4. Медицина Стародавньої Індії

За багато віків до нашої ери по всьому світі йшла слава про Індію, як країну чудес. Досягнення її народів в галузі виробництва, науки та культури витримують порівняння з досягненнями цивілізацій Нилу та Євфрату. Індійці першими навчилися вилучати з тростини цукор, вирощувати бавовну та виробляти з неї тканини. Вони вправно споруджували греблі та канали для зрошення, будували дивовижні храми та величні міста. Індійці вивозили до сусідніх країн стійкі та яскраві рослинні барви, дорогоцінне каміння і перли. Нарешті, вони поставляли всюди відомі ліки – алое, панти благородного оленя, амбру, мускус, блювотний горішок, камфору тощо.

Історія неповторної культури Індії розділяється на такі періоди:

• хараппська цивілізація (ІІІ – ІІ тис. до н. е.);

• арійська цивілізація, тобто ведичний період (ХІІІ – VІ ст. до н. е.);

• буддійський період (V ст. до н. е. – V ст. н. е.);

• класичний період (ІІ ст.. до н. е. – V ст. н. е.)

Як свідчать археологічні розкопки в долині Інду, найстаріші індійські міста Мохеджо-Даро, Хараппа, Чанху-Даро вже в ІІІ – ІІ тис. до н. е. відрізнялися високим рівнем санітарного благоустрою. В них були колодязі, лазні, басейни, найстаріші з відомих системи каналізації. Треба додати, що в наступних цивілізаціях рівень суспільної гігієни був значно нижчим.

Письменність індуської цивілізації ІІІ тис. до н. е. досі не розшифрована, тому інших даних про розвиток медицини того часу ми зараз не маємо.

Про наступний – ведичний - період історичного розвитку Індії ХІІІ - VІ ст. до н. е. вчені мають не тільки археологічні дані, але й письменні джерела: релігійні тексти й епічні поеми «Махабхарата» та «Рамаяна». Там, серед десятків тисяч віршів зустрічаються згадки про захворювання (проказа, чахотка, кровотечі) та про міфічних героїв та стародавніх мудреців, що виганяють «бісів хвороби». В релігійних текстах, які називають ведами (через це весь період отримав свою назву) є розповіді про обряди магічного лікарювання, про чудодійні рослини, які протидіють злим духам та зцілюють людей, героїв, богів.

Розквіт індійської медицини припадає на буддійський та класичний період її історії. В цей час віками накопичені медичні знання склалися в систему традиційного народного лікарювання – Аюрведу (аюр – життя, веда – знання, в перекладі з санскриту – учення про довге життя). Ці знання були зібрані та систематизовані відомими індійськими лікарями Чаракой (І – ІІ ст. н. е.) та Сушрутой (ІV ст. н. е).

В їхніх трактатах «Чарака-самхіта» та «Сушрута-самхіта» були викладені тогочасні уявлення про будову людського тіла. Індійські лікарі розрізняли в організмі людини 6 членів (голова, тулуб і кінцівки), 300 кісток, 900 м’язів. Але вони не мали уявлення про роль мозку і місцем перебування розуму, як і стародавні єгиптяни вважали серце.

Уявлення індійських лікарів про будову людського тіла були найбільш повними в стародавній історії. Дослідження трупів в Стародавній Індії не заборонялось релігією, до того ж обряд очищення був дуже легким – треба було лише торкнутися священної корови, зробити омовіння або подивитися на сонце. Згідно з описанням, наведеним Сушрутою:

«Дослідник має взяти труп не дуже старої людини доброї статури, не зруйнованої ні отрутою, ні тривалою хворобою, що змінюють будову тіла. Після видалення нечистот труп обмивають, кладуть в дерев’яну скриню, належним чином зв’язану… І ставлять його на дно швидкого струмка в прозорому місці, де труп захищений від пошкодження птахами, рибами та іншими тваринами, і звідти його виймають через 7 діб. Далі його розтирають щіткою або корою, при цьому звертають увагу а шкіру, м’язи та інші тканини, після видалення яких приступають до дослідження органів, що розташовані глибше».

«Першою та кращою серед усіх медичних наук» була хірургія. Хірурги Стародавньої Індії виконували більше 300 операцій, використовуючи при цьому 120 хірургічних інструментів. Вони уміли ампутувати ушкоджені кінцівки, зупиняти за допомогою тугої пов’язки кровотечі, накладати шви на рани голови, кишечнику, дихального горла. Шовним матеріалом були лляні нитки, волосся. Великий Сушрута використовував для лікування ран великих чорних мурашок. Комахи схоплювали і зближували краї рани своїми кліщами, після чого хірург відрізав їхні тулуби. Цей метод використовувався до ХІ ст.

Індійські лікарі одними з перших в світі почали робити пластичні операції. Вони уміли відновлювати втрачені ніс, губи, вуха. На той час ці операції доводилося виконувати досить часто – чоловіки отримували тяжкі поранення в битвах, ніс відрізали через помсту або за подружню зраду. Свого часу засіб пластики носа запозичили у індійців англійці. Він увійшов в підручники хірургії під назвою «індійська ринопластика». Метод цей не втратив свого значення до теперішнього часу.

Свою майстерність індійські хірурги відточували на дошках, вкритих воском, на соковитих овочах та цибулинах. Для знеболення використовували гашиш – смолисту речовину з конопель.

В трактаті Чараки досить повно описані внутрішні хвороби, лікування ран, психічних захворювань, дитячих хвороб, а також отруєнь. Індійські лікарі були дуже майстерними в лікуванні зміїних укусів. Сушрута описав 80 видів отруйних змій.

Для лікування пацієнтів використовували більше 600 ліків рослинного, тваринного і мінерального походження. При лікуванні медик повинен був ураховувати всі фактори – особливості перебігу хвороби, вік пацієнта, його сили, темперамент і навіть розум. Вважалося, що дурні лікуються краще через те, що вони акуратніше виконують поради.

В Індії була добре розвинена найстаріша медична дисципліна – акушерство. Були спеціальні лікарі, які надавали допомогу вагітним та роділлям. Жінки отримували детальні поради про дотримання особистої гігієни та правильний спосіб життя. При ускладнених пологах лікарю рекомендувалися засоби допомоги матері – поворот плода на ніжку, хірургічне видалення плода, що загинув в череві матері (ембріотомія). В разі смерті роділлі для порятунку дитини дозволявся кесарів розтин.

Староіндійська медицина приділяла багато уваги суспільній та особистій гігієні. Влада приписувала населенню підтримувати чистоту і порядок, особливо в місцях скупчення людей – на ринках, біля храмів. За порядком спостерігали спеціальні чиновники, яких можна порівняти з сучасними санітарними лікарями. Лікарі мали надавати медичну допомогу злиденним. Вже в ІV ст. до н. е. при буддійських храмах облаштовували богадільні та лікарні, де давали притулок калікам і хворим, доки вони цього потребували. Мандрівні монахи-буддисти були зобов’язані надавати мирянам медичну допомогу.

Лікарі в Стародавній Індії користувалися великою пошаною. Проте, лікування недоторканих порівнювалося з лікуванням тварин і вважалося нечистою справою, після якої треба було зробити ритуальне омовіння. Людині з вищої касти, щоб стати лікарем, треба було навчатися 7 років – майже стільки ж, скільки в наш час. Моральні вимоги до лікаря були дуже високими. Він мав постійно удосконалювати свої професійні знання, навички та вміння, всією душею прагнути до зцілення хворого, не зраджувати свого пацієнта, не пиячити, не творити зло. В клятві, яку давали лікарі після закінчення навчання є такі слова : «Можна боятися батька, матері, друзів, наставника, але не можна відчувати страху перед лікарем. Він має бути добрішим й уважнішим до хворого, ніж мати, батько, друзі, наставник».

В ході історії староіндійська цивілізація не загинула подібно державам Месопотамії й Єгипту. Спадщина староіндійських лікарів зберігалась та розвивалась у середні віки, а індійська медицина продовжує впливати на медицину і в сучасну епоху. Надзвичайної популярності набула зараз одна з гілок традиційної індійської медицини - йога. Нею в усьому світі займаються мільйони людей, як хворих, так і здорових.