Розділ 6. «Антипозитивістський бунт» на зламі хіх-хх століть

сумнівний». Називаючи себе «люди­ною-динамітом », яка випереджає май­бутнє, Ніцше писав:

Знаю свою долю. Колись із моїм прізвищем пов'яжеться спогад про кризу, якої ще не було на землі, про найглибший конфлікт сумління, від­вернення від усього, у що досі віри­ли, чого домагалися, що любили.

Проти «об'єктивної історії»: король голий?

Притаманний духові часу похід проти об'єктивної безсторонності («реалізму») людини-творця не оми­нув історіографії. Власне на fin de siècle припадає початок переоснащення історичної науки, що вперше «задума­лася» над тим, яку роль у пізнанні/описуванні минулого відіграє особис­те світовідчуття історика. Свого роду «демонами модернізму» стали в цьому питанні німецькі філософи-неокантіянці. Особливе місце тут належить Вільгельму Дільтею (1833- 1911), кот­рий у виданій 1883 р. праці «Einleitung in die Geistwissenschaften» («Вступ до наук про дух») радикально відокремив історію як «науку про дух» (Geistwissenschaft) від природознавства (Na­turwissenschaft) на тій підставі, що світ природи - це матеріяльна реальність, яку можна вивчити емпірично й «по­яснити» (Erklären), натомість світ лю­дей - це прояв їхньої суб'єктивної діяльності, зумовленої «духом доби» й не­доступної для емпіричного аналізу: прояв цей можна лише «зрозуміти» (Verstehen) за допомоги «внутрішньо­го досвіду» самого дослідника. Опонуючи «ранкіянству», себто впевненості у здатності історика відтворити минуле wie es eigentlich, Дільтей пише: «По­бажання Ранке пригасити всяке внутрішнє "Я", аби побачити речі такими якими вони були, є однаково нездійс­ненним і для поета, і для історика». Встановлення фактів, за Дільтеєм, ли­ше дає матеріял для написання історії, але не дорівнює їй самій: минуле - це певний «образ», який можна пізнати тільки шляхом «розуміння», «відчуття» та «повторного переживання» на підставі власного «внутрішнього дос­віду» історика.

Наголошуючи відмінність у методах, що ними послуговуються історія та при­роднича наука, - індивідуалістичному для першої та спрямованому на форму­лювання загальних законів для другої, - ці дві сфери знання рішуче протиставляє одна одній у своїй лекції 1894 р. «Ge­schichte und Naturwissenschaft» («Історія і природнича наука») інший філософ-неокантіянець, ректор Гайдельберзького університету Вільгельм Впщельбанд (1848-1915). Втім, глибше обґрунтування ця ідея дістала в низці праць Віндельбандового наступника на гайдельберзькій катедрі філософії Гайнриха Рикерта (1863-1936), написаних наприкінці XIX - на початку XX ст. і присвячених розбіжностям у методах пізнання приро­ди та «науки про культуру», поміж іншо­го й історії Полем історії, за Рикертом, є не «світ закономірностей», а «світ куль­турних цінностей», що постає з індивіду­альних суджень дослідника, ведучи його до узагальнень.

У такий спосіб стара німецька «на­ука про дух», закорінена у традиційно-

[188]

Проти «об'єктивної історії»: король голий?

му німецькому історизмі, остаточно перетворилася на «науку про культу­ру» (Kulturgeschichte), що має дослі­джувати унікальні прояви цього-таки «духу» в різних суспільствах.

Ще далі в запереченні можливос­тей «об'єктивно» пізнати минуле пі­шов італійський філософ і теоретик історії Бенедетто Кроче (1866-1952). Уже в першій своїй праці «Stona ridotta sotto il concetto generale dell' arte» («Історія з погляду загальної кон­цепції мистецтва», 1893 р.) Кроче ототожнив історіописання з красним письменством. На його думку, істо­ріографічний текст, як і текст літера­турний, виражає інтуїтивне бачення автора: адже в обох випадках той опи­сує вчинки людей так, як зрозумів їх сам, а читацька публіка сприймає так, як представив митець/історик. Отже, головним інструментом, за допомоги якого історик відтворив те, про що оповідає, є його особиста уява. За висловом Кроче, працюючи із «запе­чатаною сімома печатками книгою ми­нулого», історик може «зламати печатку то там, то тут і прочитати деякі розділи цієї книги», але вона ніколи е відкриється перед ним у всій своїй повноті, бо тільки «оком Бога» можна побачити все, що сталося у минулому. Відрізняється ж історіописання від красного письменства тим, що воно розрізнює (а література - ні) правдо­подібність свідчень про реальне та не­реальне.

У праці 1902 p., присвяченій проб­лемам естетики, Кроче розвиває думку про відносність поняття «точності» стосовно роботи історика, який сам вирішує, котрі зі свідчень джерел є більш, а котрі менш вірогідними. Як іронічно завважує Кроче,

переконання історика - це непід­владна доведенню впевненість при­сяжного, який вислухав свідків, уважно простежив за ходом судових слухань і помолився Господові Богу, аби той просвітив його розум.

Врешті, в книжці «Teoría е storia deïla storiografia» («Теорія та історія історіографії», 1917 p.), що містить розвідки 1912-1915 pp., Кроче впер­ше формулює свій знаменитий пос­тулат, що зіграв величезну роль у пе­реміні оцінки можливостей історіо­писання. Будь-яка історія, на його думку, є історією сучасною - не в

[189]