Геть макропроцеси й цифри: історична антропологія

Першим утіленням протесту проти знеособленої «вимірюваної» історії, яка, зосередившись на структурах і проце­сах, випустила з поля зору живу людину, стало оформлення на початку 1970-х альтернативного напряму - історичної (або ж культурної) антропології як окре­мої дисципліни, що обіймає цілий комп­лекс проблем, пов'язаних із людиною. Ось короткий перелік предметних іполів, які тою чи тою мірою «присвоїла» собі історична антропологія:

□ соціяльна антропологія (соціяльні фобії, колективні психози, напру­жені соціяльно-психологічні стани; нормативна та девіянтна, зокрема асоціяльна, поведінка; злочинність і форми насильства, маргінальні соціяльні групи — злодії, повії, жебраки; сприйняття звичаю та права як соціального регулятора тощо);

□ соціорелігійна історія (релігійна ор­ганізація та релігійне дисципліну­вання суспільства; форми і прояви побожности; переломлення церков­ного вчення в уявленнях мирян про Бога, загробне життя, потойбічні та надприродні сили; ставлення до відьомства й чаклування тощо);

□ політична антропологія (ідентифікація людиною себе в системі певної владної моделі; сприйняття влади та владних інститутів; проблема «згоди» в функціонуванні тієї чи тієї системи примусу, неформаль­ні моделі влади/підпорядкування тощо);

□ історія ідентичностей (форми соціяльної, релігійної чи національної тотожности індивіда або певних груп);

□ історія тілесности, емоцій, хвороб і сексуальної поведінки;

□ історія повсякдення (історія при­ватного життя й родини; побутові практики, ритуали, жести, манери поведінки та спілкування, харчува­ння і споживання напоїв, дозвілля та розваги; одяг і його соціяльна й естетична функції тощо);

□ гендерні студії й так звана «жіноча історія»;

□ широко витлумачений світ уявлень (ставлення до праці, власности, ба-гатства/бідности, смерти, хвороб, родини, жінки та ін.; уявлення про час і простір, війну та мир тощо).

Як бачимо, все розмаїття цих тема­тичних напрямів підпорядковано на­маганню поєднати різнорідні прояви людського буття, звести докупи й по­яснити вічний біль історикової голо­ви - розпорошену «каламутність ре­альностей», нескінченне й безладне миготіння одиничних фактів. Цю пере­орієнтацію пізнавальних зусиль істо­риків добре ілюструє формула видат­ного французького філософа другої половини XX ст. Поля Рикера (1913-2005), що поєднала два гасла класичної сцієнтистської історіографії, згадувані повище, — Erklären (пояснити) та Ver­stehen (зрозуміти): «Пояснити більше, аби зрозуміти ліпше».

Упродовж 1970-х історична антро­пологія впевнено долала кордони. Наприклад, у Фрайбурзі в Німеччині 1975 р. було засновано спеціяльний Інститут історичної антропології за­для, як було оголошено, «вивчення лю­дини в її цілості», а на початку 1980-х

[211]

Розділ 7. Плата за концептуальну свободу: століття криз і шукань

остаточно постав оригінальний німець­кий варіант антропологічно зорієнто­ваних студій - Alttagsgeschichte («істо­рія повсякдення»), що невдовзі набув величезної популярности далеко за ме­жами своєї німецької батьківщини.

Шедевром історичної антропології нині вважають книжку згадуваного вже Емануеля Лє Руа Лядюрі «Montaillou, la village occitan de 1294 à 1324» («Монтайю, окситанське село від 1294 до 1324 p.»), що побачила світ у Па­рижі 1975 р. й невдовзі стала найбіль­шим бестселером французької історіо­графії XX ст., сягнувши накладу 2 млн. примірників. У розвідці, написаній на підставі 478 запротокольованих до­питів інквізиції, яка полювала за аль­бігойською єрессю в Піренеях, чи не вперше послідовно застосовано при­йоми мікроаналізу — погляду зблизька на повсякденне життя, звичаї, віруван­ня, систему цінностей і міжособистісні взаємини близько 250 цілком конкре­тних, поіменно відомих людей.

Поміж інших праць історико-антропологічного спрямування, що вийш­ли із середовища «Анналів» і зажили гучної слави, варто згадати книжки Жоржа Дюбі («Le Temps de cathedrals, її Art et la société 980-1420» [«Час со­борів. Мистецтво та суспільство 980-1420 pp.»], 1976 p.), Філіпа Ар'єса («L'Homme devant la mort» [«Людина перед лицем смерти»], 1977 p.), Жака Лє Ґофа {«Pour un autre Moyen Age. Temps, travail et culture en Occident» [«За інше Середньовіччя. Час, праця і культура Заходу»], 1977 р. і «La nais­sance du purgatoire» [«Народження чистилища»], 1981 p.), Жана Делюмо («La Peur en Occident (XlVe-XVIIIe siè­cles). Une cité assiégé» [«Страх на Зан ході (XIV-XVIII ct.). Місто в облозі»], 1978 р.) та безліч інших.

Новаторство французьких істориків швидко підхопили їхні колеги з інших країн. Серед праць історико-антропологічного спрямування, які нині вже вважаються класичними, не можна оминути виданої в 1975 р. збірки нарисів Наталі Земон Дейвїс «Society and Culture in Early Modern France» («Суспільство і культура ранньомодерній Франції»); Роберта Дарнтона «The Greate Cat Massacre and Other Episodes in French Cultural History» («Велика різанина котів та інші епізоди з французької культурної історії», 1984 p.); Пітера Берка «Роpular Culture in Early Modern Europe» («Популярна культура в ранньомо-І'дерній Европі», 1978 p., українське ви­дання 2001 р.) та його-таки «The Histo­rical Anthropology of Early Modern Italy. Essays on Perception and Communica­tion» («Історична антропологія ранньомодерної Італії. Есеї про сприйняття та спілкування», 1987 p.); Броніслава Ґеремека «Swiat "opery żebraczej". Obraz włóczęgów i nędiarzy w literaturach europejskich XV-XVII wieku » («Світ "жебрацької опери". Образ волоцюг і жебраків у європейських літературах XV-XVII століть», 1989 р.) та багато інших.

Історична антропологія, завдяки працям видатного російського медіє­віста Арона Ґурєвича, в середині 1980-ій пробила собі шлях навіть до непіддат­ливого стосовно решти історіографіч­них новацій XX ст. Радянського Сою-

[212]