Тема 9. Зміни у побуті, звичаях та духовному житті українців

1.Зміни у побуті та звичаях українців на початку хх ст.

На початку ХХст. у побуті населення українських земель відбулися суттєві зміни. Вони були викликані стрімкою технологізацією виробництва та модернізаційними процесами, що охопили суспільство, насамперед урбанізацією, зміною ролі жінки, зростанням освіченості тощо. Зміни у побуті обумовили певні зрушення і в звичаях та традиціях українського населення. Такі процеси були характерні й для інших країн та народів за доби індустріалізації. Проте в Україні вони мали свої особливості (збереження патріархальності* у сімейних відносинах, прив’язаність до землі значної частини міщан та ін.). Спосіб життя окремих людей визначався їхніми матеріальними можливостями, рівнем освіти, культури, духовними потребами.

Нові риси побутової культури проявлялися насамперед у житті населення великих і середніх міст. На початку ХХ ст. почав швидко змінюватися зовнішній вигляд міст. Міська влада приділяла значну увагу благоустрою. Вулиці вимощувалися камінням, будувалися мережі водопостачання, каналізації, створювалися міські сади та парки.

Під час виборів до міської думи мешканці надавали підтримки, тим кандидатам які опікувалися покращенням побутових умов міщан. Так було й у Києві під час виборчої кампанії претендента на посаду міського голови Степана Сольського. Міщани знали його як інтелігентну добропорядну людину яка ставила інтереси громади понад усе. Коли його вперше обрали міським головою, виборці швидко побачили, як прикрашається і облаштовується місто: на вулицях з’явилось електричне освітлення, розбудовувалась мережа трамвайних ліній, розпочалось будівництво міського театру, упорядковувались набережні Дніпра, проводилось озеленення міста. Міщани обирали С.Сольського головою міської думи тричі підряд. Він не тільки сам багато робив для міста, а й заохочував до благодійництва і меценатства заможних людей.

Меценатство та благодійництво у цей період стало не тільки виявом чеснот та благородства, а й утверджувалось як новий звичай серед заможних та шляхетних людей.

Зокрема, відомий український підприємець Василь Симиренко фінансував журнали і газети Києва, створення хору Миколи Лисенка, матеріально підтримував існування українського гуртка у Київській семінарії тощо.

Великої слави зажили серед населення Наддніпрянщини своїм меценатством та благодійництвом родини підприємців Терещенків, Яхненків та ін. У західноукраїнських землях знаним меценатом був митрополит Андрей Шептицький

Проте, переважна більшість заможних міщан опікувалась лише власним добробутом. Вони мали комфортне житло з ознаками тогочасної цивілізації, пересувались містом кінними екіпажами або автомобілями, вишукано одягались у дорогих магазинах таких торгівельних фірм як «Торговий дім Людмер і сини».

Заможні міщани (здебільшого це банкіри, власники великих підприємств, торгових фірм, державні чиновники високого рангу та ін.) мали особисті автомобілі, користувалися телефоном, електрикою. Вони вишукано одягались, купували ювелірні прикраси, дорогі годинники, елітні парфуми.

Новомодною традицією заможних людей стало «їздити на води», тобто відвідувати курорти за кордоном (в основному Чехія і Німеччина) і в Україні - Трускавець, Миргород та ін. Там вони не тільки опікувались власним здоров’ям, а й мали спілкування у шляхетному товаристві, заводили корисні знайомства з представниками зарубіжної та вітчизняної аристократичної еліти.

Міщани середнього статку (державні службовці, торгівці, власники майстерень, вчителі тощо) також зазнали суттєвих змін в укладі свого життя. В їхньому середовищі зросла культура споживання, харчування, дозвілля. Вони замовляли одяг у модних кравців, купували сучасну побутову техніку (грамофони, велосипеди та ін.) дбали про здобуття дітьми вищої освіти. Характерною ознакою міщан середнього статку було те, що більшість з них працювали і жили з власного заробітку.

Із статті П.Мазура в газеті «Освіта» (грудень 2004 р.) У дореволюційній Росії вчителі користувалися правами і пільгами які мали державні службовці (вислуга, звання, пенсія, нагороди). Тижневе навантаження вчителя становило 12 годин. У гімназії існувало чотири розряди річних окладів: 750,900,1250 і 1500 рублів. Перший розряд одержували відразу, другий - через п’ять років. Решта розрядів присвоювалась за професійну майстерність. Зарплата вчителя була пристойна (для порівняння ... кілограм житнього хліба коштував 5 коп., пшеничного - 7 коп., телятини - 30 коп. Чоловічі черевики коштували 4 руб.50 коп., жіночі - 3 руб.50 коп.). Окрім зарплати, вчителям видавалась грошова допомога на візника… За успішну роботу учитель одержував нагороду: одноразова грошова виплата, мундир учителя гімназії, дострокове отримання чергового чину та ін. Вихід на пенсію вчителя гімназії для чоловіків у 25 років педагогічного стажу, у жінок - 20 років. При виході на пенсію видавалася одноразова грошова допомога у розмірі річного окладу. Розмір пенсії визначався окладом. Після смерті вчителя пенсіонера його пенсію виплачували сім’ї…Крім того, діти покійного отримували допомогу в оплаті навчання… . Чому держава дбала про соціальний захист вчителів? Яку мотивацію мали вчителі до підвищення свого професійного рівня? Чи можна стверджувати, що вчителі відносились до середнього класу? Поясніть свою думку.

Міщани полюбляли у вихідні дні відвідувати театри та кіно, або відправлятись до парку де грав духовий оркестр і діяли атракціони. Влітку популярними були прогулянки на човнах по річці або приміських озерах. Взимку ходили кататись на ковзанах на спеціально залитих для цього міських катках. Новою звичкою міщан стало відвідувати поза роботою кав’ярні, цукерні, чайні тощо. Там відбувалось спілкування з друзями, призначалися побачення, обговорювалися справи з колегами тощо.

Рівень освіти міського населення був вищий, ніж на селі, тому тут утвердилася нова звичка - читати у вільний час газети та журнали. У селі це теж було, але рідше.

Значні зміни відбулися й серед міських низів (робітники заводів та фабрик, вантажники, двірники, прибиральниці, пралі та ін.). Їхня кількість зросла у містах за рахунок селян які перебрались до міста. Процес адаптації у місті для них не завжди був безболісний, оскільки місцеві міські низи вбачали у прибульцях конкурентів на робочі місця, та винуватців зростання цін на продукти харчування.

З прибуттям у місто для вчорашніх селян змінювалось майже усе: розпорядок дня, одяг, харчування, житло, характер праці, а часто навіть і мова. Зміни у розпорядку дня полягали у тім, що на селі люди працювали під час польових робіт від зорі до зорі, бувало що й у неділю. У місті робочий день мав велику тривалість, але був нормований. У прибульців з’явився новий для них звичай - вихідного дня. Вони могли піти до церкви, відвідати недільну школу для дорослих або прогулятися у міський парк. Із видовищ перевага віддавалась кіно або цирку (міське панство не відвідувало цирк і називало його “театром для жебраків”). Прогулюючись вулицями, або відвідуючи видовища міська біднота ласувала дешевими карамельками, а якщо бракувало грошей - лускали соняшникове насіння, запльовуючи лушпинням усе довкола себе. За цю звичку вчорашні селюки ставали об’єктом насмішок.

Намагаючись швидше адаптуватися до міста, прибульці одягалися не у вишиванки, а купували дешевий одяг з фабричної тканини. Мрією чоловіків було придбати кишеньковий годинник на ланцюжку, який мав видовищно звисати з кишені жилетки. Жінки мріяли про ювелірні прикраси. Для них спеціально виробляли дешеві підробки схожі на коштовні.

Звернімося до джерел