3.Українська преса та видавництва

Розвиток преси українською мовою у підросійській Україні, почавшись із революції 1905 р., не припинявся аж до Першої світової війни, хоча деякі роки й були для нього досить тяжкими. Визнаним осередком української преси у цей час був Київ, де виходили такі періодичні видання:

1. «Записки Українського наукового товариства» і збірники його секцій, «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», «Дзвін», «Світло», «Сяйво»,

2. «Вісник культури і життя»,

3. тижневик «Рідний край» з додатком «Молода Україна»,

4. «Маяк», «Село», «Засів», «Рілля», «Наша кооперація»,

найбільш впливове видання - щоденна газета «Рада» тощо.

Поза Києвом виходили: «Сніп» у Харкові, «Світова зірниця» у Могилеві на Поділлі, «Життя і знання» у Полтаві, «Канівська неділя», «Дніпрові хвилі» в Катеринославі.

Однією з перших українських газет стала щоденна «Громадська думка», перший номер якої вийшов 31 грудня 1905 р. На жаль, їй судилося існувати недовго: в ніч на 18 серпня 1906 р. у приміщенні редакції поліція вчинила погром, заарештувала одинадцять працівників. Наступного дня, 19 серпня, згідно з розпорядженням генерал-губернатора, «Громадську думку» закрили. Її ідеї продовжила газета «Рада», яка вийшла через місяць, 15 вересня. Вона пронесла прапор першої українськомовної газети у столиці до середини 1914 р. і була закрита через введення воєнного стану. Як видання загальнополітичне, економічне та літературне, «Громадська думка» / «Рада» значну частину площі своїх сторінок відводила подіям в Україні, Росії, за кордоном. Жодного номера не вийшло без матеріалів, присвячених життю тогочасного Києва. Газета закарбовувала на своїх шпальтах важливі моменти й особливості формування української культури та побуту губернського центру, достовірно відтворювала факти тогочасної дійсності. У постійних рубриках «У Києві», «З українського життя» вміщувалися повідомлення про конкретні події з царини українознавства.

Перед Першою світовою війною українською мовою виходило 17 часописів. Значна частина їх була досить добре організована, мала постійних співробітників, зокрема і видатних журналістів, усталений контингент читачів. Проблемою для деяких видань було їхнє матеріальне забезпечення, яке часто покривалося пожертвами українських меценатів (найбільше Є.Чикаленком, В.Симиренком та ін.).

Існували і російськомовні видання, що публікували також і матеріали українською мовою. У деяких кооперативних та земських часописах українські матеріали складали аж до половини видання. Продовжувала розвиватись українська преса у західноукраїнських землях. Найбільш відомими були видання «Буковина», «Діло» і «Молода Україна». У діаспорі найбільше українських видань (до 75 %) виходило у США та Канаді.

4. Здобутки майстрів літератури та мистецтва

Складний суперечливий період переживала на початку століття українська література, представлена яскравою плеядою імен: І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Винниченка, О.Маковея, О.Кобилянської, робітничого поета П.Махині, С.Васильченка, В.Стефаника, Л.Мартовича, М.Черемшини та ін. У своїх творах ці автори відтворювали реалії українського життя, напруженість революційної та визвольної боротьби українського народу, гнівно таврували ганебність та реакційність правлячих режимів Австро-Угорщини та Росії, відповідаючи тим самим на потреби читача, якому, за влучним зауваженням західноукраїнського письменника-демократа Осипа Маковея (причому він мав на увазі читачів усієї України), «уже надоїли: 1) теми з минувшини, писані «в юродивому стилі»; 2) теми з життя люду, оброблювані на стару етнографічну манеру». М.Коцюбинський також закликав письменників розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші», не обмежуватися описом життя селянства, а й звертати увагу «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.».

У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм*). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська, М.Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками – символізмом* та психоаналізом. Характерною рисою розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму*, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

Незважаючи на заборони, розвивається українське мистецтво, особливо музика і театр. Провідне місце у музичному житті належало М.Лисенку, у музичній спадщині якого є чимало творів на тексти І.Франка, Т.Шевченка, Лесі Українки, Г.Гейне та інших поетів, сотні обробок українських народних пісень, що мають велику мистецьку цінність. Багато з них за життя композитора так і не побачили світу. Зокрема, незважаючи на настійні вимоги передової громадськості, царські власті не дали дозволу на постановку історико-героїчної опери Лисенка «Тарас Бульба» – шедевра української оперної класики. Вони всіляко перешкоджали сценічному виконанню й інших творів композитора.

Композитор все життя мріяв про те, щоб обдарована молодь з народу дістала можливість здобути спеціальну вищу музичну освіту. 1904 р. він заснував у Києві музично-драматичну школу і керував нею до самої смерті. Школа готувала диригентів, хормейстерів, виконавців гри на народних українських інструментах, співаків, режисерів, акторів. Для підготовки театральних спеціалістів тут було відкрито два відділи: російської та української драми. Зі стін цього навчального закладу вийшло чимало визначних митців: композитор К.Стеценко, співак М.Микиша, актори Б.Романицький, О.Ватуля та ін.

Талановитими продовжувачами школи М.Лисенка були композитори М.Леонтович, Я.Степовий, С.Людкевич. Всесвітньо визнаною співачкою стала вихованка Львівської консерваторії С.Крушельницька. Її неповторний голос, що зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки, справедливо відносять до скарбниці вокального мистецтва світу.

Піднесенню ролі національного театру сприяли М.Кропивницький, П.Саксаганський, М.Старицький, М.Карпенко-Карий, М.Заньковецька, Г.Борисоглібська, О.Полянська, І.Мар’яненко та ін. Під керівництвом М.Садовського у 1905-1906 рр. пожвавив свою діяльність єдиний в західноукраїнських землях професійний український театр товариства "Руська бесіда". 1907 р. М.Садовський заснував у Києві перший на Україні стаціонарний український театр. Наступного року в ньому було урочисто відзначено 25-річчя сценічної діяльності геніальної української актриси М.Заньковецької. Ювілярка отримала безліч привітань з усіх кіпців України і Росії, зокрема від знаменитого Московського художнього театру, основоположники якого В. Немирович-Данченко і К. Станіславський зазначали, що таких актрис, як Заньковецька, буває не більше двох-трьох на ціле століття і що блискуча плеяда тодішніх митців української сцени має бути занесена золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва.

Чільне місце у репертуарі театру М.Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Здійснювались постановки не тільки вже випробуваних часом національних опер як «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, а й багатьох інших, нових: «Чорноморці», «Утоплениця», «Різдвяна ніч», «Енеїда» М.Лисенка, «Катерина» М.Аркаса, «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б.Сметани, «Сільська честь» П.Масканьї. Все це сприяло розвитку кращих національних особливостей українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво.Значна частина українських художників продовжувала працювати у реалістичній манері. Серед них талановитий живописець, критик і громадський діяч революційно-демократичного напряму І.Труш (автор пейзажних полотен, портретів видатних діячів української демократичної культури І.Франка, Лесі Українки, В.Стефаника, М.Лисенка та ін. Значною подією в культурному житті України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою І.Труша 1905 р. у Львові, де були широко представлені твори художників з усіх регіонів України. Неабиякий успіх у відвідувачів виставки мало художнє полотно «Гість з Запоріжжя», автором якого був племінник Т.Шевченка Ф.Красицький (1873—1944), учень І.Рєпіна.

Творчість художників М.Пимоненка, О.Мурашка, а також художників П.Левченка, М.Самокиша, М.Ярового, К.Костанді не тільки збагатила вітчизняний живопис новими здобутками, а й вивела його на європейський рівень. Цікавими були і пошуки модерністів у живопису (М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф.Кричевські та ін.).

В українській скульптурі початку ХХ ст., за висловом Д.Антоновича, панував еклектизм*. Пластичність класицизму уходила в минуле, на зміну йшов реалізм, що прагнув віддзеркалювати явища реального життя без помпезності та урочистості. Саме в такому стилі працювали скульптори Наддніпрянщини – М.Микешин, В.Беклемішев, Ф.Балавенський, М.Гаврилко, Л.Позен та Галичини – П.Війтович, Г.Кузневич, Р.Левандовський та ін.

Водночас під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів – П. Війтович М. Гаврилко, В. Іщенко, М. Паращук та ін., витворам яких властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О.Архипенко збагатив мову пластики XX ст., змусивши порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать «Ступаюча жінка», «Жінка, яка зачісується» «Жінка і кіт» та інші твори. Відвідувачі виставок не розуміли, чому скульптури О.Архипенка не мають зв’язку з реальністю. Тож не дивно, що час від часу у пресі з’являлись карикатури в яких висміювалась творчість скульптора. Одна з них стосувалась скульптури «Жінка і кіт». Карикатурист вважав, що під важкою рукою кремезної жінки, кіт повинен присісти, а тому й зобразив його присадкуватим на задні лапи з випученими очима.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок у Києві (Бессарабський). Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду. Найбільш типові споруди цього стилю з характерними для нього природними декоративними формами і синтезом мистецтв – це «будинок з химерами» (архітектор В Городецький) та Державний банк (архітектори О.Вербицький і О.Кабелєв) у Києві, художня школа імені І.Котляревського (архітектор. В.Кричевський) у Харкові та ін.