Геть макропроцеси й цифри: історична антропологія

лю XVI-XVII ст. «Sévitte et l'Atlantique entre 1504 et 1650» («Севілья й Атлан­тика між 1504-1650 pp.», 1955-1960 pp.). Перші шість томів цієї восьмитомної синтези містять серії цифрових даних про обсяг торгівлі, виведених авто­ром із портових відомостей (звідси усталена назва досліджень такого ти­пу - «серійна історія» [histoire série­lle]). Загальною ж метою праці є соціоекономічний синтез: за словами самого Шоню, він прагнув «зробити вимірюваною могутність Іспанії XVI-XVII ст.».

«Серійна історія», зокрема, дуже продуктивно проявила себе в істо­ричній демографії, де масові записи метричних і нотаріяльних книг стали ключем для вивчення таких соціяльних складників демографії, як одру­ження, плідність, народжуваність, смертність, темпи приросту населен­ня тощо. Оптимізму додавало й по­ширення упродовж 1960-х комп'ю­терів, що неабияк спрощувало оброб­ку цифрової інформації та її візуаль­не представлення в обов'язкових для розвідок такого типу таблицях, гра­фіках чи діяграмах: досить нагадати вельми характерну для інтелектуаль­ного клімату тих часів переконаність у здатності комп'ютера до віршуван­ня. Наскільки великою була віра в чудодійні властивості нової технології, яка лише й може привести істо­рика до істини, бачимо зі слів щойно згаданого Емануеля Лє Руа Лядюрі, Броделевого наступника на чолі «Анналів». Якось, в одній із газетних статтей 1968 р. Лє Руа Лядюрі категорично виголосив: «Або завтрашній історик буде програмістом, або його вже не буде».

Уїдливо коментуючи цю заяву, інший французький історик, Антуан Про, 1996 р. напише:

Після цього він виїхав до Монтайю [про цю могоґрафію Лє Руа Лядюрі див. далі. - Н. Я.]. Отак, у результаті очевидного крену, що мав більше спільного радше з модою, ніж із на­укою, радше з духом часу й запита­ми засобів масової інформації, ніж із планомірним розвитком наукової дисципліни, кількісну історію було закинуто в дальню шухляду. Проте її заслуги дуже великі... Це історія, що доводить свої твердження. Це історія, що дає змогу докопатися до структур і порівняти їх між собою.

Геть макропроцеси й цифри: історична антропологія

Тріумф «точно виміряного» істо­ричного синтезу виявився й справді метеликом-одноденкою. Проте наспілі зміни навряд чи можна пояснити відповіддю на «запити засобів масової інформації». На початку 1970-х, коли до слова прийшло так зване «третє по­коління» анналістів, а редакцію часо­пису очолив «тріумвірат» у складі Жака Лє Ґофа, Емануеля Лє Руа Лядюрі та Марка Феро, методологічну однос­тайність спільноти «Анналів» почало лихоманити. «Бунт покоління» проя­вився передусім у запереченні «історії без людей», яка зводила політичне до соціяльного, а соціальне - до економічного, ігноруючи розмаїття індиві­дуальних і неповторних проявів мину­лого. В світоглядному плані це вираз-

[209]

Розділ 7. Плата за концептуальну свободу: століття криз і шукань

но перегукується із молодіжною «культурною революцією» 1960-х, що її інколи визначають як перемогу індивіда над суспільством — проголо­шення першости особистих бажань і почувань порівняно з соціяльними регуляторами норм поведінки та зви­чаїв. Не останню роль відіграло й па­діння популярности доти дуже впли­вового у Франції марксизму. Це уви­разнилося у «студентській револю­ції» (паризьких «Травневих днях») 1968 р. й додатково підсилилося оче­видним крахом комуністичного екс­перименту в країнах радянського бло­ку - зокрема, подіями Празької весни того-таки 1968-го.

Під вогонь критики потрапили як головні пояснювальні моделі попе­редньої історіографії («колективна свідомість» і «соціоекономічна детермінованість»), так і методи, що уможливлю­вали верифікацію цих моделей, зокре­ма «нерухома» та «квантитативна» іс­торія. В супутніх цьому дискусіях за­роджується новий погляд на «тери­торію історика», себто переорієнтації від намагання описати цілісний образ минулого до зосередження на особистісному й неповторному. Таку принци­пову інновацію інколи називають «па­радигматичним зсувом», що виніс на порядок денний «нову нову історію» Ц на відміну від просто «нової історії» анналістів. Гаслами «нових нових істо­риків», отже, відтепер стали:

□ скептицизм щодо будь-яких апріорних пояснювальних схем, бо за їхньо­го посередництва минуле не «описується», а «заново твориться»;

□ заклик відкинути «серійну історію» й зосередитись на неповторному, індивідуальному та локальному;

□ недовіра до пізнавальних можливос­тей поняття «колективної свідомости» як такої, котру не можна «поба­чити» оком історика;

□ погляд на соціяльне буття як на результат міжособистісних взаємин ма­лих людських колективів (це автома­тично переносило дослідницькі ак­центи на соціяльні, професійні, вікові чи статеві групи; звідси, зокрема, бере початок так звана «жіноча історія» та ґендерні студії, зіперті на концепції людської ідентичносте як «ґендеру» - роду, родини, статі).

[210]