2. Конституція України як основне джерело трудового права.

Серед законів, що виступають джерелами трудового права, основне місце, безперечно, належить Конституції України. Вона визначає принципові положення законодавця з найважливіших питань правового регулювання трудових та тісно пов’язаних з ними суспільних відносин. Відповідні статті Конституції закріплюють основні права громадян як суб’єктів трудового права. В них встановлюються вихідні положення оплати праці, регулювання робочого часу і часу відпочинку, дисципліни праці, охорони праці, соціального забезпечення та інші.

Ст. 43 Конституції України: кожен має право на працю. Держава створює необхідні умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії.

Забороняється використання примусової праці.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Ст 44 Конституції України: працівники мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Страйк – це крайній засіб вирішення колективного трудового спору.

Ст 45 Конституції України: кожен, хто працює має право на відпочинок.

Ст. 46 Конституції України: громадянам забезпечується право на соціальний захист.

3. КЗпП України та інші законодавчі акти, що регулюють трудові відносини.

Найбільш вагоме місце серед законодавчих актів, що виступають джерелами трудового права належить КЗпП України ( 10. 12. 1971./ 1. 06. 1972). він складається із XVIII глав та 265 статтей. Глави ІІІ та XVI доповнені додатковими главами III-A та XVI-A.

Проте КЗпП України не може забезпечити повне регулювання трудових відносин. Тому для конкретизації окремих положень Кодексу приймаються нормативні акти підзаконного характеру.

Закон України “Про охорону праці” визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності.

Закон України “Про оплату праці” визначив економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання.

Закон України “Про відпустки” визначає порядок надання та види відпусток.

3. Кодекс законів про працю

Кодекс законів про працю України — це основний після Конституції України законодавчий акт України, в якому врегу­льовано трудові відносини працівників підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності.

Затверджений Верховною Радою УРСР 10 грудня 1971 р., з часом частково доповнювався й змінювався.

Кодекс законів про працю України визначив правові засади й гарантії здійснення громадянами України їх конституційного права на працю та розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної праці. Завдання кодексу полягає в регулюванні трудових відносин всіх працівників, сприянні зростанню про­дуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя населення, зміцненню трудової дисципліни тощо.

Кодекс законів про працю України складається з 20 глав, які нараховують 265 статей:

Глава І. Загальні положення.

Глава II. Колективний договір.

Глава ПІ. Трудовий договір.

Глава ПІ-А. Забезпечення зайнятості вивільнюваних пра­цівників.

Глава IV. Робочий час. Глава V. Час відпочинку. Глава VI. Нормування праці. Глава VII. Оплата праці. Глава VIII. Гарантії і компенсації.

Глава IX. Гарантії при покладенні на працівників матері­альної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації.

Глава X. Трудова дисциплін.

Глава XI. Охорона праці.

Глава XII. Праця жінок.

Глава XIII. Праця молоді.

Глава XIV. Пільги для працівників, які поєднують роботу з навчанням.

Глава XV. Індивідуальні трудові спори.

Глава XVI. Професійні спілки. Участь працівників в управ­лінні підприємствами, установами, організаціями.

Глава ХУГА. Трудовий колектив.

Глава ХУП. Державне соціальне страхування.

Глава ХУШ. Нагляд і контроль за додержанням законо­давства про працю.

Завдання Кодексу законів про працю України

Кодекс законів про працю України регулює трудові відноси­ни всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспіль­ного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і куль­турного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всебічну охорону трудових прав працівників. (Стаття 1 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР № 5938-11 від 27.05.88)1.

КЗпП - є не зведенням усього законодавства про працю України, а лише зібранням найбільш важливих законодавчих норм, що мають визначальне значення в правовому регулюванні праці. Тому ст. 1 визначає завдання не тільки цього Кодексу, а й всього законодавства про працю України. Вирішується це завдання як законами, так і підзаконними актами, що регулюють працю всіх працівників за наймом. Переважно це робітники і службовці державних, кооперативних, акціонерних, селянських (фермерських), колективних сільсько­господарських підприємств, які, уклавши трудові договори, всту­пають у трудові відносини. Такі договори можуть укладатися та­кож із фізичними особами.

2. Кодекс законів про працю України регулює трудові відно­сини, що виникають у процесі праці, яка є важливою умовою життєдіяльності людей. Вона становила і становить вольову діяль­ність, що спрямована на створення матеріальних і духовних цін­ностей. Тільки завдяки праці люди можуть задовольняти свої матеріальні та духовні потреби. Залежно від цих потреб праця становить єдність двох функцій: здобування засобів для життя і ствердження себе як особистості. Перша з цих функцій знахо­дить своє відображення в орієнтації працівника на матеріальне задоволення своїх потреб і потреб своєї сім'ї в результаті вико­нання роботи. Друга функція проявляється в орієнтації праців­ника на зміст праці, її відповідність його внутрішнім потребам, моральне задоволення роботою. Потреби матеріального порядку є головними і основою жит­тя людей.

3. Без праці не існувало і не може існувати жодне суспільство. І хоча вона існує з давніх часів, правове регулювання праці ви­никло порівняно недавно — з розвитком капіталістичного спо­собу виробництва. Обумовлено це тим, що попередні соціально-економічні формації (первіснообщинна, рабовласницька, фео­дальна) не потребували правового регулювання трудових відносин. Лише тоді, коли пануючою формою організації праці стала наймана праця, коли робітничий клас став одностайно вимагати від держави хоча б частково обмежити хазяйську владу капіталі­ста, держава змушена була піти на поступки і розпочати регулю­вання окремих питань трудових відносин. Тому історично законодавство, що регулює трудові відноси­ни, являє собою результат боротьби робітничого класу за свої економічні та соціальні права.

4. Конкретний зміст праці, що виконується будь-яким пра­цівником, визначається трудовою функцією, трудовим обов'яз­ком працівника. За трудовою функцією працівника праця поді­ляється на фізичну і розумову. Якщо у виробничому процесі працівник бере участь як його матеріальний компонент, у разі відсутності якого процес зупи­няється, така праця за своїм змістом є фізичною, а працівник — робітником. Якщо ж функція працівника зводиться до того, щоб створю­вати, проектувати сам виробничий процес або цикл, налагоджу­вати і настроювати систему машин, здійснювати контроль за процесом виробництва, що завершується без його безпосеред­ньої участі, то такий працівник, зайнятий розумовою працею, є службовцем. Об'єктивно існуючі відмінності в змісті праці знаходять своє відображення в нормах законодавства про працю, що регламен- тують тарифікацію робіт і професій робітників, посадові обов'яз­ки відповідних категорій службовців та кваліфікаційні вимоги, що до них ставляться. Тому ми вважаємо передчасною відмову законодавця в Кодексі від термінів «робітник» і «службовець». Ці терміни більш повно визначають зміст їх праці.

5. В процесі праці можуть виникати різні правові відносини. Однак не всі вони є трудовими. Зокрема, слід розрізняти трудові і цивільні правовідносини. При трудових відносинах працівник включається до складу трудового колективу підприємства, установи, організації, бере на себе відповідно до закону (стаття 21 Кодексу) обов'язок додер­жуватись правил внутрішнього трудового розпорядку, виконува­ти певну трудову функцію в загальній колективній праці праців­ників даного підприємства, установи, організації, що належить до обумовленої професії, спеціальності або посади. Саме праця, а не її наслідки, є предметом трудового договору. Працівник за цим договором зобов'язаний за певні відрізки часу виконувати попередньо встановлену норму виробітку, що передбачена для цієї категорії працюючих. Якщо у відносинах із застосування праці між власником і гро­мадянином зазначені вище ознаки відсутні, працівник виконує роботу на свій розсуд і внутрішньому трудовому розпорядку не підкоряється, ці відносини мають регулюватись не трудовим, а цивільним законодавством.

6. Застосуванню праці в суспільстві притаманна така власти­вість, як управління, що зачіпає всі сторони людського життя. Правові відносини з управління складаються, з одного боку, вна­слідок економічної необхідності, а з іншого — під впливом дер­жавної волі, що виражена в нормах права. У процесі праці люди вступають у відносини між собою, в тому числі й відносини підлеглості. Робітник у процессі праці підкоря­ється майстру цеха і всім вищим начальникам аж до власника або уповноваженого ним органу. Майстер цеха підкоряється началь­нику цеха і всім вищестоящим начальникам. Чим нижче за своїм рівнем робота чи посада, тим більше начальників. І навпаки, чим вище працівник за посадою, начальників стає менше. Майстер цеха для працівника є безпосереднім начальником, вищі службові особи — прямими начальниками. Так створюють- ся відносини підлеглості, за якими працівник підкоряється керів­нику виробничої одиниці або підприємства в цілому. Але під­корення працівників власнику або уповноваженому ним органу не означає, що відносини підлеглості є адміністративними. Адміністративні відносини виникають внаслідок односторон­нього волевиявлення органів державної влади або управління. Це волевиявлення є обов'язковим для інших сторін і має вигляд адміністративного акту. Обов'язковим суб'єктом адміністратив­них відносин виступає орган влади, державного управління або якийсь інший державний орган, що наділений владними повно­важеннями. Суб'єкти трудових відносин, у тому числі й ті, що належать державі, владними повноваженнями відносно своїх працівників не наділені. Застосування праці громадян здійснюється на під­ставі принципу свободи трудового договору, за яким працівник бере на себе обов'язок підкорятись правилам внутрішнього тру­дового розпорядку. Таким чином, якщо відносини виникають на підставі акта державного органу, з яким працівник не перебуває в договірних трудових відносинах, то ці відносини підпадають під сферу регу­лювання адміністративного законодавства. Якщо ж відносини ви­никають із трудового договору, то ці відносини між сторонами є предметом регулювання законодавства про працю. 7. Законодавство про працю метою свого спрямування має підвищення суспільного виробництва, зміцнення економічних відносин, оскільки передумовою прискорення соціального роз­витку є самовіддана праця громадян України в усіх сферах вироб­ництва. Саме через трудові відносини реалізуються виробничі програми, створюються, збільшуються народне багатство і фон­ди матеріального забезпечення працюючих. Кодекс законів про працю впливає на економічні відносини шляхом встановлення міри праці та міри споживання, диферен­ціації праці за ознакою її складності, визначення кількісних і якісних показників праці, стимулювання матеріальними засоба­ми високопродуктивної праці. Перехід до ринкових відносин обумовлює глибокі зміни в господарському механізмі держави, а відповідно — якісні зміни в правовому регулюванні, зокрема потребу в його оновленні. Завдяки праці та її результатам створюється можливість ви­значити становище людей в суспільстві, соціальну сферу суспіль­ного життя. Кодекс законів про працю України закріплює прин­ципи соціальної справедливості, подальшого розвитку засад рів­ності, стимулює прогресивні зміни в умовах і змісті праці, сприяє створенню оптимальної організації праці на виробництві, сприят­ливих умов для залучення робочої сили до праці і розвитку осо­бистості працівника, стимулює трудову і громадську активність, забезпечує гарантії зайнятості в здійсненні трудових відносин. Кожний з цих напрямків соціальної дії Кодексу законів про пра­цю підтримується відповідними правовими нормами. Основою соціальної сфери є здійснення праці, оскільки соці­альні відносини формуються, відтворюються і проявляються в праці, хоча вони охоплюють й інші сфери життя. Саме тому Ко­декс законів про працю має найбільш широкі можливості впли­вати на соціальне життя шляхом як встановлення правового фак­тичного статусу особи, яка вступила в трудові відносини, так і безпосереднього регулювання суспільних і пов'язаних з ними відносин. Проявом розвитку особи працівника є його сумлінне ставлення до праці, участь у справах трудового колективу та гро­мадських організаціях. 8. Кодекс законів про працю України має важливе значення для ідеологічного виховання, яке соціально спрямоване на спра­ведливе регулювання трудових відносин і виховання усвідомлен­ня цієї ж справедливості. Провідне становище людини у вироб­ництві визначають її розумові здібності, хоча і фізичні здібності є важливим компонентом робочої сили. Саме завдяки мисленню, свідомості, своїм розумовим здібностям людина відіграє активну роль у суспільному виробництві. Формування здібностей працівників є складним процесом. Для здійснення висококваліфікованої праці людина повинна три­валий час навчатися за придбання не тільки фаху, а й загальної освіти. Тому кожному виду трудової діяльності завжди передує придбання тих чи інших знань. Завдяки наявності в трудовій діяльності такого компоненту, як пізнання, відбувається акумуляція виробничого досвіду попе­редніх поколінь. Працівник усвідомлює необхідність своєї праці, формує потреби, інтереси, мотиви та мету цієї діяльності. Норми Кодексу законів про працю не тільки містять належну правову інформацію, а й забезпечують закріплення організацій­но-правових форм як трудової, так й інших видів діяльності. В Кодексі визначається обов'язкова поведінка працюючих, вста­новлюється певний комплекс правових засобів, що забезпечує ініціативне ставлення працюючих до виконання обумовлених тру­довим договором обов'язків. Кодекс містить правила належної поведінки працівників у процесі спільної праці. Завдяки цим нормам у працівників фор­мується певна правосвідомість. Разом з тим деякі норми Кодексу містять і перелік певних негативних наслідків, примусу щодо осіб, які ці норми порушують. Наведене дозволяє зробити висновок, що правове виховання за допомогою норм законодавства про працю здійснюється шля­хом переконання, стимулювання, контролю за додержанням за­конодавства і методом примусу. Всі ці методи повинні забезпе­чити справедливий підхід до регулювання праці як працівників взагалі, так і окремих категорій громадян з метою надання їм пільг і привілеїв за виконання особливо важливих для держави функцій (шахтарі, лікарі, вчителі, державні службовці) або з ін­ших підстав (жінки, молодь, люди похилого віку), і вони є забез­печенням саме справедливого підходу до регулювання і визнан­ня соціального значення їх праці. 9. Сама природа розвитку суспільства не тільки органічно пов'язана з ускладненням і загостренням низки колізій, а й не­минуче породжує нові проблеми, радикального і невідкладного вирішення яких вимагають трудящі. Успішне здійснення бага­тьох складних завдань соціального характеру, таких як ліквідація безробіття, створення доступності освіти, забезпечення охорони здоров'я, соціального захисту при втраті працездатності тощо, об'єктивно вирівнюють становище працівників у суспільстві.