Неоромантичний струмінь в історіографіях «скривджених історією» націй

рафії засадничо чужий. З другого боку, героїв своїх книжок (Кричевського і Хмельницького) Липинський моделює як символи жертовної посвяти вищій ідеї визволення України - носіїв «жит­тєвої сили» й «енергії», що тягнуть за со­бою пасивну масу власною «титанічною волею». Неоромантичний патос вимагав відповідної риторики, тим-то обидві праці Липинського витримано в образ­но-драматичних тонах, із застосуванням численних метафор, епітетів, патетичних повторів та апеляцій до читацького спів­переживання. За достатній приклад тут може правити ось такий пасаж із перед­мови до «Станіслава Михайла Кричевського»:

Для нас, людей ХХ-го століття, які сліпо вірять у творчу всемогутність парламентарних промов, які побож­но схиляють чоло перед потугою друкарської фарби й журналістсь­ких пер, які дивляться на життя й розвиток суспільства через призму літературних настроїв чи будують майбутнє народу на збільшенні, для прикладу, випуску молочної про­дукції, - може сьогодні здатися нез­розумілою така добровільна данина з власної крови своїх найліпших синів, що її тоді склав у жертву наш народ за свою свободу, за визволен­ня. Але не гадаймо принаймні, що ця жертва пішла намарно. Бо якщо ми сьогодні існуємо як окремий на­род, якщо розвиваємо свою інди­відуальність та щодня її зміцнюємо як український народ, то завдя­чуємо цим великій революції 1648 року. [...] Врешті, з духовної спад­щини, успадкованої від козацьких воєн, виріс Шевченко, виріс увесь наш теперішній рух відродження, виросла вся теперішня Україна.

Залишається додати, що, на жаль, шляхетні поривання неоромантиків на свій спосіб зміцнили підґрунтя для ідей, кардинально протилежних і шляхет­ності, і людяності, бо створювали жи­вильне середовище для національної мегаломанії. Це далося взнаки вже за Першої світової війни, а надто - у між­воєнний період, після того як війна, ого­ливши кризу європейської ліберальної демократії, без перебільшення відкрила ворота для поширення радикальних версій антилібералізму, інтегрального націоналізму та, врешті, расизму. Сут­тєво прислужилися до цього ідеї ірра­ціональної філософії кінця XIX- по­чатку XX ст. щодо ролі інтуїції та ві­тальної енергії в бутті людства. Пере-

[195]

Розділ 6. «Антипозитивістський бунт» на зламі хіх-хх століть

кладені «мовою політики» (зокрема, у численних працях згаданого повище Жоржа Сореля), ці ідеї перетворювали­ся на філософію чину, що пропагувала культ енергії та героїчного пориву. По­трібна для цього активізація мас, за Со-релем, здійснюється не через раціо­нальні аргументи чи політичну діяль­ність, а через міти й образи, що вража­ють уяву і тим самим пробуджують «жит­тєву силу» народу, який має змести струхлявілу стару й створити нову цивілізацію - мужню, героїчну та во­йовничу. Залишається нагадати, що в міжвоєнний період уточнена редакція цієї суми ідей ляже в підмурівок полі­тичної філософії фашизму - доктрини злютованої спільним «духом» нації. Як виголосив 1922 р. Беніто Мусоліні:

Нам треба створити власний міт. Міг - це віра, пристрасть. Він не кон­че мусить бути реальністю. Він - ре­альність остільки, оскільки є стиму­лом, надією, вірою і хоробрістю. Наш міт - нація, наш міт - велич нації.

Більшовицький тоталітаризм, як відо­мо, мав слабше філософсько-концепту­альне оснащення, але універсальна ідео­логічна обробка мас — тут в ім'я не цілої «нації», а її «передового загону», пролетаріяту, - диктувала аналогічні стратегії пропаганди, зіперті на творенні емо­ційно привабливих героїчних мітів і символів. І в цьому сенсі гасла неоро­мантичного історіописання пригодили­ся й тут, адже кожен радянський істо­рик за означенням мав бути «бійцем ідеологічного фронту», потверджуючи «пролетарську правду» та навчаючи на «прикладах історії».

Десакралізація історії у пародіях

Паралельно з розхитуванням віри у здатність історика «розповісти правду» у першій третині XX ст. набуває популярності специфічний жанр – пародій - на «історія навиворіт», яка висміювала трафаретні штампи в працях історика що їх канонізував у статусі «правди історії» шкільний підручник. Зокрема в Росії у 1911 р. вийшла друком «Всеобщая история, обработанная "Сатириконом"», себто кількома гумористами (Аркадієм Авєрченком та ін.), які спів­працювали з часописом «Сатирикон». Ось як виглядає тут оповідь про культового героя шкільних підручним київського князя Святослава, спа­родійована Осипом Димовим:

Еще при Ольге стал княжить ее сьін Святослав. Зто бьіл очень храбрый князь: он потерпел поражение от са­мого Цимисхия, императора византийского. У воинственного Свято­слава бьіл только один недостаток: он не мог хранить воєнних тайн. Так, например, отправляясь в поход, он так громко кричал: «Йду на вы! Йду на вы!», что в конце концов зти крики достигали ушей неприятеля и последний начинал принимать мерьі против внезапного нападения. [...] В поход он не возил с собой ни возов, ни ковров, ни салон-вагонов. И ни в каких случаях он не терял голову. Однаждьі рать Святослава окружило 100 тисяч греческих воинов. Свя­тослав не растерялся, а сказал своей дружине: «Ляжем костьми. Не посрамим земли русской». Сказав зти слова, князь действительно всеми

[196]