Неоромантичний струмінь в історіографіях «скривджених історією» націй

ми», себто доби згасання, він вважає XIX століття, а XX століття, за його передбаченням, взагалі покладе край інди­відуалістично-ліберальному духові цієї культури, повернувши її до одноманітности й примітивізму). Таку історію годі вкласти в універсальні закони, а що більше - наділити ідеєю прогресу. За Шпенґлєром,

«людство» не має жодної ідеї, жодно­го плану точно так само, як їх не має будь-який вид метеликів чи орхідей. «Людство» — це порожній звук.

Поступовому витісненню ідеї прогресу як лінійного напряму історично-розвитку сприяли також запропоновані у першій чверті XX ст. альтер­ативні пояснювальні парадигми - наприклад, популярна свого часу ідея су історії як наслідку «циркуляції себто регулярного витіснення одних владних еліт іншими (цю концепцію обґрунтував 1916 р. в праці «Trattato di sociológica generale» Трактат про загальну соціологію») лозанський соціолог Вільфредо Парето. Загалом же «антипозитивістський бунт» кінця XIX - початку XX ст. потужно вдарив по прогресистських ілюзіях, що їм уже не судилося втримати позицій у західній думці. Натомість у радянській резервації, за огорожею партійно-ідеологічного канону ідея неухильного прогресу і панувала над гуманітарним мисленням аж до падіння монополії КПРС. На її рецидиви можемо натрапити й досі, а надто в компілятивній — підручниковій та популярній - продукції.

Неоромантичний струмінь в історіографіях «скривджених історією» націй

Ніцшеанська ідея «вітальности» по­родила на початку XX ст. специфічний неоромантичний струмінь в історіогра­фії, що взяв за прапор громадянський обов'язок історика творити «символи нації», себто виховувати людей, про­сякнутих жагою подвигу - через оспі­вування жертовних учинків на благо народу й вітчизни та через творення культу національних героїв, наділених особливою вітальністю («інстинктом влади») і готових присвятити життя ве­ликій ідеї. Така виховна місія зобо­в'язувала історика не ускладнювати минуле, а писати «прості правди» -доступні, однозначні й зрозумілі, що могли б правити за дороговказ до дій. З другого боку, це вимагало повернути історії героїчний патос, що заторкував би емоції читача, зміцнював «бадьорий дух». Тому сухий об'єктивістський вик­лад, норму тогочасних наукових текс­тів, неоромантики рішуче відкидали, прагнучи якомога яскравіше описати переживання своїх героїв, наголосити на драматичних перепадах у людських долях тощо.

Неоромантична хвиля захопила ба­гатьох європейських істориків, проте найяскравіше вона проявила себе в історіографії «скривджених», себто без­державних народів - балканських, ру­мунського, польського, врешті, українсь­кого. Зокрема, особливо яскраво неоро­мантизм спалахнув у підавстрійському Кракові, де на зламі XIX—XX ст. виник мистецький «молодий авангард», суго-

[193]

Розділ 6. «Антипозитивістський бунт» на зламі хіх-хх століть

лосний неоромантичному світобаченню та натхнений ідеєю подолання буденності енергією героїчного чину. Метром-теоретиком нового історіографічного на­пряму став молодий історик Краківсько­го (з 1905 р. - викладач, далі професор Львівського) університету Станіслав Закшевський (1873-1936), який 1896 p., у промові з нагоди річниці смерти Йоахіма Лєлєвеля, закинув своїм учителям, історикам Краківської школи, «от­руєння народу» непатріотичним погля­дом на минуле. У пізнішій двотомній збірці статей «Zagadnienia historyczne» («Проб­леми історії», 1908 p.) Закшевський гост­ро виступає проти позитивістської течії в польській історіографії, що, за його ви­словом, призвела до «розриву з мину­лим», тоді як найважливіше завдання історика - це «вишкіл людей, просякну­тих жагою чину». Отже, в основі історич­ного пізнання має лежати не відстороне­не дослідження, а інтуїція, що дає змогу «відчути зв'язок між теперішнім і мину­лим», побачити людську енергію, «яка виходить поза пересічну міру й моно­тонність» завдяки розумові, волі й праг­ненню до влади «сильних людей» (тут, як бачимо, присутня виразна апеляція до Ніцше).

На практичному рівні ідеї Закшевського найповніше втілено у працях іншо­го професора Львівського університе­ту - Шимона Аскеназі (1865-1935), блискучого лектора та яскравого сти­ліста, автора, зокрема, дуже популярної книжки «Książę Józef Poniatowski» («Князь Юзеф Понятовський», 1904 p.; далі лише до 1913 р. двічі перевидавала­ся) і тритомної монографії «Napoleon а Pólska» («Наполеон і Польща», 1918-1919 pp.). Наділені залізним духом, персонажі цих праць жертвують власна» життям у боротьбі за незалежність Польщі, що має послужити взірцем для чита­ча. За висловом історика, такі герої-символи є «сильнішими й правдивішими ніж правда», адже «без ідеалів не мо­жуть існувати ні народи, ні мислителі». Оцінюючи творчість Аскеназі, сучасний польський дослідник Мірослав Філіпович слушно зауважує:

Аскеназі був найвидатнішим представником неоромантичного нурту | в польській історіографії. [...] Можна сказати, що власне на працях Acкеназі було виховане те покоління, і якому в роки Першої світової війни та після неї довелося боротися за ' незалежну Польщу.

Під безсумнівним впливом Краків ко-львівських неоромантиків написано праці вже згадуваного «батька держав­ницької школи» в українській історіо- графії, слухача Краківського університету Вацлава (Вячеслава) Липинського (1882-1931) «Stanislaw Michał Krzyczew. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej w szeregachpowstańczychpodwodzą Bohdana Chmielnickiego» («Станіслав Михайло Кричевський. З історії боротьби ук­раїнської шляхти в повстанських лавах під проводом Богдана Хмельницького», 1912 р.) та «Україна на переломі (1657-1659). Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-м сто­літті» (1920 p.). З одного боку, цим пра­цям притаманна властива Краківській школі абсолютизація держави як конеч­ної умови національного буття, — мотив для української народницької історіог-

[194]