Розділ 6. «Антипозитивістський бунт» на зламі хіх-хх століть

1899 р. руху «Action française» («Фран­цузька дія»).

Історіографія не забарилася відгук­нутися на естетичні, світоглядні й по­літичні виклики часу - щоправда, як і давніше, за підказкою філософів. Ця філософська інтервенція, здається, ста­ла останньою перемогою філософії над історією. Вже невдовзі XX ст., до чого ми далі повернемося, покладе край «імперському пануванню» філософів над істориками, й обидві науки упо­дібняться, як іноді жартують, двом ко­раблям, що зустрілися в нічному морі й обмінялися світловими сигналами, але жоден не звернув із власного курсу. Однак поки до цього дійшло, поглянь­мо, як востаннє філософи роз'яснили історикам, чим ті займаються та що з цього виходить. Але насамперед прис­лухаймося до тієї глухої тривоги, яка почала непокоїти уми найчутливіших академічних інтелектуалів уже на по­чатку модерністського карнавалу.

Передчуття катастрофи

у переддень «століття

екстремізму»

Ентузіязм «молодих» кардинально не збігався з ностальгією старшого по­коління за великою «Епохою Евро­пи» - добою панування гуманістичних і ліберальних цінностей. Песимістич­на реакція на занепад особистісної ду-ховности в «новій Европі» та на пе­реміщення центру життя від індивіда до суспільних колективів, об'єднаних політичними ідеологіями, часто ради­кальними й утопійними, яскраво вира­жена в одному з есеїв згадуваного у попередньому розділі базельського професора Якоба Буркгардта (1818-1897), натхненного співця ренесансної куль­тури «старої Европи»:

Я хочу заховатися від них усіх - від радикалів, комуністів, індустріялістів, інтелектуалів, вискочок, резоне­рів, абстракцій, абсолюту, філо­софів, софістів, держави, фанатиків, ідеалістів і від усіх інших «істів» та «ізмів».

Буркгардта, як і решту представ­ників малонімецької школи, оминула позитивістська хвиля схиляння перед закономірністю механістичного про­гресу людства Погляди «базельського самітника», як іноді називають Бурк-

[186]

Передчуття катастрофи у переддень «століття екстремізму»

гардта, донині залишаються контроверсійними - так само як і питання, наскільки вони вплинули на світогляд Буркгардтового учня, одного з «де­монів модернізму» Фридриха Ніцше (ми до нього ще повернемося). Най­повніше ці погляди висловлено у циклі лекцій, виданих уже посмертно під заголовком «Weltgeschichtliche Betrachtungen» («Роздуми про всесвітню історію», 1905 p.). Вважаючи утопією позити­вістську ідею прогресу, Буркгардт ра­зом із тим не поділяв і впевненості сво­го вчителя Ранке у моральному поступі людства. На противагу цьому він роз­глядає історичний процес як низку криз - переломових моментів, коли па­дають старі системи цінностей і наро­джуються нові форми життя та культу­ри, і то це не підлягає жодній регуляр­ності, бо кожна криза, за його висло­вом, «подібна до лихоманки», спричи­неної енергією «великих особистостей» - людей, «які поєднують у собі за­гальне з окремим, стабільність і рух в одній особі». Силу ж, що скеровує не­пересічних індивідів, Буркгардт уважав за непізнавану : ця, як він пише, «прихо­вана непереможна сила творить із невичерпного багатства життя епохи, на­роди, особистості».

Утікаючи від буденності у світ естетичних і релігійних вартостей, Буркгардт песимістично оцінює майбутнє:

Здатність до роздумів буде витісне­но готовістю підкорятися, одиничне й множинне - цілісним та єдиним. [...] Чимала частина наукових дослі­джень і занять, що нині процвітають, а також мистецтва, ймовірно, щез­нуть, а те, що вціліє, змушене буде подвійно напружувати свої сили. Панівним типом життя стане жорст­ка доцільність. [...] Решту довершать війни, вони утвердять такий стан ре­чей. Сама держава набуде такого вигляду, що довгий час годі буде навіть припустити, ніби вона може дістати інакше спрямування.

Подібну песимістичну візію майбут­нього, коли, за словами Буркгардта, «за­панують армійські порядки» й життя людей «щодня починатиметься й за­вершуватиметься під дріб барабана», ще виразніше представлено у філософ­ській концепції Фридриха Вільгельма Ніцше (1844-1900). Зокрема, в одній зі своїх праць, «Also spracht Zarathustra» («Так казав Заратустра», 1883-1884 pp.), Ніцше пише:

Вся наша європейська культура вже давно рухається в хворобливому на­пруженні, яке з року в рік наростає, немовби стрімко прямуючи до ката­строфи: неспокійно, ґвалтовно і стрімголов, неначе бурхливий потік, що рветься до кінця, вже не розду­муючи, боячись роздумувати.

Крах самовдоволеної упорядкованості західного світу й очікуваний прихід переоцінки/заперечення гуманізму та прогресу як його усталених вартостей Ніцше означив знаменитим афориз­мом «Бог мертвий» (Gott ist tot). За його твердженням, після того, як зне­цінилася віра в християнського Твор­ця, має впасти й усе те, що «будувало­ся на Ньому, спиралося на Нього, вростало в Нього, наприклад, уся наша європейська мораль», а сам світ поста­не як «дурний, сліпий, божевільний і

[187]