Розділ 6. «Антипозитивістський бунт» на зламі хіх-хх століть

пов'язував із природно-біологічним на­чалом, основною характеристикою яко­го вважав «волю до влади» (Wille zur Macht). Власне ця ірраціональна стихія, на його думку, час од часу вдирається в історію, руйнує старі й народжує нові політичні системи і культури та змінює світ. Отже, плин історії, за Ніцше, є наслідком вольових імпульсів, що над­ходять від «надлюдей» (Übermen­schen) - «найдосконаліших екземпля­ри)», наділених підвищеною вітальністю (від лат. Vitalis), себто життєздатністю та «волею до влади». Така історія не має і не може мати ні цілісного впорядкова­ного сенсу, доступного емпіричному пізнанню, ні закономірного еволюційно­го поступу, навпаки - в ній чергуються повсякчасні повторення та вічні повер­нення «без смислу й мети», щось по­дібне, за метафорою Ніцше, до пісочно­го годинника. З такої перспективи віра в універсальний прогрес - це хіба що «міраж невільників», позбавлених жит­тєвої сили й «волі до влади». Зв'язна ж і позірно логічна оповідь про історичні події, за Ніцше, - це лише «байка про ніщо, з шумом і патосом розказана яки­мось ідіотом».

Серед інших деконструкцій ідеї прогресу варто згадати видану 1908 р. пра­цю французького політичного мислите­ля Жоржа Сореля (1847-1922) «Les illusions du progrès» («Ілюзії прогресу»), де простежено родовід і розвиток прогресистського типу мислення. Чимало уваги цьому присвячено і в щойно обго­вореній праці Бенедетто Кроче «Теорія та історія icmopiozpaqbiï». Основний удар Кроче спрямований проти позити­вістського погляду на плин історії як нібито зумовлений наперед даними «за­конами». Науковець називає таку філо­софію історії «поетичною», оприявнюваною у «причинних ланцюгах де­термінізму» від Античности, коли події змальовували як «протиборство богів», до сучасності, коли «хід історії представляють як прагнення до царства Сво­боди». За висловом Кроче,

[...о]брази й слова постають тут у вигляді ідей та фактів, а точніше мітів: про Прогрес, Свободу, Еко­номіку, Науку, Техніку. Коли їх ро­зуміють як зовнішній рушій подій, то мітичного в них не менше, ніж у Богові й Дияволі, у Марсові й Beнері, у Єгові й Ваалі та в інших, примітивніших образах божества.

Врешті, чи не останнього потужного удару ідеї неухильного прогресу людства завдав двотомний трактат німець­кого філософа Освальда Шпенґлєра (1880-1936) «Der Untergang des Abend­landes: Umrisse einer Morphologie der Weltgeschichte» («Присмерк Европи: На­черк морфології світової історії), який побачив світ у 1918—1922 роках. Із філо­софської перспективи працю Шпенґлє­ра не вважають надто серйозною, проте завдяки своїй образно-метафоричній стилістиці та парадоксальності мислен­ня вона справила неабиякий вплив на інтелектуальну читацьку авдиторію. Прикладаючи до історії біологічне по­няття «живого організму», Шпенґлєр розглядає змити в історії як «пульсацію життя» — циклічний кругобіг локальних культур, кожна з яких переживає свою весну, літо, осінь і зиму (зокрема, для європейської культури початком «зи-

[192]