Розділ 5. Ера позитивізму: фарватер і бічні течії

лігія прогресу» - з акцентами на ево­люційній неперервності й тяглості історичного процесу, на його культурно-географічній детермінованості та на провідній ролі в історії «народної маси». Останній наголос почав пе­ретікати в історіописання наприкінці XIX ст. під впливом соціології, про що детальніше йтиметься в розділі, при­свяченому історіографії XX століття. Тут же досить підкреслити ту харак­терну деталь, що «соціяльне» на зламі ХІХ-ХХ ст. асоціювалося переважно з історією низів, себто чималою мірою було інспіроване популярністю соціялістичних ідей, і власне їм віддала да­нину в своїх «національних наративах» більшість істориків, які описува­ли минуле власного народу з узагаль­неної, соціологічної перспективи. Не менш прикметно й те, що «національні історії» чітко демонструють оприявнення панівних для XIX ст. світогляд­них систем — консерватизму та лібе­ралізму. Наприклад, у російському та німецькому випадку «головним ге­роєм» історії, описаної з консерватив­них позицій, виступає держава та її цінності, тоді як у ліберально зорієнто­ваних текстах таку саму функцію при­значено революціям, що їх витлумаче­но як центральну подію та «акт наро­дження» нації (тут за найвиразніший приклад може правити вже згадувана історія Франції Ернеста Лявіса та його співробітників).

* * *

Ті самі «силові лінії» спонук, мето­дологій, ідеологій та пріоритетів бачи­мо і в українській версії «національної історії», хіба що додатково мотивова­ної прикметами так званого народни­цтва — ідеології та культурної практи­ки, яка склалася в другій половині XIX століття. Найповніше ідея народ­ництва проявила себе в красному пись­менстві: згідно з Михайлом Драгомановим, воно мало виступати

...правдивим дзеркалом основних , (типових) пригод дійсного (реаль­ного) життя, зігріте щирою при­хильністю до людей, і яко таке му­сить обертатись найчастіше до тих верств громади, до котрих належить найбільша частина людності, себто до так званого простого народу.

«Дух нації» виявився найміцнішим горішком для істориків, вихованих на прагматичній позитивістській докт­рині, — адже належало верифікувати «фактами» цей-от «дух», який, зрозу­міло, у «твердих фактах» емпірично не засвідчувався. Історики розв'язували цю ситуацію по-різному. Наприклад, Михайло Грушевський, скрушно ви­знавши в одному з томів своєї «Історії України-Pycu», що про «народ» у дже­релах «безпосередніх вказівок стріча­ється мало», схиляється до його моде­лювання на підставі політичної історії. В такий спосіб «народ», власне, було віддано на ласку історика, себто на йо­го «напередзнання» про те, чим той є якими ідеалами керується. Для Грушевського (як, утім, і для решти ав­торів національних наративів) тут великої загадки не було, адже задовго до них ці ідеали - під назвою «народ­ного духу», або ж «історичної ідеї» - сформулювала, як щойно згадувалося,

[178]

Магніт телеології: великі національні історії

романтична історіографія. Тож лиша­лося оздобити «дух/ідею» новітньою термінологією й аргументувати його/її незмінну тяглість - показати, як пише Грушевський у вступі до своєї праці,

...як тісно і нерозривно сполучені між собою всі періоди історії Руси (України), як одні і ті ж змагання народні, одна і таж головна ідея пе­реходить через увесь ряд віків, в так одмінних політичних і культурних обставинах.

Персоніфікована «масами» абстрак­ція «народу» поставала як деміург іс­торії, що теж виразно перегукується з романтичною домінантою праць Оґюстена Тьєрі, Франсуа Ґізо й Жуля Мішлє і з пізнішими соціялістичними віяннями. Як проголосить молодий Михайло Грушевський, стаючи до професорської праці у Львівському університеті в 1894 p.:

Народ, маса народня... повинний бу­ти альфою і омегою історичної роз­відки. Він - із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, по­спіхами і помилками - єсть єдиний герой історії.

Збірний образ «народу» добре виопуклювався також завдяки прита­манній позитивізмові типологізації персонажів. З одного боку, пересічна маса зводилася до постаті «типового представника», що нібито поєднував у собі цілий спектр характеристик пев­ного «суспільного типу», а з другого - ті чи ті середовища могли в слушний момент висувати з-поміж себе влас­ний «продукт» (за Спенсером, «негероїчного героя»), чиї активні дії при­скорювали закономірний поступ істо­рії. Виразно ілюструє цей Спенсерів постулат, зокрема, характеристика кня­зя Данила Галицького в «Історії України-Руси» Грушевського:

[Данило] був князем визначним і досить талановитим. [...] Але при тім усім він був тільки князем - про­дуктом князівсько-дружинної полі­тичної традиції, і над нею не під­німався анітрохи.

На завершення залишається дода­ти, що романтичний складник особли­во виразно виступає у національних наративах «скривджених історією», себто бездержавних націй. Добрим прикладом тут може послужити пере­конаність у тому, що правдиве пізнан­ня минулого прокладає шлях у май­бутнє — відкриває перед нацією «шлях в історію». Приміром, показово, що і працю Валер'яна Калінки, одного з «духовних батьків» Краківської кон­сервативної школи істориків, і вступне слово до 1-го тому «Історії України-Руси» завершує євангельський вислів: «Увесте истину, и истина свободить вьі» («Пізнайте правду, і правда вас вільними зробить»). Апелюючи до креативности «правди історії», Гру­шевський коментує його отак:

Сю девізу діячів нашого національ­ного відродження [кирило-методіївських братчиків. - Я. Я.] можемо повторити й по п'ятдесятьох літах, додавши тільки «волю» і «працю» як неминучих супутників знання в поході до забезпечення ліпшої будучності своєму народу.

[179]