Розділ 6. «Антипозитивістський бунт» на зламі хіх-хх століть

сенсі опису сучасних подій, а в тому сенсі, що найвіддаленіше минуле, аби бути дослідженим, мусить спершу «забриніти в істориковій душі», ви­кликати його співпереживання тут і тепер. І то джерельне свідчення про минуле, що на нього спирається істо­рик, саме по собі є, за висловом Кро­че, «хронікою» - «трупом без душі», і лише після того, як історик оживить його власною свідомістю (певними ідеалами, патріотизмом, почуттям обов'язку, захопленням чи відразою), «хроніка» перетвориться на «істо­рію». В такий спосіб історик, власне, сам «творить» минуле, бо, апелюючи до джерел, він насправді шукає в них відповіді на питання сучасного йому світу. Як іронічно завважує Кроче, так виникають

[...п]атріотичні історії, що оспівують славу чи оплакують біди народу, до якого ми належимо, якому співчу­ваємо, чи нищівні, спотворені істо­рії ворожих нам націй; всесвітні історії, просякнуті ідеалами лібера­лізму чи гуманізму; історія, яку соціаліст пише про капіталіста... або антисеміт, котрий у всіх людських бідах звинувачує юдеїв, а благопо­луччя й процвітання пояснює їх вигнанням. [...] Геродот співає ро­манси про заздрість богів; Лівій тво­рить епос римської звитяги; Тацит пише монументальною латинською прозою трагедії жахів; [...] Дройзен вбирає свій ліричний потяг до силь­ної централізованої держави у шати історії Македонії - свого роду дав­ньогрецької Прусії; [...] Момзен обстоює імперію, втілену в особис­тості Цезаря...

Власне в такий спосіб, за Кроче,

[...м]ертва історія воскресає, минуле стає сучасним, коли того вимагає саме життя. [...] Наша душа і є тим горнилом, що в ньому достовірне переплавляється в істинне, а філо­логія, зливаючись із філософією, породжує історію. [...] Тому ми щораз наново викладаємо та по-іншо­му висвітлюємо історію Риму і Гре­ції, християнства й Реформації, Французької революції, філософії, літератури та інших матерій.

Ідея Кроче про те, що всякий описі минулого неуникненно віддзеркалює сучасний історикові світ, себто є «су­часною історією», і власне це підштов­хує до постійного оновлення історіог­рафічних парадигм (знаменитий трю­їзм: «кожне покоління переписує істо­рію заново»), невдовзі була ґрунтовно опрацьована та спопуляризована од­ним із найпомітніших теоретиків істо­ріографії XX ст. - англійським нау­ковцем Робіном Колінґвудом (1889-1943). Його книжка «The Idea of History» («Ідея історії»), посмертно видана 1946 р. як запис університетсь­ких лекцій 1926-1928 pp., донині вва­жається вельми авторитетною працею із теорії історії (1996 р. її видало по-українськи видавництво «Основи»). Слідом за Дільтеєм і Кроче, Колінгвуд визначає дослідницьку процедуру пізнання історії як «повторне програ­вання» минулого в уяві історика. В та­кий спосіб кожен історіографічний текст фактично перетворюється на «історію думки», бо автор мусить ак­туалізувати у власній свідомості

[190]

Удари по ідеї еволюційного прогресу та «законах історичного розвитку»

логіку, якою керувалися у своїх учин­ках чи висловлюваннях його герої:

Коли нам випадає оповісти історію якоїсь битви, ми повинні самі поба­чити тактичну проблему такою, якою побачив її звитяжний полко­водець, і побачити розв'язання, як побачив його він.

Ясна річ, історикові не дано відчути ті самі емоції, що надихали його персо­нажів, але, за дотепним висловом Колінґвуда, «ніхто й не вважає, буцім­то історикові еліністичної науки слід вискочити з ванни й гасати голяка містом, коли він у написанні своєї історії дійде до Архімеда». Водночас «повторне програвання» якоїсь події надає їй нової, і то істотно ширшої якості. Скажімо, тактичний план пев­ної битви в голові середньовічного полководця підсумовував усе, що той знав про військову справу, але для сучасного історика він постає лише як Юдин з епізодів історії воєнного мистецтва, і це незмірно розширює можли­вості його опису. Беручись інтерпрету­вати ту чи ту подію, історик зазвичай уже знається на ній, тож і формулює власне дослідницьке питання з огляду як на особистий інтерес, так і на пізна­вальні пріоритети своєї доби. Як пише Колінґвуд,

[...ж]одне покоління ніколи не може перейняти готових історичних висновків попереднього покоління. Воно відкидає їх не тому, що ті хибні, а тому, що не говорять йому того, що воно хоче знати.

Удари по ідеї еволюційного

прогресу та «законах

історичного розвитку»

Ще однією новацією кінця XIX - по­чатку XX ст. стали перші нищівні удари по ідеї еволюційного прогресу та напе­ред заданій причинності («законах») історії. Тут не можна оминути вже згада­ного німецького філософа Фридриха Ніцше. У низці його праць представлено ту інтелектуальну течію, започатковану Дільтеєм, що сприймала історію як стихійний плин «життя без мети». Вар­то наголосити, що Ніцше писав яскраво, афористично, епатажним «непрофесорським» стилем, а тому його мірку­вання мали вплив на широке читацьке коло. Саме поняття «життя» Ніцше

[191]