­фляції (див. главу 12. Позичковий процент і його норма).

За рівнем розрізняють інфляцію «повзучу» (до 10 % на рік), «галопуючу» (понад 10 % на рік) і гіперінфляцію (понад 2000 % на рік або 50 % на місяць чи 1—2 % на день).

Будь-яка інфляція веде до зростання цін. При цьому темпи зрос­тання заробітної плати, як правило, відстають від темпів зростання цін. Тому наслідком інфляції є зниження добробуту населення. Але особливо небезпечною є гіперінфляція.

Гіперінфляція виявляє руйнівну дію на економіку країни і веде до швидкого зубожіння народу і зростання безробіття. Стрімко зменшуються реальні доходи людей, практично знищуються зао­щадження. Закриваються підприємства, які не можуть витримати тягар швидко зростаючих витрат. Руйнується механізм заощаджен­ня грошей для виробничих інвестицій, адже в таких умовах вигідно бути боржником («вартість боргу стрімко зменшується») і невигід­но давати в борг і нагромаджувати гроші. Банки не надають креди­ти, а якщо й надають, то на нетривалий час (кілька місяців) і під грабіжницькі проценти. Як наслідок, руйнується виробництво і то­ргівля, країна «проїдає» своє майбутнє, знищуючи основу норма­льного зростання економіки.

Україна в 1993 році скотилася у прірву гіперінфляції, вибратися з якої було надзвичайно важко. А в новій Югославії (Сербії і Чор­ногорії) рівень інфляції досяг фантастичної межі — кілька мільйо­нів відсотків на рік.

Структурна інфляція викликається макроекономічною міжга­лузевою незбалансованістю, що веде до хронічного незадоволеного попиту на продукцію певних галузей і зумовлює зростання цін.

Поряд із формами необхідно виділити і типи інфляції. Розріз­няють два типи інфляції: відкрита і затамована.

Відкрита інфляція розгортається на ринках, де відбувається віль­не ціноутворення. Вона здійснюється у формах інфляції попиту та інфляції витрат і хоча деформує ринок нерівномірністю підвищення цін, але не знищує повністю ринковий механізм ціноутворення.

Затамована інфляція виникає завдяки державному регулюван­ню цін шляхом їх блокування («замороження»). Вона зумовлюється неправильними діями державних органів, які борються не з дефор­мацією ринку, а з її наслідками — зростанням цін. Тому причини інфляції зберігаються, вона стає затамованою.

Затамована інфляція руйнує ринковий механізм. Ринок не вико­нує регулюючу функцію, адже не одержує цінових сигналів (зміна цін — основний важіль дії ринкового механізму). Заморожені ціни роблять невигідним прикладання капіталу та інших ресурсів в галу­зях, де високі витрати виробництва. З таких галузей відбувається «втеча» капіталів, що породжує дефіцит певних товарів. У саморегу­льованій економіці дефіцит (нестача товарів) швидко ліквідується більш високими цінами, а потім і розширенням виробництва. Тут же дефіцит стає хронічним, затамована інфляція породжує ажіотажний попит і товарний дефіцит дедалі збільшується. Тотальний товарний дефіцит — ознака затамованої інфляції. Її неминучим супутником стає чорний ринок (нелегальний). Виробництво не працює або пра­цює повільно, зменшуються доходи, бідніє населення і держава.

Перевага відкритої інфляції у порівнянні із затамованою поля­гає у тому, що у першому випадку додатковий дохід від зростання цін одержує виробник, а у другому — кримінальні структури, що «розквітають» на чорному ринку.

отже, винуватцем інфляції у будь-якому випадку є держава, невмілі і неправильні дії якої зумовлюють існування надлишку грошей в обігу і загальне зростання цін. особливо це стосується емісійної інфляції.

Емісійна інфляція виникає внаслідок необґрунтованого випуску державою в обіг додаткових готівкових чи безготівкових грошей, які не підкріплені додатковим випуском товарної маси.

Якою б не була межа додаткової емісії — забезпечення виплати заробітної плати, пенсій, соціальної допомоги тощо — вона обер­неться зростанням цін, інфляцією, зубожінням народу. Тому будь-яка грошова емісія повинна бути обґрунтованою і виваженою, за­безпеченою додатковими товарами і послугами.

отже, надлишок грошей в обігу шкідливий для країни, адже ве­де до інфляції, але небезпечною є і нестача грошей в обігу або де­фляція.

Дефляція веде до кризи надвиробництва, нестача грошей поро­джує зменшення сукупного попиту, що знову ж таки загрожує ско­роченням масштабів виробництва, безробіттям, зниженням добро­буту населення тощо.

Держава несе відповідальність як за інфляцію, так і за дефля­цію, адже саме вона здійснює емісію грошей, тому повинна врахо­вувати дію закону грошового обігу. Для сучасної ринкової держави характерним є проведення антиінфляційної політики.

З метою подолання інфляції держава здійснює цілий комплекс заходів у сфері виробництва, фінансів, грошового обігу і кредиту, заробітної плати, зайнятості населення, міжнародних кредитно-валютних відносин. При цьому застосовуються різні форми і мето­ди регулювання — бюджетні, податкові, грошово-кредитні, валют­ні, цінові тощо.

Особлива активність держави у сфері антиінфляційного регу­лювання спостерігається в країнах розвиненої ринкової системи. З кінця 70-х років минулого століття змінилися орієнтири економіч­ної політики. Від кейнсіанської антициклічної інфляційної моделі макроекономіки відбувся перехід до монетаристської антиінфляційної моделі.

РОЗДІЛ II

МІКРОЕКОНОМІКА

Однією з найважливіших складових частин сучасної економічної теорії є мікроекономіка, яка вивчає господарську діяльність різних еко­номічних суб’єктів (їх поведінку в економіці) і механізм досягнення мети. До економічних суб’єктів відносять споживачів і виробників, ро­бітників, землевласників, вкладників капіталів тощо, фактично будь-яких індивідів, які відіграють певну роль у функціонуванні економіки. Якщо йдеться про державу, то мається на увазі та частина її діяльності, в якій вона виступає як виробник і споживач матеріальних благ.

Економічні суб’єкти в мікроекономіці поділяються за видами цілей і мети їх досягнення на споживачів (домашні господарства) і виробників (фірми). Мета споживача — максимально задовольнити свої потреби, мета виробника — максимізувати прибутки.

Вперше мікроекономіка була започаткована в працях економіч­ної класичної школи (А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей, Дж. Міль та ін.). Становлення ж мікроекономіки як науки пов’язано з розвитком неокласичного напряму (праці Г. Госсена, К. Менгера, А. Маршал­ла, Л. Вальраса, В. Парето).

Узгодження господарських цілей економічних суб’єктів відбу­вається за допомогою формування системи рівноважних цін. Таким чином, мікроекономіка відображає логіку ринкового ціноутворен­ня. Тому можна сказати, що предметом мікроекономіки є механізм ринкового ціноутворення (ринковий механізм).

У вивченні мікроекономіки поряд з понятійним змістом предме­та широко використовуються математичні методи аналізу і графіч­не подання економічних явищ, що дозволяє органічно поєднувати глибину і доступність матеріалу, який вивчається.