Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

Спадщина «національних

історій» — метаісторична

та історична

«Великі національні історії» впер­ше та, схоже, й востаннє піднесли істо­рика на п'єдестал учителя нації. Цьому сприяло дві обставини. По-перше, ці твори з'явилися у слушний час на слушному місці: адже віра людей XIX ст. у незаперечну доказовість історичної науки перетворювала її на дороговказ майбутнього. По-друге, ці твори у свій спосіб підсумували «століття великих істориків» на рівні персональному - їх авторами були зазвичай геніяльні нау­ковці, що виростали з фахових здо­бутків всеевропейського університет­ського вишколу, на спинах своїх нау­кових батьків і дідів, на понадвіковій традиції впевненості у всепереможній силі знання. Тому не дивно, що «ве­ликі національні історії» швидко пе­ретворилися на так званий гранднаратив - загальноприйняту істориками певної країни схему, в рамках якої ми­нуле структуровано за певною хроно­логічною, географічною та подієвою канвою, а відтак кожен частковий епі­зод починає сприйматися/тлумачити­ся як суголосний «сенсові» цілої істо­рії. Сказане повною мірою стосується й українського ґранднаративу, започаткованого «Історією України-Руси» Михайла Грушевського. Запропонова­на в цьому творі канва української іс­торії вже з 1920-х pp. стала настільки узвичаєною, що на неї спиралися як радянські історики (оздоблюючи «кла­совим» акцентом), так і їхні опоненти за кордоном (наголошуючи «національні» чи «державницькі» акценти). Врешті, теперішні історики в незалежній Україні здебільшого теж пи­шуть історію «за Грушевським».

Розмірковуючи про вплив цього геніяльного твору на сьогоднішніх ук­раїнських істориків, варто озирнутися на початок 1990-х, коли Грушевський після кількох десятиліть табуйованости вийшов зі спецхранів. Загальна то­нальність передмови до започаткова­ного в 1991 р. репринтного перевидан­ня «Історії України-Pycu» (його завер­шили 1998 р.) ще досить обережна: Грушевського названо «видатним вченим-мислителем» і «патріотом», але

[180]

Спадщина «національній; історій» - метаісторична та історична

водночас закликано до «зваженої оцінки» його наукової спадщини, зазначе­но притаманні праці «певний суб'єктивізм» та «суперечливі судження». Завершує передмову акцент на «актуаль­ності» творів Грушевського нині, себто в 1991 p.:

Вчений переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, етнічну культуру, власну дер­жавність. Вся творча спадщина вче­ного і нині вражає не лише глиби­ною наукового висвітлення історич­ного процесу, а й надзвичайною ак­туальністю її повчального змісту для сьогодення.

До середини 1990-х Михайло Гру­шевський тріумфально увійшов до пантеону національної традиції, тож інтонації сумніву й обережності з оцінок його спадщини зникли, а твори набули офіційного статусу істини в ос­танній інстанції. Проте на таку «уніфікаційну» операцію, звичну для пост­радянського мислення, науковець мас­штабу Грушевського надавався що­найменше - адже він і справді (як і ко­жен великий історик) був скептичним, емоційним, часто суперечливим і завжди суб'єктивним. Виховані в кате­горіях одновимірного тоталітарного мислення, українські науковці ще не рули готові сприйняти таке незвичне для себе явище. Тож «небажане» проігнорували, а «бажане» виопуклювали залежно від пріоритетів того чи того дослідника. А що головних героїв в «Історії України-Руси» двоє - «народ» і «народні змагання», - то в ук­раїнських студіях середини - другої половини 1990-х цю працю почали тлумачити, власне, як два різні твори з двома доволі різними концептуальни­ми засадами. В одному випадку увага зосереджувалася на «народних зма­ганнях» (на потребу дня вони стали державотворчими), а в другому - на «народі», себто на етнонаціональних і соціяльних чинниках. Відлунням та­кого роздвоєного сприйняття концеп­ції «батька української історіографії» можна вважати започатковану десь від половини 1990-х дискусію про те, чи вважати Грушевського «істориком - державником» а чи «істориком-народником». Перевагу в підсумку здобуло «державницьке» прочитання «Історії України-Руси», сама ж вона стала стартовим майданчиком для форму­вання національно-державницького дискурсу, покладеного, серед іншого, й в основу підручників історії, хоча ряд науковців і далі зберігає вірність етнонаціональним і соціяльним пріо­ритетам, себто слідує за Грушевським буквальніше.

Загалом же можна констатувати, що впродовж 1990-х років думки ук­раїнських істориків оберталися довко­ла «правильного» прочитання Грушев­ського, тоді як на саму схему історії, канонізовану «Історією України-Руси», зазіхань не було. Поодинокі спроби вийти за її рамки спершу сприймалися як замах на святощі, однак критична маса «незгідних» поступово нагромад­жувалася. Що більше українські істо­рики, а надто молоді, позбувалися ра­дянської спадщини, то очевиднішою

[181]