Тривожний підсумок «антипозитивістського бунту»

костьми лег на землю. «Іде твоя го­лова, - воскликнула дружина, - там и мьі свои сложим». И, отыскав голо­ву князя, дружина положила рядом с ней свои голови. Так они пролежали до тех nop, пока греческое войско не было побеждено и бежало в панике.

За приклад уїдливого глузування з позитивістської віри в можливість осягнути «правду» через сумлінну реєстрацію щонайдрібніших фактів може правити видана 1918 р. в Німеч­чині пародія Карла Шміта «Die Вигіbunken: Ein geschichtsphilosophischer lèrsuch» («Бурібунки: історіософська спроба»). Героями цієї праці є такі собі «шляхетні бурібунки», зобов'язані шести щоденники - «писати самого се­бе», внаслідок чого кожен перетво­рюється з «читача світової історії» на того, хто її пише. В такий спосіб «тво­риться історична реальність», сповне­на «живильної сили комплексу взає­мозв'язків», і набувають наочности етапи прогресивного розвитку.

Врешті, 1930 р виходить пародійна іс­торія Англії з пера Волтера К. Селара та Роберта Їтмена під назвою «1066 and Аll That» («1066 рік й решта всього»). Іронічний підзаголовок цієї «синтези» двох письменників-гумористів, що її з чис­ла в число публікував сатиричний часо­пис «Punch», апелює до суми стереотип­них образів минулого, обіцяючи читачеві розповісти про все, «що ви здатні пригада­ти, зокрема про 103 добрі справи, 5 пога­них королів і 2 чудові дати».

Тривожний підсумок «антипозитивістського бунту»

Повертаючись до «антипозитивіст­ського» хрестового походу, розпочато­го на зламі ХІХ-ХХ ст. багатьма філо­софами та істориками, мусимо конста­тувати, що під його ударами тріснув мур позитивістської доктрини істо­ричного пізнання, котрий, як уже зга­дувалося, стояв на трьох китах:

□ вірі в можливість отримати таке ж об'єктивне («позитивне») знання про минуле, як і знання природничників;

□ переконаності у прогресивному роз­витку людства;

□ уявленні про цей прогрес як такий, що підлягає певним законам розвит­ку, отже, є передбачуваним.

Легкою перемогою модерністського мислення стало подолання «релігії

[197]

Розділ 6. «Антипозитивгстський бунт» на зламі хіх-хх століть

прогресу» та пов'язаних з цим уявлень про закономірність і передбачуваність історичного процесу. Інакша доля суди­лася дискусії 1) про пізнавальні мож­ливості історика та про міру його суб’єктивності й 2) про межі території, що її він здатен освоїти дослідницьким аналізом. Ці проблеми не вдалося зня­ти з порядку денного до сьогодні.

Щодо першого - пізнавальних мож­ливостей та суб'єктивізму, то либонь усіх істориків XX ст. (за винятком ра­дянських — тут позитивістська доктри­на «об'єктивного» знання з причин, да­леких від науки, так і не зазнала ревізії) можна назвати «помірковани­ми релятивістами». Це означає, що ко­жен із фахівців усвідомлює відносний характер здобутого ним знання, цілком розуміючи, що не можна пізнати wie es eigentlich gewesen те, чого вже немає і чого ми не здатні почути/побачити. Що ж до міри суб’єктивності, то й тут жоден тямущий фахівець не запере­чить опосередкованості (отже, суб’єктивності) своїх спостережень, які щільно вкладаються у заданий нами самими ракурс бачення минулого — ра­курс, що його диктує нам наш час, на­ша культура, наші переконання й осо­бисті уподобання, врешті - просто «на­укова мода» на ту чи ту проблематику, зі способом її трактувати вкупі. Під цим кутом зору історія - зрештою, як і будь-яка гуманітарна наука, що не має прямого практичного виходу, — перет­ворюється на свого роду інтелектуаль­ну гру, таке собі «мистецтво заради мис­тецтва» (і в цьому - принципова від­мінність сучасних істориків від їхніх «наукових прадідів» XIX ст., коли кожен помітний історик уважав себе «учителем», «будителем» чи «лікарем власної нації, а свою працю дорівнював до високої місії «служіння» наші/ родові/державі/церкві тощо).

Натомість у питанні про «тер: історика», себто про те, які обшири доступні його пізнанню, а які ні, згоди наразі немає. Суперечки на цю тему стря­сають історичною наукою впродовж цілого XX століття. З-поміж головних дискусійних вузлів західної історіографії XX ст. (радянську було відгороджено від цих дебатів муром «єдиною правильної методології») можна виділити:

□ проблему можливости/неможливости історичного синтезу, себто сукупного й цілісного представлення різних площин минулого - економіки, соціяльного життя, культури, побуту тощо;

□ проблему співвідношення «індивідуального» (одиничного) та «соціяльного» (колективного), що лежить в основі будь-яких змін у суспільстві, себто є свого роду ключем для пояснення великих соціяльних зрушень та катаклізмів;

□ проблему можливости/неможливости проникнути в свідомість інди­віда, відділеного від історика заві­сою часу, а отже - адекватно пояс­нити дії та вчинки, що були цією] свідомістю спричинені.

Якими шляхами історики-практи­ки пробували розв'язати ці проблеми та як їм у цьому допомагали/шкодили філософи - спробуємо розглянути в наступному розділі.

Розділ 7

Плата за

концептуальну свободу:

століття криз і шукань

Джорджо де Кірико.

Блудний син; 1922 р.

(Музей сучасного мистецтва, Мілан)

Перша світова війна, що поглинула понад 8 мільйонів лише солдатських життів, спричинилася, як ми згадували на початку цієї книжки, до переосмис­лення значущости історії. Адже крива­ва бійня, втягнувши в себе замалим не цілу «розумну» та «впорядковану» Европу, перетворювала на міраж цінності ліберально-гуманістичного XIX ст., за­сновані на вірі в те, що світ облаштовано раціонально і що людина в своїх ідеях керується етичними засадами, а тому прогрес людства, в якому гармонійно поєднано індивідуальні й гру­пові чи національні інтереси, зако­номірний та неуникненний. Провину за це, серед іншого, покладали й на історію, а точніше - на істориків, бо вони буцімто, «отруївши» співгромадян патріотичною продукцією (історією «барабана та сурми»), вивели євро­пейські нації на поля битв, що до пев­ної міри було правдою з огляду на патріотичну заанґажованість націо­нальних ґранднаративів. Найяскравіше такі закиди висловлено в есеї француза Поля Валєрі «Regards sur le nde actuel» («Погляди на сучасний світ», 1931 p.). Згадаймо ще раз його Н£І інвективи:

Історія є найнебезпечнішим про­дуктом, що його витворила хімія інтелекту. її властивості добре ві­домі. Вона снує марення, вона п'я­нить народи, вона творить для них хибні спогади, перебільшує їхні прагнення, роз'ятрює давні рани, дражнить сновидіннями, провадить до манії величі або шалу пересліду­вання, робить народи жовчними, пихатими, нестерпними й заро­зумілими. Історія виправдовує все, чого лиш захочеться. Вона абсо­лютно нічого не вчить, оскільки містить у собі все і подає приклади чого завгодно.

У Валєрі знайшлося чимало опо­нентів, але показово, що в їхніх від­повідях історія поставала вже не як звична з перспективи XIX ст. «настав­ниця життя» та «криниця досвіду», корисна сьогодні й на майбутнє, а як ключ до максимально можливого ро­зуміння минулого.

З другого боку, безперечно епохаль­ну роль у зміщенні фокуса історіопи-сання від героїв до масових явищ і «простих людей» (віднині саме їм до­ручатимуть головні ролі в спектаклі історії) відіграла зміна соціокультур-

[201]