Маленька людина в мікрогсторіях

зу. Серед Ґурєвичевих праць, написа­них в історико-антрополоіічному клю­чі, варто згадати книжки «Культура u общество средневековой Европи глазами современников» (1989 р.) та «Средневековий мир: культура безмолвствующего большинства» (1990 p.). Під очевидним впливом Ґурєвича як «першопрохідця» історико-антропологічної проблематики вона переживає сьогодні в Росії помітне піднесення, навіть коли йдеться про праці, без­посередньо з колом Ґурєвичевих учнів а послідовників не пов'язані. Згадаю лише декілька прикладів. З перспек­тиви політичної антропології великий інтерес становлять книжки Татьяни Скриннікової «Харизма u власть в зпоху Чингисхана» (1997 р.) і Павла Лукіна «Народние представлення о государственной власти в России XVII века» (2000 p.), а яскравим зразком антропологічно зорієнтованої соціо-логійної історії є монографія Єлени Смілянської «Волшебники. Богохуль­ники. Еретики. Народная религиозность u "духовние преступления" в России XVIII в.» (2003 p.). На україн­ському матеріялі поки що, як здається єдиною спробою послідовної інтерпретації подій та явищ в історико-антропологічному ключі є моя книжка «Паралельний світ. Дослідження з юрії уявлень та ідей в Україні XVI­II cm.» (2002 p.).

Дослідницькі акценти, що їх уперше виопуклила історична антропологія, багато в чому виявилися суголосними з у той самий час зародженим Італії ще одним новим напрямом історіописання, якому судилося ввійти до числа найголосніших «винахо­дів» останньої третини XX століття, - мікроісторією, котра остаточно засвід­чила крен від узагальнювальних сту­дій до унікального й особистісного в історії.

Маленька людина в мікро історіях

Слово «мікроісторія» вперше вжив у 1959р. американський науковець Джордж Стюарт у книжці, де описано двадцятихвилинний епізод громадянської війни в США. Натрапити на нього можна й у французькій історіографії 1960-х - і то з іронічним підтекстом, як окреслення дрібничкових дослід­жень. Проте у другій половині 1970-х італійські історики надали поняттю «мікроісторія» нового дихання - як спеціяльному напрямові, що вивчає конкретні епізоди минулого «з близь­кої відстані», «великим планом». По­чинаючи з кінця 1970-х, окрім італій­ців (теоретичним органом, що їх об'єд­нує, є нині журнал «Quaderni Stonci»; з 1981 p. започатковано серію моног­рафій «Microstoria»), мікроісторичний ракурс почала культивувати частина «анналістів» у Франції та німецькі й австрійські дослідники (зокрема ті, хто займався історією повсякдення).

На думку прибічників мікроісторії, вивчення соціяльних макроструктур є науково некоректним, бо його не мож­на перевірити на доступному істори­кові матеріялі. Натомість досліджую­чи конкретні феномени чи постаті, цього можна досягти завдяки щільно­му аналізові соціяльного контексту, в

[213]

Розділ 7. Плата за концептуальну свободу: століття криз і шукань

якому діє персонаж, що дає змогу, за словами Джовані Леві, одного з най­помітніших мікроісториків, побачити переломлення загальних процесів «у певній точці реального життя». До­нині класичним взірцем мікроісторії залишається одна з перших праць цьо­го напряму — опублікована 1976 р. книжка італійського науковця Карло Ґінзбурґа «II formaggio е і verrai. Il cosmo di un mugnaio del'500» («Сир і хробаки. Картина світу одного мельника XVI ст.»). Автор реконструює «єретич­ний» світогляд такого собі Менокйо Скандели — спаленого за вироком інк­візиції мельника з невеличкого гірсь­кого містечка в північно-східній Іта­лії—на підставі протоколів двох інкві­зиційних процесів, документів про господарську діяльність Менокйо та його родини, кількох написаних ним сторінок і переліку книжок, які той прочитав. Опонуючи французьким колегам-анналістам, прибічникам «вимі­рюваної історії», на чию думку соціяльні низи можуть бути досліджувані лише як безіменна маса через кількіс­ний аналіз соціяльних груп, Ґінзбурґ називає свою працю «фрагментом знан­ня» про конкретних носіїв «культури пригноблених класів».

Серед найпомітніших взірців мікроісторичного аналізу не можна обмину­ти таких книжок, як «L'eredità immateriale. Carriera di un esorcista nel Piemonte del Seicento» («Нематеріяльна спадщи­на. Кар'єра одного екзорциста XVII ст. із П'ємонту», 1985 р.) Джовані Леві; «Itinéraires ouvriers: espaces et groupes sociaux à Turin au début du XX siècle» («Трудові шляхи: простір і соціальні групи Турина на початку XX ст.». 1987 р.) Мавриціо Ґрибауді; «Shulamk und Margarete. Macht, Geschlecht und Religion in einer ländischen Gesellschaft 1 des 18. Jahrhunderts» («Суламіт і Mapґарета. Сила, рід і релігія у сільському суспільстві XVIII ст.», 1989 p.) Клявдп Упьбрих; «The Return of Martin Guerre» («Повернення Мартена Ґера», 1983 p.) Наталі Земон Дейвіс — ця оповідь про французького селянина XVI ст., замість якого з війни повернувся авантюрист, що він був «упізнаний» родиною і жив так, аж заки з'явився справжній Мартен, навіть лягла в основу одной­менного кінофільму.

Від моменту появи й до сьогодні мікроісторія зберігає, і то не тільки в працях італійських істориків-марксистів, як Карло Ґінзбурґ чи Джовані Леві, ай у книжках інших дослідників, виразний акцент на «маленьких людях» - тих, кого Ґінзбурґ у вступі до своєї розвідки назвав «безіменними будівничими» історії. Під цим кутом зору мікроісторія впритул зближається з так званою «історією знизу», запо­чаткованою англійськими істориками-марксистами в другій половині 1980-х й спрямованою на вивчення пересічних людей, або, як це називає Ерик Гобсбаум, «історією простолюдинів».

З другого боку, мікроісторія рішучі­ше, ніж історична антропологія, переміщає дослідника від світу зовнішнього (вираженого в подіях) у світ при­хований - думок, намірів і світосприйняття конкретної людини. Стрижнем мікроісторичних досліджень виступають рамки вільного вибору людини - з урахуванням усіх суперечностей і

[214]

Історика навчають читати між рядками...

«щілин» у панівних нормах поведінки. Засновком при цьому служить думка про непослідовність кожної норматив­ної системи, де внаслідок внутрішніх, прихованих невідповідностей такі «щілини» конче існують, а це створює простір для поведінкових «відхилень» і персональних стратегій, які можна зрозуміти лише «з близької відстані». Це впритул підводить нас до згаданого повище другого головного вузла дис­кусій XX ст. - проблеми можливос­те /неможливосте адекватно проникнути в свідомість індивіда, відділеного від історика завісою часу, цілком інак­шою культурою, інакшими побутови­ми навичками, інакшими цінностями й поведінковими пріоритетами. Ця ди­лема, що починаючи від 1970-х пере­творилася на одне з «проклятих пи­тань» історичної науки, налічує цілий спектр відповідей - від категорично заперечних до обережно ствердних. Черговою спробою подолати «бар'єр німоти» джерел став так званий «лінг­вістичний поворот» у його сприйнятті й тлумаченні.

Історика навчають

читати між рядками:

«лінгвістичний поворот»

Найгостріші «епістемологічні бої» щодо сприйняття/описування історії точилися в США наприкінці 1970-х - на початку 1980-х pp., зокрема - на шпальтах «American Historical Re­view». В перебігу цих дискусій постав новий погляд на текст джерела як на «лінґвістичну реальність» — відбиток засвоєного людиною за посередництва мови досвіду, що, своєю чергою, че­рез ту ж таки мову «думає замість лю­дини»: диктує певні мовленнєві штам­пи та готові мовні конструкції, зумов­люючи зміст описуваного (цей погляд отримав метафоричну назву «поворо­ту до мови», або «лінгвістичного пово­роту» [Linguistic turn]). Власне звідси бере початок те замішання серед істо­риків, що його поставила на порядок денний постмодерністська філософія історії (про неї детальніше згодом). На переконання постмодерністів, опи­сувані істориком події та явища насп­равді «вигадала» мова, бо кожен до­слідницький текст є продуктом под­війного конструювання - спершу під пером автора джерела, а далі під пе­ром історика, котрий будує власну оповідь на цьому джерелі.

«Культовою книжкою» нового спо­собу думання стала праця амери­канського історика Гейдена Байта «Metahistory. The Historical Imagination in Nineteenth-Century Europe» («Метаісторія. Історична уява в Европі XIX століття», 1973 p.), де вперше для ана­лізу історіографічного дискурсу було застосовано структуралістський — у цьому випадку так званий «тропологічний» - підхід. За Байтом, оповідь про минуле спершу «винахо­диться» в голові історика, зазнаючи певного логічного впорядкування в неусвідомлено притаманних людині засобах образного мовлення - тропах (нагадаю, для прикладу, два найпо­ширеніші тропи - метафору, коли од­не поняття вживають замість іншого на підставі їх уподібнення: «думка пе­ремогла», та метонімію, коли частина

[215]